— Ти що, серйозно? Якщо ти не скажеш їй сама, то я це зроблю! — гримнув мій чоловік, його голос лунав по всій кухні, наче грім у ясному небі. Він стояв біля столу, тримаючи в руках чашку з кавою, яку щойно приготував сам, бо ніхто інший у цьому домі не потурбувався про це.
Я не відступила.
— Будь ласка, не роби цього. Вона ж моя сестра, єдина рідна людина. Куди їй іти? Вона тільки-но почала оговтуватися після всього того, що сталося.
— Оговтуватися? Чотири роки минуло, а вона досі сидить на нашій шиї! Не працює, не допомагає, тільки скаржиться і дивиться серіали. Ми не благодійна організація! — Він поставив чашку з такою силою, що кава мало не вихлюпнулася. Його очі блищали від роздратування, і я знала, що це не просто слова — він на межі.
— Дай їй ще трохи часу. Вона знайде роботу, обіцяю. Ми ж родина, — благала я, намагаючись утримати ситуацію під контролем, але в глибині душі розуміла, що це може стати початком кінця для нашого спокою.
Він тільки похитав головою, повернувшись до вікна, де за склом виднівся наш скромний сад.
— Час минув. Або вона йде, або я не знаю, що буде далі.
Цей момент став переломним у нашому житті, але щоб зрозуміти, як ми дійшли до нього, мені потрібно розповісти все з самого початку.
Мене звуть Наталя, і ця історія про мою старшу сестру Вікторію, яка завжди була для мене прикладом, але з часом перетворилася на джерело постійних турбот.
Ми з нею виросли в маленькому містечку на заході України, де життя текло повільно, як річка влітку. Я молодша за неї на сім років, і з дитинства вона була для мене не просто сестрою, а й подругою, захисницею.
Наша мама працювала на фабриці, часто допізна, тож Вікторія брала на себе багато обов’язків: годувала мене, допомагала з уроками, навіть розповідала казки на ніч.
— Наталю, не бійся, я завжди з тобою, — казала вона, коли я плакала через якусь дрібницю, як-от зламану іграшку. Її слова тоді звучали як обіцянка вічного захисту.
Але час минав, і ми розійшлися своїми шляхами. Вікторія вийшла заміж рано, у двадцять п’ять, за чоловіка на ім’я Сергій, який працював інженером на заводі.
Вони оселилися в квартирі його батьків, і життя здавалося стабільним. Я ж закінчила школу, поїхала до великого міста вчитися на бухгалтера, там зустріла свого майбутнього чоловіка Андрія.
Ми одружилися, народили двох синів — Олега і Дмитра, — і повернулися ближче до рідних місць, купивши старий будинок на околиці, який ми поволі ремонтували своїми руками.
— Дивись, як у нас тут затишно, — хвалилася я Вікторії по телефону, описуючи, як ми посадили яблуні в саду і зробили нову кухню. — Приїжджай у гості з Сергієм.
— Обов’язково, сестричко, тільки зараз у нас стільки справ, — відповідала вона, і її голос завжди був веселим.
Життя Вікторії здавалося ідеальним: Сергій добре заробляв, вони подорожували, купували нові речі. Але дітей у них не було, хоч вони й намагалися. Я знала, що це її турбувало, але вона не скаржилася.
— Головне, що ми разом, — казала вона мені якось за чаєм, коли приїхала в гості. — А діти ну, може, з часом.
Та доля розпорядилася інакше. Через кілька років Сергій занедужав. не стало його швидко. Вікторія залишилася одна в квартирі свекрухи, яка, на щастя, не виганяла її, але й не робила нічого, щоб полегшити життя.
Сестра працювала в офісі, але заробіток був скромним, і вона часто скаржилася на самотність.
— Наталю, іноді так сумно ввечері, коли повертаєшся в порожню квартиру, — зізнавалася вона мені по телефону. — Але я тримаюся, не хвилюйся.
Я намагалася підтримувати її: запрошувала до нас на свята, надсилала посилки з домашніми вареннями з нашого саду. Наші сини любили тітку Вікторію — вона завжди привозила їм солодощі та іграшки.
— Тітко, розкажи про свої подорожі! — просив Олег, найстарший, і вона з радістю оповідала про моря і гори, які бачила з Сергієм.
Минуло два роки після втрати Сергія, і раптом Вікторія подзвонила мені з новиною, яка змінила все.
— Наталю, у мене з’явився хтось особливий, — сказала вона, її голос тремтів від хвилювання. — Звати його Роман, він бізнесмен, має свою фірму з продажу автозапчастин. І він запросив мене жити до нього!
Я була здивована, але рада за неї. Адже їй уже тридцять вісім, і знайти нове кохання в такому віці — це як подарунок долі.
— Розповідай деталі! Як ви познайомилися? — запитала я, намагаючись уявити її щасливе обличчя.
— На конференції в Києві, він був спікером. Ми розговорилися, і все закрутилося. У нього великий будинок за містом, з басейном і садом. Я переїжджаю туди вже наступного тижня!
Але в глибині душі я відчувала легкий неспокій. Чому він не пропонує одружитися? Вони ж не підлітки.
— А шлюб? Ви плануєте? — обережно запитала я.
— Ой, Наталю, ми вже не молоді для цих церемоній. Головне — бути разом, — засміялася вона. — Ти краще порадій за мене!
Я пораділа, справді. Ми з Андрієм навіть підняли келихи за її щастя того вечора.
— Добре, що в неї все налагоджується, — сказав Андрій, обіймаючи мене. — Вона заслуговує на щастя після всього.
З переїздом Вікторія змінилася. Вона рідко дзвонила, а коли ми розмовляли, її історії були про розкішне життя: поїздки за кордон, нові сукні, вечері в ресторанах.
