Мій чоловік пішов зранку за молоком до сусіднього магазину. Сказав, що повернеться за пів години. Але години минали, а його все не було. У нас залишався борг за квартиру, який треба було сплачувати, і свекруха, яка потребувала догляду.
Я зателефонувала йому ввечері, але слухавка відповідала лише гудками. Наступного дня Тараса все ще не було, і я не знала, що сказати нашій доньці чи його матері. Я обдзвонила його друзів, колег, але ніхто не знав, де він.
Ми з Тарасом останнім часом жили, як сусіди. Цього року виповнилося дванадцять років нашого шлюбу. Перші роки були сповнені тепла, сміху, планів на майбутнє. Але з часом усе змінилося. Романтика зникла, залишивши по собі лише побут і рутину. Я думала, що ми все ще тримаємося разом заради доньки, заради нашого спільного життя. Але, мабуть, я помилялася.
Познайомилися ми в Чернівецькому університеті, на третьому курсі. Я вчилася на філології, він — на економіці. Тарас був веселим, умів розсмішити, завжди мав ідеї, як провести вечір. Ми одружилися одразу після випуску, і незабаром народилася наша Соломія. Життя закрутилося: Тарас працював менеджером у логістичній компанії, я викладала українську мову в школі. Зарплати були скромними, але ми намагалися давати собі раду.
«Я завжди мріяла писати книжки, пам’ятаєш?» — сказала я якось сестрі Олені, коли ми пили каву в її маленькій квартирі. — «Хотіла створювати історії, які б торкалися сердець. Але спочатку вагітність, потім догляд за свекрухою, і мрії відійшли на другий план».
«Так, Наталю, але ти не здалася. Ти сильна. Подивися, як ти крутишся: школа, Соломія, твій маленький бізнес із вишивкою. Ти молодець», — відповіла Олена з теплом у голосі.
Олена завжди була моєю опорою. Навіть коли батьки відвернулися від мене після того, як я рано вийшла заміж, вона підтримувала. Казала, що я зробила правильний вибір, обравши любов. Вона сама виховувала сина, тож знала, як це — тягнути все на собі. Іноді позичала мені гроші, коли в нас із Тарасом не вистачало до зарплати.
Наше фінансове становище ніколи не було стабільним. Ми взяли великий кредит, щоб викупити частину будинку свекрухи. Її стара хата в передмісті Чернівців потребувала ремонту: протікав дах, тріскалися стіни, а взимку в кімнатах було холодно. Ми з Тарасом мріяли зробити затишне гніздечко для себе й Соломії.
«Якщо не відремонтуємо, будинок просто розвалиться», — переконував мене Тарас. — «Це наш шанс мати власне житло. Свекруха ж одна, іншого спадку не буде».
«Але ж кредит, Тарасе. Моя зарплата в школі нестабільна, а твоя фірма постійно затримує виплати. Як ми впораємося?» — я сумнівалася, відчуваючи тривогу в середині мене.
«Не хвилюйся, Наталю. Якщо що, я поїду на заробітки. У Польщі завжди потрібні наші хлопці», — відповів він, намагаючись заспокоїти.
Я не хотіла, щоб він їхав. Мені здавалося, що ми зможемо впоратися разом. У результаті ми взяли кредит. На ці гроші замінили дах, утеплили стіни, поставили нові вікна й сучасну систему опалення. Будинок став комфортнішим, і я раділа, що Соломія тепер має теплу кімнату. Свекруха, пані Марія, трималася бадьоро, хоча здоров’я її підводило. Вона пекла для Соломії пиріжки й завжди знаходила добре слово.
«Наталю, я так рада, що ви з Тарасом узялися за дім. Я знаю, що з вами мені буде спокійно», — казала вона, посміхаючись.
Щоб підтримувати сімейний бюджет, я почала вишивати. Спочатку це було хобі: сорочки, рушники, серветки. Але коли школа скоротила години, я вирішила продавати свої роботи. Олена допомогла: показувала мої вишивки подругам, рекламувала в соцмережах. Згодом я створила сторінку у Facebook, де викладала фото своїх виробів. Люди хвалили, замовлення почали надходити. Я експериментувала з візерунками, додавала сучасні елементи до традиційної вишивки. Це приносило не лише гроші, а й радість.
«Наталю, твої сорочки — це мистецтво. У моєму офісі всі питають, де я беру такі красиві речі», — казала Олена, і я відчувала гордість.
