Молода жінка була в розпачі – вчора їй повідомили про скорочення на роботі. Як жити далі? Адже в сім’ї двоє дорослих синів, чоловік зловживає спиртним. Хоч і має добру роботу та пристойну зарплату, все одно додому мало що приносить – усе в забігайлівках залишає. От Ніна сама й мусила дбати про сім’ю. Хлопці – не дівчата, за обідом буханець хліба з’їдають. Добре, що працьовиті виросли – будь-яку роботу справно виконують. Менший Сергій, напевно, мав дівчиною народитися – і грядки виполе, і хліба напече, і білизну випере. А що вже борщу смачного наварить. Добре було їм жити, поки мама мала роботу. А як буде тепер?
Її сусідка не раз їздила на сезонні роботи та й Ніну на це підбивала. Мовляв, не дуже втомишся на буряках, а таки цукру заробиш. Продасиш – матимеш копійку. Коли сказала про своє рішення вдома, то її найперше не підтримали діти: корова, городи, сіно – усе ляже на їхні плечі, бо ж з батька який робітник?
Але Ніна на це не зважала, поїхала разом із сусідкою на буряки. Голова зустрів жінок привітно, багатьох знав в обличчя. Розмістили їх у колишньому “червоному куточку” на тваринницькій фермі. Спали в одній кімнаті, про побутові вигоди й мови не було.
Ще до схід сонця біля приміщення зупинилася вантажівка: “Дівчата, на буряки поїхали!” То колгоспний водій Іван уже приїхав за трудівницями, щоб завезти їх на лан. Майже всіх їх він уже знав, бо не один рік разом працювали, тому й спинив погляд на новенькій. Ніна цей погляд перехопила і аж подих перехопило – його променисті очі здавалися бездонними і магнітом притягували до себе.
За день Ніна так намахалася сапою, що мріяла якомога швидше до ліжка дотягтися.
– Сьогодні ввечері у клубі танці. Явка всіх обов’язкова, – сказав Іван і знову пильно подивився на Ніну.
“Лишенько, після такої важкої роботи ще й хтось танцювати хоче?” – думала Ніна, мріючи про сон.
– Так, ніяких снів, – сказала сусідка – Побачиш, як славно тут у клубі. Ми щороку в перший день знайомимося на танцях. Збирайся. Ніна неохоче полізла в сумку, дістала своє празникове плаття… Вродою її Бог не обділив, хіба що трішки захуда для свого віку, але що поробиш. Хіба з таким чоловіком поправишся?
Веселою юрбою зайшли до сільського клубу. Народу там зібралося сила-силенна. Усі приїжджі на сезон прийшли сюди знайомитися. Серед великого натовпу Ніна знайшла Івана. Сподівалася побачити біля нього дружину, але він стояв у чоловічій компанії.
– Дозвольте? – перед Ніною виріс Іван.
– А ваша дружина мені коси не повисмикує? – спитала спокійно Ніна.
– Доводжу до вашого відома – холостяк. Сьогодні ваш кавалер. Претензії? Немає.
Після танців Іван проводжав її додому. Пропонував зайти до нього, бо в просторій хаті жив сам, але та навідріз відмовилася.
Тієї ночі просиділи вона на лавці біля сторожки аж до світанку. Про все було переговорено, кожен розповів про своє життя. Й тільки коли небо засіріло й народився новий день, Ніна спохватилася: час уже на роботу збиратися. Вони швидко попрощалися, і жінка навшпиньках прошмигнула в кімнату. Але її подруги вже не спали…
– О, наша пропажа з’явилася, – сміялися вони – А на танці йти не хотіла. Бач якого кавалера відхопила. Ніна тільки посміхнулася й у відповідь поволі знімала плаття. “Ех! Поспати хоча б годинку!” – думала вона й надягала спортивні штани.
– Лишко, куди збираєшся? Та ти заснеш разом із сапкою, – сказала сусідка. – Сьогодні дамо тобі відіспатися, а завтра гуляти не пустимо. Дивися, бо твого Ваню замість тебе у бригаду запишемо.
Вона знесилено впала на ліжко й поринула у глибокий сон.
…Покохала вона Івана без тями. Здавалося, такої любові й ласки ніколи не знала. Уже й жити до нього-перейшла…
– А ти залишайся в мене. Поїдь додому, забери речі й приїжджай, -запропонував Іван. А вона ніби цього й чекала.
Вдома застала холостяцький безлад.
– Нарешті, ми вже не могли дочекатися, – сказав при зустрічі чоловік.
Але Ніна чесно зізналася, за чим приїхала. “Знайшла собі нового чоловіка, приживуся трохи, придивлюся і вас покличу”, – сказала дітям. Коли це почув чоловік, то його аж перекосило від люті. Того вечора він підняв на неї руку. А на ранок вона, зібравши похапцем речі, не попрощавшись із дітьми пішла на поїзд. Їхала до того, кого покохала всім серцем, сподіваючись, що доля, нарешті, послала їй щастя.
Пізно ввечері приїхала у місто, а до села таксі найняла. Почекати до ранку можна було, але так скучила за своїм чорночубим Іванком.
– Вань, Вань, то я – відчини, – стукала Ніна у шибку. Вона чула, як чоловік піднявся з ліжка, увімкнув світло й підійшов до дверей.
– Вань, я так скучила, – Й кинулася на шию.
– Могла б і повідомити, коли приїдеш, – сказав Іван, зовсім не радіючи її приїзду. – Ніно, ти тільки не галасуй: у мене тут гостя ночує.
Вона кинула сумки й пішла у спальню. На її місці спала молодичка, ледь прикрившись простирадлом.
Слів не було, натомість з очей посипався град… І це той, хто клявся усе життя вірно кохати.
– Знайшла чого ревіти? Хіба я проти, щоб і ти мала іншого? Запам’ятай – того добра усім вистачить, – сказав Іван, але Ніна вже цього не чула. Вона схопила сумки й побігла якнайдалі від цієї хати.
…Невеселу думку думала Ніна у поїзді. Як то її приймуть удома? Адже вона їх покинула. В оселі світилося. Вона довго стояла на подвір’ї, не наважувалася зайти до хати. Чоловік і діти саме вечеряли. “Здрастуйте, я повернулася”, – тихо сказала жінка й не стримала сліз. В очах синів вона-побачила німий докір…
Тамара Пожарчук
