Мій найкращий друг знав, що мене обкрадають. І мовчав.
— Знаєш, що найгірше? — Андрій жбурнув на стіл документи. — Ти дивився мені в очі й посміхався. Щоп’ятниці. Тут, за цим столиком.
Павло сидів, зігнувшись, і мовчки дивився в холодну каву. У кав’ярні було майже порожньо — будній день, середина дня. Лише офіціантка поглядала на них з-за барної стійки.
— Я не міг, — нарешті прошепотів Павло.
— Не міг? — Андрій нахилився ближче. — Чи не захотів? Не хотів втратити своє тепле місце в банку?
— Ти не розумієш…
— А що саме я не розумію? Що мій найкращий друг, хрещений батько мого сина, знав, що мене обкрадають, і мовчав?
Павло здригнувся. Згадка про хрещеника влучила сильніше за будь-яке звинувачення.
— Звідки ти дізнався?
— Ігор. Перед тим як зникнути, надіслав мені всі ваші листування. Схоже, вирішив наостанок “потопити” всіх. Знаєш, що він написав? «Твій друг Пашка усе знав, але не хотів казати. Ось такі у тебе друзі».
Розмова нічим не закінчилася. Андрій встав та вийшов з кав’ярні.
Олена Сергіївна відчинила двері й охнула. На порозі стояв її син, Андрій — небритий, з почервонілими очима, від нього тягло залишками якогось напою.
— Боже мій, Андрійку, що з тобою?
— Все нормально, мамо. Можна я трохи поживу у тебе?
Вона мовчки відійшла в бік. Син пройшов на кухню, важко опустився на стілець.
— Розповідай.
— А що тут розповідати… Фірма накрилася. Ігор втік з грошима. Я по вуха в боргах. Іра з дітьми поїхала до своєї матері.
— Як це — втік? Ви ж партнери, друзі…
— Колись були. Виявилось, що останній рік він виводив гроші через фіктивні фірми. А я, усе підписував не дивлячись.
Мати поставила перед ним горнятко міцного чаю.
— Але ж можна звернутися до поліції?
— Можна. Та який із того толк? Документи складені так, ніби я сам себе обікрав. А знаєш, що найгірше? Павло все знав.
— Паша? Та бути не може.
— Ще й як може. Я бачив його листування з Ігорем. Той вихвалявся, як спритно все провернув. А Павло… Павло відповів, що це не його справа.
Олена Сергіївна насупила брови.
— Дивно. Це не схоже на Пашу.
— Ось і я так думав, — Андрій гірко всміхнувся. — Тридцять років дружби, мамо. Тридцять років!
Через три дні Павло сам з’явився на порозі в Олени Сергіївни. Вона не одразу відчинила — довго дивилася у дверне вічко.
— Тьоть Лєн, можна зайти?
— Андрія вдома немає.
— Я знаю. Я до вас.
На кухні Павло виглядав чужим — мовби чужий чоловік у знайомій обгортці. Чаю вона не запропонувала. Просто сіла навпроти, склала руки на столі й поглянула просто в очі.
— Говори.
— Я не зраджував Андрія.
— Але й не попередив.
— Все набагато складніше, ніж йому здається, — Павло потер скроні. — Ігор був моїм клієнтом у банку. Я бачив рух коштів, так. Але не мав права розголошувати банківську таємницю.
— Тобто дружба для тебе нічого не означає?
— Означає! Саме тому я намагався… — Він замовк на півслові. — Я натякав Андрію. Не раз пропонував перевірити фінанси, звести баланс. Він лише відмахувався: мовляв, Ігор розбереться.
— Тобто ти ще й перекладаєш провину на нього?
— Ні! Я винен, що не зміг достукатися. Але і він… Тьоть Лєн, останні два роки Андрій узагалі не вивчав справи фірми. Приїжджав на виробництво, керував цехом, а всю бухгалтерію та управління віддав Ігорю.
— Бо довіряв йому як партнеру.
— Сліпо довіряв! Якось я сказав прямо: «Перевір звітність, щось там не сходиться». А знаєте, що він відповів? «Пашо, ти з тих банкірів став таким підозрілим. Ігор — мій друг, я його сто років знаю».
Олена Сергіївна підвелася й підійшла до вікна. Замислилась.
— А що саме було у тій переписці, яку Ігор тобі надіслав?
Павло помовчав.
— Він писав мені, намагався зрозуміти, чи не здам я його. Вихвалявся, так. А я відповідав обережно, намагався витягнути більше деталей. Думав, зберу докази — і тоді вже піду до Андрія з фактами.
