fbpx
Дозвілля
Місяць. Цілий місяць він щоденно ходив на нову роботу і що цікаво, навіть гроші приносив. Коли ж я дізналась де ж саме він був і чи займався, то ще винною залишилась

Заміжня я два роки. З Миколою познайомилися на роботі, він справляв враження серйозної молодої людини, яка знає, що їй потрібно від життя. Разом ми пропрацювали зовсім небагато, я зрозуміла, що для мене перспектив у тій конторі немає, тому почала шукати щось краще. А він продовжив там працювати.

Я знала, що він там уже працює років п’ять, але якихось особливих просувань по службі видно не було. Я запропонувала йому йти разом, але він відмовився, повідомивши, що йому обіцяли найближчим часом підвищення, для якого він дуже довго працював. Я пішла, а він залишився.

Відносини ми не припинили, почали зустрічатися, потім жити разом, а за півроку вирішили розписатися. Стали винаймати квартиру і мріяти про власне житло. Начебто навіть почали щось накопичувати, але потім все полетіло коту під хвіст.

Чоловік із роботи вилетів у перші ж місяці. У компанії пройшли скорочення та залишили лише тридцять відсотків працівників. Я ж перейшла на віддалену, але продовжила працювати, мій дохід став основним джерелом життя в сім’ї.

Спочатку я намагалася не діймати чоловіка, та й він не сидів, а шукав роботу. На якийсь час вийшов працювати, але користі від цієї роботи було небагато – майже вся зарплата йшла на дорогу. Ми вирішили, що воно того не варте, чоловік знову осів удома і почав шукати вакансії.

Час минав, а жодної роботи він так і не знайшов. То без досвіду не підходив, то зарплата не влаштовувала, ще якісь нюанси. Я вже трохи непокоїлась, бо моєї зарплати на наше існування вистачало впритул. Сказала, щоб чоловік ішов уже хоч кудись працювати. Він побурчав, але начебто кудись улаштувався.

Пропрацював кілька місяців і знову осів удома. Ситуація знову почала розхитуватись, але коли я вже дійшла до крайньої точки, чоловік заявив, що знайшов підробіток. Почав приносити додому хоч якісь гроші. Він продовжував шукати нормальну роботу.
Півроку тому чоловік заявив, що втомився наосліп розсилати резюме, тому він сам їздитиме до роботодавців. Мовляв, особистий контакт має підвищити його шанси. Я погодилася, у цьому було здорове зерно. Чоловік почав регулярно пропадати з дому майже на цілий день.

Результату не було, але я все одно ним пишалася – не сидить без діла, намагається влаштуватися, та ще й на підробіток ходить. Про те, що це все казки, я дізналася випадково.

Моя колега сказала, що з офісу передали документи, які слід підписати живим підписом. Адреса, яку вона назвала, була досить далекою, але десь там недалеко знаходився підробіток чоловіка. Я запитала, чи може він забрати для мене документи, але він відповів, що зараз дуже зайнятий і не знає, коли звільниться, до того ж у нього співбесіда намічена.

Я вирішила, що з’їжджу сама, заразом хоч розімнуся, а то з переходом на віддалення почала мало рухатися. Зустрітися з колегою вирішили у кафе. Столик був біля вікна, тож поки я чекала на колегу, дивилася на перехожих. І в одному з них впізнала чоловіка.

Він йшов під ручку зі своєю мамою, в іншій руці несучи пакет із продуктами. Я забула, що свекруха тут неподалік живе. Одразу ж зателефонувала чоловікові, запитала, коли він буде вдома, на що він відповів, що зараз сидить чекає на початок співбесіди, тому точно сказати не може. Мені було було не просто змовчати, що я прямо зараз дивлюсь йому в спину.

Якось дочекалася колегу, забрала документи, і вирішила відвідати свекруху, поговорити до душам. Яке ж було взаємне здивування, коли двері мені відчинив чоловік у домашній футболці.

Після німої сцени було з’ясування стосунків, під час якого прояснилося, що ні на які співбесіди чоловік не ходить. Ходить він до мами, яка синочку шкодує, годує і спонсорує грошима. А з роботою поки що ніяк.

Чоловік щось там намагався сказати, а от свекруха мовчати не бажала. Мене моралізували, що я її хлопчику просто зспокою не даю просячи працювати, не даю йому відпочити та озирнутися. На мій аргумент, що нехай іде хоч продавцем-касиром і при цьому озирається, свекруха заявила, що не для того сина стільки років навчала, щоб він касиром працював.

Додому я повернулася одна, чоловік розсудливо цього дня мені на очі не з’являвся. Прийшов наступного дня, щось там говорив, проте, що не хотів мені не правду казати, просто мама права, йому потрібна була перерва, але тепер усе буде інакше.

Відправила його до мами. Протягом місяця вийде на нормальну роботу – нехай повертається, далі лежатиме на дивані і лопатиме мамині варенички – розлучення.

Чекаю завершення того місяця, але все більше розумію що не хочу я його не чути ні бачити.

Головна картинка – pexels.