Мій чоловік, Сергій, уже цілий рік насолоджується життям у Польщі, відправляючи нам із донькою всього 5000 гривень щомісяця. Я чудово знаю, що там він заробляє в п’ять разів більше, і одного разу на світлинах у соцмережах я побачила доказ його обману
Ми з Сергієм одружилися одинадцять років тому. Жили ми тоді в невеликому місті, винаймали двокімнатну квартиру. Працювали обоє. Я – вихователькою у дитячому садку, він – водієм на місцевій фірмі. Жили скромно, але на все необхідне вистачало. Згодом народилася наша донечка, Ліза. Життя стало складнішим, бо довелося оплачувати садок, дитячі гуртки, а мій дохід зменшився через декрет.
Сергій постійно скаржився на свою роботу.
— Вероніко, ти уявляєш, мені знову затримали зарплату! – говорив він, приходячи додому засмучений. – Уже третій місяць поспіль. На що ми будемо жити?
— Сергію, заспокойся. Знайдемо вихід, – відповідала я. – Може, тобі варто пошукати іншу роботу тут, на місці?
— На місці? А що я тут знайду? Копійки. Зате в Польщі мої друзі заробляють в рази більше. Будемо жити як люди!
Я тоді тільки відмахнулася від його ідеї, бо дуже боялася залишатися сама. Але він почав цю тему піднімати щотижня.
— Подумай, Вероніко. Поїду на рік, назбираю грошей, і ми зможемо купити свою квартиру. Навіщо нам постійно жити по чужих кутках?
Його переконання звучали логічно. Мрія про власне житло була для нас обох дуже важливою. Ми багато років відкладали, але тих заощаджень вистачало хіба що на невеличкий перший внесок. Я врешті-решт здалася, хоча всередині мене все стискалося від тривоги. Ми домовилися, що він їде лише на рік, і щомісяця надсилатиме мені більшу частину заробленого, аби ми могли продовжувати відкладати.
Навесні минулого року Сергій поїхав. Прощання було важким. Ліза плакала, міцно обіймаючи тата, а я ледве стримувала сльози.
— Дзвони щодня, чуєш? – прошепотіла я йому.
— Звісно, Вероніко. Я вас люблю. Це лише рік, він швидко пролетить.
Перші три місяці все було добре. Сергій справді дзвонив майже щодня, розповідав про роботу на будівництві, про нові знайомства. Його перша зарплата була для нас приємним сюрпризом. Він надіслав мені двадцять п’ять тисяч гривень – сума, яка перевищувала його звичайну зарплату тут майже втричі. Я була на сьомому небі від щастя, подумала: ось він, наш шанс на краще життя.
— Сергію, це чудово! Ти такий молодець! – радісно говорила я йому по відеозв’язку. – Як ти там? Чи тобі не важко?
— Трохи важко, але я впораюся. Головне, що гроші є. Передавай Лізі привіт.
Але далі все пішло не за планом. На четвертий місяць сума переказу зменшилася до восьми тисяч гривень. Я здивувалася.
— Що сталося, Сергію? – запитала я. – Ти ж обіцяв…
— Вибач, Вероніко. Просто тут несподівані витрати. Довелося купити нову робу, потім штраф на роботі виписали за якусь дрібницю. Наступного місяця буде більше, не хвилюйся.
Я вирішила йому повірити. Ну справді, трапляються ж непередбачені ситуації. Але наступний місяць приніс теж лише вісім тисяч.
А ще за місяць – взагалі п’ять.
— Сергію, це ж смішно! – не витримала я. – П’ять тисяч! Мені не вистачить навіть на оплату комунальних послуг!
— Ну, а ти що, не працюєш? – роздратовано відповів він. – У тебе ж є своя зарплата, Вероніко. Не перебільшуй.
— Моя зарплата – це лише на харчування та одяг для Лізи, і то, якщо економити! А квартира, гуртки, твої кредити, які ти забув закрити перед від’їздом?
— Я про все пам’ятаю! Я тобі потім поверну. Тут просто важко, Вероніко, ти не розумієш. Це не санаторій.
Його розмови ставали дедалі коротшими та рідшими. Відеодзвінки практично припинилися, він віддавав перевагу повідомленням або коротким телефонним розмовам. Я відчувала, що він від мене віддаляється, і це завдавало болю. Ліза постійно питала:
— Мамо, коли тато приїде? Чому він мені не дзвонить?
Я вигадувала різні причини. Казала, що в нього дуже багато роботи, що він готує нам сюрприз. Але в мене самої серце краялося.
Одного вечора мені зателефонувала наша спільна знайома, Оксана, чий чоловік також поїхав на заробітки до Польщі.
— Вероніко, ти як? Що там у вас із Сергієм?
— Та от, не дуже. Грошей надсилає обмаль, ледве зводимо кінці з кінцями, – зітхнула я.