— Але не встиг.
— Не встиг. Ігор виявився хитрішим.
Коли Андрій повернувся ввечері, мати чекала його на кухні.
— Сідай. Треба поговорити.
— Мамо, я втомився…
— Я сказала — сідай.
Її тон не допускав заперечень. Андрій мовчки опустився на стілець.
— Павло приходив. Розповів свою версію.
— І ти йому віриш?
— А ти взагалі читав ту переписку уважно? Чи побачив лише те, що хотів побачити?
Андрій обурився.
— Що ти хочеш сказати?
— Я хочу сказати, що ти шукаєш цапа-відбувайла. Спочатку тебе зрадив Ігор, тепер — Павло. А сам ти де був увесь цей час?
— Я працював!
— На виробництві, так. А хто слідкував за фінансами? Хто підписував документи, навіть не читаючи?
— Мамо, ну не можу ж я усе контролювати!
— А хто тоді може? Ігор, який тебе обікрав? Чи Павло, який не твій бухгалтер і не твій ревізор?
Андрій підвівся, пройшовся кухнею.
— Ти не розумієш. Річ не в грошах. Річ у довірі. Павло знав — і мовчав!
— А що він мав робити? Прийти й сказати: «Андрію, здається, тебе обкрадають, але доказів у мене немає»?
— Так! Саме так!
— І ти б йому повірив? Чи звинуватив би у заздрості й у тому, що він хоче вас з Ігорем посварити?
Андрій мовчав.
— Отож бо й воно. Паша каже, що намагався натякати. Це правда?
— Ну… щось казав про звітність. Але це ж не попередження!
— А що тоді попередження? Коли вже грім гримить?
Минув тиждень. Андрій уникав зустрічей, не відповідав на дзвінки. Ірина остаточно забрала дітей — сказала, що більше не може терпіти його емоційний стан.
У п’ятницю, майже машинально, він опинився біля знайомої кав’ярні. Постояв ззовні, зазирнув у вікно. Павло сидів за їхнім звичним столиком. Сам. Перед ним — дві чашки кави.
Андрій смикнув за ручку дверей.
— Не чекав? — буркнув, сідаючи навпроти.
— Чекав. Щоп’ятниці.
Вони мовчали. Офіціантка принесла ще одну каву, мовчки поставила — і пішла.
— Слухай, — почав Андрій. — Я тут думав…
— Не треба, — перебив Павло. — Я все розумію. На твоєму місці я б теж так себе повів.
— Ні, дай сказати. — Андрій ковтнув кави. — Мама сказала, що я шукаю винних. І вона має рацію. Легше звинуватити тебе, ніж визнати, що я сам усе проґавив.
— Я теж винен. Треба було плюнути на всю цю банківську етику і…
— І що? Я б тобі не повірив. Мама має рацію — я б подумав, що ти заздриш чи ще щось.
— Може, й так. Але спробувати варто було.
— Знаєш, що виводить найбільше? — Андрій криво усміхнувся. — Ігор розвів нас обох. Мене — на гроші, нас — по різні сторони барикад.
— Це точно.
Знову мовчання. За вікном починався дощ.
— Пашо, а якби ти точно знав, мав би докази — сказав би мені?
— Звісно.
— Навіть якби через це втратив роботу?
Павло замислився.
— Не знаю. Напевно, намагався б знайти спосіб. Анонімно чи ще якось.
— От і я не знаю. Легко міркувати, коли півень ще не клюнув. А коли йдеться про шмат хліба для сім’ї…
Вони пили каву. Незграбно, але щиро.
— Що тепер робитимеш? — спитав Павло.
— Не знаю. Оформлю банкрутство. А далі… побачимо. Може, піду на завод — руки ще пам’ятають.
— Якщо що — звертайся. Можу спробувати допомогти з кредитами, вибити відстрочку.
— Дякую. Але тепер усе — сам. Без партнерів, без спільних бізнесів.
— Воно й правильно. Тільки, Андрію…
— Що?
— Давай без цього «сам по собі»? Важко самому.
Андрій кивнув. Вони ще довго сиділи, вже не про справи — про дітей, про футбол, про всякі інші теми. Як колись. Майже як колись.
Осад залишився. Довіра, раз надломлена, гоїться довго — і не до кінця. Але справжня дружба — це не тільки спільні свята й радощі. Це здатність пробачити. І визнати: ідеальних людей не буває. Навіть серед найкращих друзів.
