Моя донька завжди була розумною і дуже ощадливою, тому, коли вона зняла свої заощадження — понад 500 000 гривень — щоб позичити їх коханому, я відчула, як холодна тінь лягла на наше життя. — Мамо, він обіцяв повернути за пів року, — казала Анна, але я знала, що ці гроші ми бачимо востаннє
— Тобі не соромно, Тарасе? Це ж були її заощадження!
— Я ж сказав, що все поверну! Це лише питання часу.
— Питання часу? Ти забрав усе до останньої гривні, навіть те, що моя дочка відкладала на лікування! І це після того, як ти наобіцяв їй золоті гори!
— Ой, перестаньте. Це все якісь дрібниці. Я просто взяв у борг. Ми ж майже чоловік і дружина, чи не так?
— Ви були майже чоловік і дружина. Але після такого я не знаю, що й думати. Мені шкода тебе, Тарасе.
— Шкода? Мені не потрібна ваша жалість. Просто дочекайтеся, коли мій бізнес піде вгору, і ви побачите, що я все віддам. Із відсотками!
Мене звати Леся, і я мама, як то кажуть, дорослої доньки. Моїй Анні вже двадцять п’ять, вона працює, сама себе забезпечує, живе окремо. Я завжди пишалася нею. Вона виросла розумною, самостійною, відповідальною. Мені не доводилося за неї червоніти чи хвилюватися через якісь дурниці. Аж доки в її житті не з’явився він – Тарас.
Спочатку я його сприймала як належне. Анна завжди мала шанувальників, але жоден із них не затримувався надовго. Вона була зосереджена на кар’єрі, казала, що ще не час для серйозних стосунків. Тому, коли вона почала постійно згадувати Тараса, я насторожилася.
— Мамо, познайомся. Це Тарас, — сказала вона мені одного вечора, коли прийшла в гості не сама.
Я побачила високого, худорлявого хлопця з розумними очима і, здавалося, дуже вихованою манерою спілкування. Він був ввічливий, багато посміхався, сипав компліментами моїй доньці. Мені він одразу сподобався. Я подумала — який порядний юнак, нарешті в Ані хтось серйозний. Це було минулої осені, а тепер я знаю, що помилялася, і мій внутрішній голос кричав мені про це, але я його не слухала.
Їхні стосунки з Тарасом розвивалися досить швидко. Вони почали зустрічатися майже щодня. Він дарував їй квіти, водив у театр, на виставки. Навіть мені приніс якось коробку дорогих цукерок, коли зайшов. Він здавався ідеальним. Анна просто світилася від щастя. Вона розповідала мені про його плани, про те, як він мріє відкрити власну справу, як багато працює. Він говорив, що це його стартап, що він хоче займатися виробництвом екологічно чистих меблів. Звучало амбітно і сучасно.
— Лесю Василівно, я дуже ціную вашу доньку, — сказав мені Тарас якось за обідом. — Вона мене надихає. Я хочу, щоб вона ні в чому не знала потреби.
— Це дуже приємно чути, Тарасе, — відповіла я тоді. — Але головне, щоб ви були щасливі разом.
Минуло кілька місяців. Вони почали жити разом у квартирі, яку Анна винаймала. Все було чудово, поки одного разу донька не прийшла до мене засмучена. Це було незвично, адже Анна завжди оптимістично дивилася на життя.
— Що сталося, сонечко? — запитала я.
— Мамо, у Тараса невеликі фінансові труднощі, — зітхнула вона. — Його бізнес потребує інвестицій, а банки поки що не дають кредит.
— Які саме труднощі? — мене це насторожило. Все-таки вони зустрічалися лише пів року, а він уже про гроші говорить.
— Йому треба закупити нову партію матеріалів. Там велика сума. Близько п’ятсот тисяч гривень.
Я ледве не впустила чашку. П’ятсот тисяч? Це ж цілий статок для молодої людини!
— І що він пропонує?
— Він просить мене позичити йому.
Я була здивована. Моя донька все життя відкладала гроші. Вона працювала з вісімнадцяти років, не витрачала зайвого. У неї була гарна сума на депозиті, яку вона планувала використати як перший внесок за власну квартиру. Вона мені тоді казала, що хоче своє житло, щоб почуватися в безпеці.
— А ти маєш стільки? — спитала я, хоча знала відповідь.
— Так, у мене є. Майже вся сума, — прошепотіла вона. — Він каже, що поверне мені з відсотками за пів року, коли налагодить виробництво і продасть першу партію меблів.
Я відчула, як у мене щось всередині опустилося. Це був перший тривожний дзвіночок, але я проігнорувала його, бо дуже хотіла бачити доньку щасливою.
— Аню, подумай добре. Це дуже великі гроші, — намагалася я її відрадити. — Він твій хлопець, ви не одружені. Що, якщо він не поверне?
— Мамо, не говори так. Я йому довіряю, — перебила вона мене. — Він такий порядний. Він мені все пояснив, показав бізнес-план. Це дуже вигідна інвестиція, він каже. І він оформляє це як позику, ми у нотаріуса підпишемо договір.