— А ти знаєш, я його нещодавно бачила в соцмережах, – почала вона обережно. – Його друг, Олег, викладав фотографії. Вони разом у Варшаві.
— Ну і що? Він же там працює.
— Але він не схожий на того, хто ледве зводить кінці з кінцями. Там і кафе, і нові речі, і якийсь дорогий годинник на руці. І не схоже, що він живе в кімнаті для робітників, як мені розповів його друг, який теж там працює.
Слова Оксани прозвучали, як грім серед ясного неба. Мене охопило відчуття болючої образи. Сергій мені розповідає про важке життя, про штрафи, а сам, виявляється, розважається.
Я відкрила сторінку Олега. Справді. Кілька свіжих фотографій. На одній Сергій сидить у дорогому ресторані, навколо нього гарні інтер’єри.
На іншій – стоїть біля нової, блискучої автівки, хоча я знаю, що прав він не має, напевно, це авто його роботодавця. На ньому дорогий одяг, який він ніколи не міг собі дозволити, коли жив тут. І, найголовніше, він усміхається, його обличчя випромінює радість, якої я не бачила на його обличчі вже давно.
Я зробила знімки екрана. Руки тремтіли від обурення. Я одразу ж написала Сергію повідомлення.
— Сергію, ти можеш пояснити мені ці фотографії? Ти мені розповідаєш про труднощі, про те, як тобі важко, а сам живеш як король!
Він довго не відповідав. Нарешті, пізно ввечері, прийшло коротке повідомлення:
— Це не те, що ти думаєш. Я поясню пізніше.
Наступного дня він зателефонував. Я була готова до справжньої розмови.
— Вероніко, припини істерику, – почав він одразу. – Це все робочі моменти. В ресторан ходив з клієнтом, а автівка – це службова. Не розводь паніку на рівному місці.
— Яку паніку? Ти мені надсилаєш п’ять тисяч гривень на місяць, а сам тут, у Польщі, відвідуєш ресторани і їздиш на машинах. А я, вихователька, яка цілими днями в садочку з дітьми, повинна на ці гроші виживати? І поясни мені, чому ти такий щасливий на фото, якщо тобі так важко?
— Я просто намагався виглядати впевнено! Це ж ділові фото. Ти, як завжди, все перекручуєш.
— Ні, Сергію. Це ти мені не довіряєш і приховуєш, що насправді заробляєш в рази більше. Ти забув про свої обіцянки, про нашу мрію.
Він почав говорити про те, що я його не підтримую, що я не розумію, як важко працювати за кордоном. Його голос звучав холодно і відсторонено. Це був зовсім не той Сергій, якого я колись полюбила.
— Я більше не буду нічого пояснювати. Наступного місяця надішлю тобі вісім тисяч, і це все.
Після цього він просто кинув слухавку. Я сиділа в тиші, відчуваючи спустошення. Наші стосунки, наша сім’я, наша мрія – усе це розсипалося на порох.
Я змінила своє життя. Пішла на другу роботу – прибирати офіси вечорами. Ліза стала часто залишатися з моєю мамою. Це було виснажливо, але я мусила це робити, бо розуміла, що Сергій мене підвів. Я почала відкладати гроші сама, не сподіваючись на нього.
Якось я все ж вирішила подзвонити йому.
— Сергію, нам треба поговорити про Лізу. Вона дуже сумує, – сказала я.
— А що тут говорити? Я зателефоную їй сам, – відповів він.
— Ні, не так. Ти обіцяв повернутися за рік. Рік уже минув. Коли ти повертаєшся?
Настала пауза. Я відчула, що він щось приховує.
— Я… я не повернуся, Вероніко.
— Як – не повернешся? – мій голос здригнувся.
— Я знайшов тут кращу роботу, на постійній основі. Тут мені платять більше, і я тут залишаюся.
— А як же ми? А Ліза? А наша квартира?
— Квартира почекає. Я тобі буду надсилати щомісяця ті самі п’ять тисяч. Наразі цього вистачить. А про Лізу… ти ж чудова мати, Вероніко, ти впораєшся.
Останні його слова були, як остаточний вирок. Усе стало зрозуміло. Він вибрав інше життя, без нас, без відповідальності. Моя образа переросла в глибоке розчарування. Я не знаю, чи є в нього хтось інший, чи він просто вирішив пожити для себе, але результат один – він нас покинув.
Я продовжую працювати, жити з донькою і мріяти про власне житло. Тепер я знаю, що маю покладатися лише на себе. Від Сергія приходять його мізерні п’ять тисяч на місяць, як насмішка над моїми зусиллями.
Іноді я дивлюся на Лізу, яка вже звикла, що тато далеко, і моє серце болить. Але я знаю, що ми виживемо.
Але в мене до вас, читачі, є питання: чи варто мені взагалі далі підтримувати з ним спілкування? Чи потрібно мені розлучатися і починати життя повністю з чистого аркуша? Як би ви вчинили на моєму місці?
