Мій чоловік може купити, що захоче, і називає це “інвестицією”, але на мої покупки завжди накладається невидиме вето, яке перетворюється на виснажливу “розмову про відповідальність”
Я відчуваю, що ми живемо в якійсь химерній фінансовій паралельній реальності. Коли мій чоловік, Василь, вирішує придбати новий ґаджет, або навіть замінити старий велосипед на значно дорожчий електросамокат, це вважається “життєво необхідною інвестицією” чи “заслуженим заохоченням”.
Навіть не питаючи моєї думки чи поради. А коли я після місяців обдумування і відкладання купую собі нову якісну сумку (бо попередня буквально розлізлася) або, не дай Боже, сертифікат на три сеанси масажу, бо спина вже не витримує, то одразу насувається фінансова гроза.
Він тоді дивиться на мене з таким виразом обличчя, ніби я щойно просадила всі наші заощадження на путівку на Місяць. І починається, знаєте, “розмова про відповідальність” і “наші спільні цілі”. І мене це вже доводить до такого стану, що я навіть боюся собі купити нову помаду без внутрішнього самодопиту.
Мене завжди дивувала ця різниця у ставленні до “наших” грошей. Ми одружені вже вісім років, маємо двох чудових діток, і, здавалося б, навчилися домовлятися про все. Працюємо обоє, хоч мій дохід трохи менший. Спільний бюджет ми ведемо, використовуючи спеціальний додаток, де видно всі надходження і витрати.
Я відповідаю за оплату комуналки, продуктів, дитячих гуртків та одягу, а Василь – за заправку машини, технічне обслуговування, інтернет і якісь більші, неперіодичні покупки для дому. Здавалося б, розподіл прозорий і справедливий, але реальність виявлялася іншою.
Одного разу Василь просто повідомив, що купив новий ігровий ноутбук. Старий у нього був цілком робочий, але, як він пояснив, “нова гра вимагає кращих параметрів, а я ж маю право на відпочинок після роботи”.
– Ноутбук? Коли?
– Вчора замовив, сьогодні привезли. Я ж давно про це думав, Марійко. Ти знаєш, я люблю пограти.
– Це ж, мабуть, тисяч сорок гривень, якщо не більше. Ми ж планували відкладати на ремонт у дитячій?
– Та що там того ремонту. Я потім наздожену. Це ж “потрібно”, старий уже “гальмував”. Це ж для “моєї роботи”, я ж іноді й працюю на ньому.
Я промовчала, стиснувши губи. Він навіть не поцікавився, чи не потрібні мені гроші на дитячий табір, про який ми щойно говорили.
Але пік настав, коли я придбала собі професійну кавоварку. Я обожнюю каву і давно мріяла про якісний напій вдома, а не розчинний чи з тієї маленької, що вже ледь працювала. Знайшла модель за цілком прийнятною ціною, довго читала відгуки, порівнювала. Це коштувало близько восьми тисяч гривень – менше, ніж будь-який його ґаджет. Купила, привезла, поставила на кухні.
Василь повернувся з роботи, побачив оновлення і його обличчя змінилося.
– А це що?
– Кавоварка.
– Нова? Навіщо? Хіба стара не працювала?
– Вона вже ледь дихала, а я хотіла таку, що варить якісну каву, а не просто гріє воду. Я ж так люблю каву, ти знаєш.
– Ти знаєш, що ми мали б думати про те, як заощаджувати, а не розкидатися грішми на… несуттєві речі?
– Несуттєві? Це менше, ніж твій новий графічний планшет, про який ти сказав мені вже після того, як його привезли! Я ж не купила собі діамантове кольє!
– О, а тепер ти мене звинувачуєш? Я витрачаю гроші на те, що потрібно для мого відпочинку, а іноді і роботи. А ти – на забаганки. Це ж усе “наше”, Маріє, пам’ятай про відповідальність.
Я не витримала. Сльози виступили на очах від образи, а не від крику. Це була не сварка, а ніби лекція, яку він мені читав, як дитині.
– А коли ти купив новий ехолот для риболовлі за десять тисяч, бо “старий трохи барахлив”, то це була “життєво необхідна інвестиція”? Ти ж рибалиш два рази на місяць, а каву я п’ю щодня!
– Це різні речі. Риболовля – це моє хобі, воно мене заспокоює.