Але Тарас, здається, не розділяв мого ентузіазму. Його все більше дратувала наша ситуація. Він повертався додому пізно. Я намагалася говорити, але він відмахувався: «Усе нормально, Наталю. Просто втомився».
Того ранку Тарас пішов за молоком. Сказав, що зайде в магазин і одразу повернеться. Але годинник показував обід, а його все не було. Я зателефонувала йому, але телефон не відповідав. Наступного дня я обдзвонила всіх його друзів. Ніхто нічого не знав. На роботі сказали, що Тарас уже місяць не з’являвся.
«Тарас? Його звільнили. Він часто приходив не в формі, ми не могли так ризикувати», — пояснив його керівник.
Я була в подиві. Тарас нічого не казав про звільнення. Де він був усе це час? Я вже збиралася звертатися до поліції, коли отримала повідомлення: «Наталю, я поїхав за кордон. Зустрів іншу. Не шукай мене. Вибач. Гроші на Соломію надсилатиму, коли влаштуюся».
Я сиділа на кухні, дивлячись на екран телефону. Олена, яка саме зайшла, прочитала повідомлення й не стрималася: «Який безвідповідальний! Як він міг так із вами вчинити?»
«Мамо, де тато?» — Соломія стояла в дверях, тримаючи в руках ляльку. Я не знала, що відповісти. Олена відволікла її, запропонувавши погратися, а я залишилася на кухні, відчуваючи, як усе всередині тремтить.
Пані Марія, дізнавшись про вчинок сина, втратила свідомість. Її забрали до лікарні. Лікарі сказали, що це серйозно, але, на щастя, обійшлося без ускладнень. «Їй потрібен спокій і ліки», — пояснив лікар.
Тим часом я дізналася, що Тарас не платив за кредит останні чотири місяці. Банк надіслав попередження: або ми погашаємо борг, або справу передадуть до суду. Я відчувала, що втрачаю ґрунт під ногами. На щастя, Олена взяла ініціативу в свої руки. Вона відвідувала пані Марію в лікарні, відвозила Соломію до школи й навіть знайшла друга Тараса, який зізнався, що той у Польщі, працює на складі.
«Наталю, тобі треба подати на аліменти. Він не може просто так кинути вас», — наполягала Олена.
Я не знала, чи хочу боротися за щось із Тарасом. Усе, що я відчувала, — це порожнеча. Але заради Соломії я зібралася з силами.
Пані Марія, повернувшись із лікарні, міцно мене обійняла. «Наталю, ти мені як донька. Я не виховувала Тараса таким. Мені соромно», — сказала вона тремтячим голосом. Її слова зігріли, хоч і не могли забрати сум.
Мої батьки, з якими я бачилася рідко, несподівано простягнули руку допомоги. Вони продали частину землі в селі й дали мені гроші, щоб погасити борг банку. «Це для Соломії. Ти сильна, Наталю, ми в тобі не сумніваємося», — сказав тато, і я вперше за довгий час відчула їхню підтримку.
Минуло півтора року. Я подала на розлучення, суд присудив аліменти. Тарас надсилає гроші, але не спілкується ні зі мною, ні з Соломією, ні з матір’ю. Я чула, що він живе у Варшаві з іншою жінкою. Пані Марія каже, що не хоче його знати після того, що він зробив.
Мій бізнес із вишивкою росте. Я відкрила інтернет-магазин, найняла подругу, щоб допомагала з соцмережами. Замовлення надходять не лише з Чернівців, а й із Києва, Львова, навіть із-за кордону. Я не заробляю мільйони, але ми з Соломією справляємося. Пані Марія почувається краще, хоча все ще потребує ліків. Соломія росте, почала ходити на гурток малювання, і я радію, що вона має свої мрії.
Батьки стали ближчими. Вони приїжджають у гості, граються з онукою. Я відчуваю, що потроху повертаюся до життя. Нещодавно я навіть сходила на побачення з чоловіком, якого познайомила Олена. Він був добрим, але я не впевнена, чи готова знову довіряти.
Чи зможу я колись забути зраду Тараса? Чи відкрию своє серце для нового кохання? Чи вдасться мені виростити Соломію щасливою, попри все? Я не знаю. Але я дивлюся в майбутнє з надією.
Якщо ця історія торкнулася вас, поділіться нею з тими, хто, на вашу думку, теж її оцінить. Кожен ваш репост допомагає мені писати далі, а також дарує цій розповіді нове життя. Дякую за підтримку!