— Договір – це добре, але гроші – не папірець, — сказала я.
Анна все ж таки вирішила позичити йому. Я не могла її зупинити. Вона була закохана, і це засліплювало. Вона зняла майже всі свої заощадження. Залишила тільки невелику суму про всяк випадок, на чорний день.
Тарас оформив позику, віддав їй якусь розписку. Вони підписали договір. Анна була щаслива, що змогла допомогти коханій людині. Вона вірила, що він — її майбутнє.
Пів року минуло, як один день. Жодних грошей Тарас не повернув.
— Усе йде не так, як я планував, — виправдовувався він. — Постачальники підвели, митниця затримала матеріали. Але ось-ось усе вирішиться. Ще два місяці, Анно, потерпи, будь ласка.
Анна вірила, чекала. Вона навіть виправдовувала його перед своїми друзями, які вже почали дивитися на Тараса з підозрою. Я мовчала, але на серці було дуже важко. Я знала, що щось не так.
Два місяці перетворилися на чотири. Тарас почав уникати розмов про повернення боргу. Він став дратівливим, часто затримувався на роботі. Вони почали сваритися.
— Я вже не можу чекати! — одного разу Анна мені поскаржилася. — Це мої гроші, я хочу їх назад! Я ж не маю чим платити за квартиру, навіть за оренду.
— А ти йому про це казала?
— Звичайно! А він каже, що я його не підтримую, що я меркантильна.
Це була його стандартна фраза, як я згодом зрозуміла. Коли йому треба було виправдатися, він називав її меркантильною.
Фінальна крапля трапилася вчора. Анна прийшла до мене вся в сльозах. Вона сіла на диван і просто заплакала.
— Він пішов.
— Куди?
— Він зібрав речі і поїхав. Сказав, що їде у відрядження. У якесь далеке місто. На кілька місяців.
— А гроші? — мені стало лихо.
— Він залишив мені записку, — вона дістала зім’ятий папірець.
Я прочитала. Там було написано кілька рядків, набраних на комп’ютері, без жодного підпису, ніби якісь погрози. Він писав, що йому потрібен час, щоб заробити. Що він не може працювати під тиском. І що Анна має навчитися довіряти йому, а не думати лише про гроші. А найголовніше — він написав, що забрав останню її заначку, ті декілька тисяч гривень, які вона відкладала на чорний день, і які вона залишала на депозитній картці.
— Він навіть це забрав! — Анна ридала. — Це були останні гроші! Мені навіть немає за що купити продуктів!
Я відчула таку злість, яку ніколи раніше не відчувала. Цей вихований і усміхнений хлопець виявився звичайним шахраєм, який скористався почуттями моєї доньки. Він зруйнував її мрію про власне житло, забрав усі заощадження, ще й залишив її із порожнім гаманцем.
Я одразу зателефонувала йому.
— Тарасе, ти негайно маєш повернутися і пояснити все Анні!
— Лесю Василівно, я не розумію, про що ви, — його голос був спокійний і холодний. — Я ж написав Анні записку. Я поїхав у відрядження. Треба заробити.
— Ти забрав у неї останнє! Це не позика, це крадіжка!
— Не кричіть, Лесю Василівно. Я все поверну. А якщо Анна не може почекати, то нехай звертається до суду. У нас є договір позики, чи не так? Це цивільно-правові відносини. Я нічого не порушив.
Я поклала слухавку. Руки тремтіли. Він, виявляється, продумав усе до дрібниць, цей меркантильний і нечесний хлопець! Він знав, що вона не піде до суду. Це ж довго, дорого, і хто знає, чим це закінчиться. А головне, він знав, що Анна його любить.
Ми з Анною подали заяву до поліції. Написали про шахрайство. Але там нам одразу сказали, що шанси невеликі. Є договір, і це ускладнює справу. Нам сказали, що це типова ситуація, коли люди прикриваються договором позики.
Тепер Анна живе у мене. Вона намагається оговтатися. Вона розірвала з ним усі контакти. Вона змінила номер телефону. Вона працює, але тепер їй доводиться починати все спочатку. Я бачу, як їй важко, і мені боляче за неї. Я картаю себе за те, що не змогла її вчасно захистити, що не настояла на своєму.
Найгірше, що Тарас іноді пише їй смс. Щось на кшталт: “Я тебе люблю. Мені погано без тебе. Я скучив за тобою”. Він намагається маніпулювати її почуттями. Анна, на щастя, більше не реагує на це. Її любов перетворилася на глибоке розчарування.
Він досі не повернув жодної копійки. Минуло вже майже десять місяців. Він, здається, зник. Його телефон вимкнений.
Іноді я думаю, чи побачимо ми коли-небудь ці гроші. Чи понесе він покарання? Я не знаю. Я знаю лише одне: гроші псують людей, а любов, як виявилося, не завжди перемагає. Тепер Анна обережніша. Вона стала менш довірливою. Але дірка від зради коханої людини, якій вона довірила не лише гроші, а й своє серце, загоїться не скоро.
Як ви думаєте, чи варто нам продовжувати боротися за ці гроші? Чи краще залишити це в минулому і забути, як про гіркий урок?