– А кава – це мій маленький ранковий ритуал, який допомагає мені зібратися з думками і витримати наш напружений день! Чому твої хобі – це “важливо”, а мої маленькі радощі – це “безвідповідальне марнотратство”?
Василь знизав плечима, начебто я вигадала проблему на рівному місці.
– Ти просто робиш із мухи слона. Гаразд, користуйся вже своєю кавоваркою. Але це востаннє. Тепер про всі дорогі покупки ми домовляємося заздалегідь.
Ця “домовленості” стосувалася, звісно, лише мене. Я знала, що він наступного місяця знову “забуде” запитати про свої витрати.
Це була не проблема грошей, а проблема подвійних стандартів, відчуття, що мій внесок у сімейний бюджет та мої потреби цінуються менше, ніж його. Ніби я маю постійно виправдовуватися за те, що не купую лише найдешевше, а він може дозволити собі все, що завгодно, бо “заслужив”.
Я вирішила покласти цьому край, але не через сварку. Наступного дня я зайшла у наш додаток обліку фінансів.
– Василю, нам треба поговорити, – почала я спокійно ввечері, коли діти вже спали.
– Про що? Знову про кавоварку? – він був напружений.
– Ні, про наш бюджет. Я бачу, що ми обоє заробляємо і вкладаємо в спільний “казан”, але ти відчуваєш, що маєш право витрачати з нього на свої задоволення без консультацій, а я – ні.
– Я ж сказав, що більше так не буду.
– Ні, ти сказав, що “я” більше так не буду. І це мене не влаштовує. Пропоную змінити систему.
Я пояснила свій план. Всі спільні витрати – комуналка, продукти, гуртки, бензин – оплачуються зі спільного рахунку, куди ми перераховуємо рівні частки. Решта грошей, які залишаються від нашої зарплати після переказу на спільний рахунок, залишаються на наших особистих картках, і кожен витрачає їх, як хоче. Без питань, без докорів, без “розмов про відповідальність”.
Василь спочатку обурився.
– Це ж не правильно. Ми ж сім’я.
– Ми сім’я, і ми маємо довіряти одне одному. Якщо ти вважаєш, що твоє право на відпочинок важливіше мого, то нехай кожен сам відповідає за свої “інвестиції” у відпочинок чи “забаганки”. Це єдина чесна система. Тоді не буде подвійних стандартів.
Він довго пручався, але я стояла на своєму. Я була готова до компромісу, але не була готова продовжувати жити під цим фінансовим пресом. Врешті-решт, він погодився.
Перші місяці були дивними. Я вперше купила собі кілька якісних речей і не відчула провини. Василь, здається, теж став менш напруженим. Я бачила, що він купив собі нову відеокарту, але жодного слова не сказала. Це були його гроші, його право.
А потім, через півроку, він сам підійшов до мене.
– Маріє, тут друзі запропонували поїхати на вихідні в Карпати, але я щось не розрахував, і мені трохи не вистачає. Можна позичити у тебе? Я поверну з наступної зарплати.
– Звісно, – відповіла я, перерахувавши йому потрібну суму.
Цей момент став для мене маленькою перемогою. Він вперше попросив, а не поставив перед фактом. Він вперше визнав, що його особисті гроші не завжди покривають його забаганки, і що мій особистий дохід теж має вагу. Я не стала читати йому нотацій, бо цього вже не потрібно було. Ми обидва зрозуміли, що повага і прозорість важливіші, ніж контроль.
Історія отримала несподіваний поворот, коли Василь, побачивши мою нову кавоварку, одного ранку сам приготував мені каву. Вона була ідеальна.
– Знаєш, Маріє, – сказав він, – ця кава справді краща.
Він нарешті оцінив не ціну, а якість і мою потребу.
Ця фінансова “реформа” принесла в нашу сім’ю більше спокою і справжньої рівності. Ми зрозуміли, що важливо не те, скільки ти витрачаєш, а як ти цінуєш потреби іншого. І, знаєте, я і досі купую собі те, що хочу, без будь-якої “розмови про відповідальність”.
Але чи справді така система розподілу бюджету, де є чіткі спільні витрати та окремі “кишені”, є панацеєю від усіх сімейних фінансових непорозумінь, чи все ж таки справжня довіра має покривати і всі фінансові рішення, навіть дорогі? Як ви вважаєте, дорогі читачі?
