Мій переїзд у власну квартиру став сигналом для Нестора занести мене до чорного списку в усіх месенджерах та в житті. — Справа не в грошах, а в справедливості — кинув він батькам, назавжди зачинивши двері своєї хати для мене.
Ми з Нестором завжди були різними, хоча виросли в одній хаті, ділили одну пачку печива на двох і разом бігали до річки щоліта. Батьки намагалися дати нам усе порівну, але доля розпорядилася інакше. Тепер, коли ми стали дорослими людьми, між нами виросла стіна, яку не пробити ні сльозами, ні логікою. Усе почалося того дня, коли мама з татом покликали нас на серйозну розмову на кухню, де пахло свіжою випічкою та спокоєм, який невдовзі мав зникнути назавжди.
Мати довго перебирала край скатертини, не наважуючись почати. Тато дивився у вікно на старий сад. Нарешті він заговорив, голос його був тихим, але твердим.
— Ми з матір’ю вирішили продати нашу земельну ділянку в передмісті та додати всі заощадження, щоб купити Валі житло в місті.
Нестор, який до цього моменту спокійно пив чай, раптом завмер. Його обличчя зблідло, а погляд став гострим, як лезо.
— А як же я? — запитав він, ставлячи чашку на стіл так гучно, що вона ледь не тріснула.
— Сину, у тебе вже є свій дім, який ми допомогли тобі збудувати п’ять років тому, — лагідно відповіла мати. — Ти маєш роботу, господарство. А Валя тулиться по орендованих кутках, платить чужим людям величезні гроші. Ми хочемо, щоб і в неї був свій дах над головою.
— Це несправедливо, — відрізав Нестор. — Та ділянка мала дістатися мені, я планував там поставити теплиці. Ви просто віддаєте мої гроші їй.
Я сиділа, опустивши очі, і відчувала, як усередині все стискається від несправедливості його слів. Мені було соромно, хоча я ні в чому не була винна.
— Несторе, це рішення батьків, — тихо мовила я. — Я не прошу палаців, лише невеличку кімнату, щоб не залежати від господарів квартир.
— Ти завжди була їхньою улюбленицею, — вигукнув він, підводячись зі стільця. — Удавай і далі таку бідну та нещасну. Але знай, що для мене ти більше не рідна людина.
Він вийшов, гучно грюкнувши дверима. Тоді я ще не знала, що це був останній раз, коли він зі мною розмовляв. Минуло кілька місяців, документи на мою нову оселю були оформлені. Я переїхала, почуваючись щасливою і водночас спустошеною. Коли я спробувала зателефонувати братові, щоб запросити його на новосілля, почула лише холодні гудки, а потім механічний голос повідомив, що номер не обслуговується.
Я вирішила поїхати до нього додому, сподіваючись, що час заспокоїв його гнів. Взяла з собою подарунки для його дітей, спекла пиріг, який він колись так любив. Підійшовши до його воріт, я побачила, що вони зачинені на важкий засув. Я натиснула на дзвінок. Один раз, другий, третій. У вікні на другому поверсі на мить з’явилося обличчя його дружини, Оксани, але вона одразу відійшла і засмикнула штори.
— Несторе, відчини! — закричала я, відчуваючи, як серце калатає об ребра. — Давай поговоримо, це ж я, Валя!
Тиша була мені відповіддю. Навіть собака у дворі не загавкав, ніби відчуваючи напругу. Я стояла під дощем годину, поки мої туфлі не промокли наскрізь, а надія не випарувалася разом із теплом.
Коли я повернулася до батьків і розповіла про це, мама розплакалася.
— Він і з нами майже не розмовляє, — зітхнув батько. — Каже, що ми його зрадили. Приходить лише за продуктами, бере що треба і йде, не дивлячись у вічі.
— Тату, але ж ви дали йому все, коли він починав своє життя, — я намагалася знайти логіку в цій ситуації.
— Образа не має логіки, доню. Вона має лише апетит.
Я не здавалася. Намагалася передати листи через спільних знайомих, писала йому в соціальних мережах, але всюди натрапляла на блок. Мій рідний брат, з яким ми разом будували халабуди з гілок, викреслив мене зі свого світу через квадратні метри, які навіть не належали йому.
Одного разу я зустріла його на ринку. Він стояв біля прилавка, вибирав інструменти. Моє серце підстрибнуло. Я підійшла ближче, торкнулася його плеча.