— У Романа є помічник по дому, тож я не турбуюся про прибирання, — хвалилася вона. — А сад? Там садівник все робить. Ми плануємо купити квартиру в Іспанії, жити біля моря.
Я розповідала про наше життя: як сини ростуть, як ми розширили город, посадили нові дерева.
— У нас урожай помідорів цього року на 100 кілограмів, — ділилася я. — Приїжджай, забереш додому.
— Ой, сестричко, зараз не можу, у нас поїздка до Італії, — відповідала вона.
Навіть нашу бабусю, яка жила в старому будинку в селі, Вікторія відвідувала рідко. Бабуся вже була похилого віку, і я з Андрієм часто їздили до неї: привозили продукти, допомагали по господарству.
— Вікторіє, приїдь на день народження бабусі, їй буде приємно, — просила я.
— Не вийде, ми у відпустці, — відмовлялася вона.
Коли бабуся захворіла — просто застуда, але в її віці це серйозно — я дзвонила сестрі.
— Приїдь, допоможи, бабусі потрібна підтримка.
— Я б хотіла, але стільки справ, — зітхала вона. — Передай їй привіт.
Я все брала на себе: їздила до бабусі, готувала їй їжу, викликала лікаря. Андрій допомагав, хоч і втомлювався після роботи.
— Наталю, ти не можеш тягнути все одна, — казав він. — Вікторія теж родичка.
— Вона зайнята своїм життям, — виправдовувала я її.
Минуло три роки. І раптом подзвонила Вікторія, її голос був розбитим.
— Наталю, сталося непередбачуване. Романа більше немає.
Я була збентежена.
— Боже, як це? Приїжджай до нас негайно!
Але гірше було попереду. Спадщина Романа — будинок, бізнес — все перейшло до його доньки від першого шлюбу, Марії. Вона, виявляється, не терпіла Вікторію.
— Вона сказала: “Це все моє, забирайся геть”, — плакала сестра по телефону. — Ми ж не були офіційно одружені, тож я нічого не маю. Навіть речі мої викинула!
Вікторія спробувала повернутися до квартири свекрухи від Сергія.
— Можна я поживу в старій квартирі? — запитала вона.
— Ні, ти пішла до іншого, а я пустила туди родичку, — відрізала свекруха. — Це не твоє.
Сестра опинилася на вулиці. Вона подзвонила мені.
— Наталю, можна до вас на деякий час? Тільки поки знайду роботу і житло.
— Звичайно, приїжджай, — сказала я. Андрій погодився, хоч і зітхнув.
— Нехай поживе, але не вічно, — попередив він.
Спочатку все було добре. Вікторія приїхала з валізою, ми влаштували її в гостьовій кімнаті. Синочки були раді тітці.
— Тітко, пограй з нами в футбол! — просив Дмитро.
— Добре, але не довго, я втомлена, — відповідала вона, і гра тривала п’ять хвилин.
Місяці минали. Вікторія обіцяла шукати роботу, але щодня сиділа вдома: дивилася телевізор, пила чай, скаржилася на долю.
— Життя таке несправедливе, — зітхала вона. — Я думала, з Романом все буде вічно.
Я намагалася мотивувати її.
— Подай резюме в офіси, ти ж маєш досвід.
— Так, але зараз ринок важкий, — відповідала вона.
Вона не допомагала по дому: не готувала, не прибирала. Я вставала рано, готувала сніданки для всіх, включно з нею.
— Кава готова? — питала вона, виходячи з кімнати в піжамі о десятій.
Андрій мовчав спочатку, але з часом почав бурчати.
— Чому вона не допомагає? Ми ж не готель.
— Дай їй час адаптуватися, — просила я.
Місяці перетворилися на рік, потім на два. Вікторія знайшла тимчасову роботу в магазині, але звільнилася через місяць.
— Занадто втомлює, платять копійки — 8000 гривень, — скаржилася вона.
Ми з Андрієм працювали: він на будівництві, я в бухгалтерії. Синочки ходили до школи, і я мріяла про спокій.
— Мамо, чому тітка Вікторія завжди вдома? — запитував Олег.
— Вона шукає роботу, — відповідала я, але сумнівалася.
На третьому році Андрій не витримав.
— Скільки це триватиме? Вона їсть нашу їжу, живе за наш рахунок!
— Вона моя сестра, Андрію. Ми не можемо вигнати її.
— Можемо! Вона доросла жінка, хай йде!
Вікторія чула ці розмови, але робила вигляд, що ні.
— Наталю, твій чоловік незадоволений мною? — запитувала вона.
— Ні, просто втомлюється на роботі, — брехала я.
Але ситуація загострювалася. Одного вечора, після важкого дня, Андрій сказав:
— Якщо вона не з’їде через місяць, я сам поговорю з нею.
Я плакала тієї ночі, не знаючи, що робити. Вікторія ж продовжувала жити, ніби нічого не сталося. Чотири роки минуло. Вона так і не знайшла стабільну роботу, тільки підробітки на 2000-3000 гривень іноді. Не допомагала по дому, тільки скаржилася.
— У мене депресія після втрати Романа, — казала вона.
Я розуміла, але Андрій уже не міг терпіти.
— Вона думає, що ми її слуги? — казав він. — Готуємо, прибираємо, годуємо.
Нині чоловік поставив умову: або він, або моя сестра. Мені шкода Вікторію, я знаю. що вона не має грошей, їй нікуди йти, ми єдині, до кого вона може прихилити голову.
Але ж Андрій. Він і справді не хоче її бачити і точно виставить мою сестру. Він налаштований рішуче.
Як мені бути? Шкода сестру дуже.
Головна картинка ілюстратвина.