— Несторе, будь ласка, вислухай мене.
Він здригнувся, повернувся, і я побачила в його очах таку холоднечу, від якої стає холодно в самому центрі душі.
— Чого тобі треба? — спитав він крізь зуби.
— Я хочу, щоб ми знову були сім’єю. Квартира не варта того, щоб ми стали ворогами.
— Ти отримала свій приз, Валю. Тепер насолоджуйся ним на самоті. Для мене ти тепер просто знайома з минулого життя.
— Хіба гроші дорожчі за рідню?
— Справа не в грошах, а в тому, що батьки завжди бачили в тобі людину, якій треба допомагати, а в мені лише того, хто має справлятися сам. Ти вкрала мою частку їхньої любові.
Він розвернувся і пішов, не озираючись. Я залишилася стояти посеред натовпу, тримаючи в руках сумку з продуктами, яка раптом стала нестерпно важкою. Життя в новій квартирі не приносило тієї радості, про яку я мріяла. Щоразу, зачиняючи двері на замок, я згадувала, як ці самі замки зачинилися для мене в домі брата.
Батьки старіли, їхнє здоров’я погіршувалося від постійних переживань. Вони опинилися між двох вогнів: любов’ю до доньки та неприйняттям сина. Нестор почав вимагати, щоб вони переписали на нього сільську хату вже зараз, інакше він заборонить бачитися з онуками. Це був відкритий шантаж, від якого ставало гидко.
Якось увечері мені зателефонувала Оксана, його дружина. Її голос тремтів.
— Валю, він став нестерпним. Постійно говорить про ту квартиру, рахує, скільки вона коштує. Він став чужим навіть для нас.
— Оксано, переконай його, що це неправильно. Ми ж рідні.
— Я пробувала. Він каже, що якщо я хоч раз запрошу тебе в гості, він піде з дому. Я боюся за дітей.
Я зрозуміла, що моя присутність у їхньому житті лише підливає масла у вогонь. Я перестала приїздити, перестала дзвонити. Моя квартира стала моєю фортецею і моєю в’язницею водночас. Кожна стіна тут була оплачена ненавистю брата.
Минуло два роки. Нещодавно був ювілей батька. Ми з мамою приготували стіл, чекали, що, можливо, свято розтопить лід. Нестор прийшов, але тільки-но побачив мене в кімнаті, навіть не роздягнувся.
— Я ж казав, що мене не буде там, де вона, — кинув він батькові.
— Сину, це мій день народження, — благально мовив тато.
— Ви обрали свою сторону.
Він пішов, залишивши за собою хмару гіркоти. Ми сиділи за святковим столом у трьох, і тиша була такою гучною, що хотілося закрити вуха. Я дивилася на порожній стілець, де мав сидіти мій брат, і розуміла, що матеріальні речі мають дивну силу — вони можуть як дати захист, так і зруйнувати все людське в людині.
Тепер я живу у своєму домі, про який мріяла роками. У мене є гарний ремонт, затишна кухня, але немає того, з ким я могла б згадати дитинство. Батьки картають себе за те, що хотіли як краще, а вийшло як завжди. Вони відчувають провину за свій подарунок, і ця провина отруює їхню старість.
Нестор так і не змінив гнів на милість. Його чорний список став для мене символом людської жадібності та образи, яка сильніша за будь-які родинні зв’язки. Я часто думаю, чи варта була ця квартира такої ціни? Чи зможемо ми колись знову сидіти за одним столом і просто сміятися, не згадуючи про метри та гроші? Поки що відповіді немає, є лише зачинені двері та довгі гудки в слухавці.
Можливо, колись він зрозуміє, що стіни — це лише цегла та бетон, а рідна людина — це частина серця. Але поки що моє серце розбите на друзки, і я не знаю, як їх зібрати докупи.
А як би ви вчинили в такій ситуації на моєму місці чи на місці батьків? Чи справедливо ділити майно порівну, якщо один уже має стабільність, а інший нічого не має? Ваша думка дуже важлива для мене, тому, будь ласка, поставте свою вподобайку цій історії та напишіть у коментарях, що ви думаєте про таку поведінку брата. Це надзвичайно важливо для розуміння того, як зберегти родину в такі важкі часи. Своїми коментарями ви допомагаєте мені знайти правильний шлях. Що б ви порадили Валі, щоб повернути прихильність Нестора, і чи варто взагалі це робити після всього, що сталося?
