Мій будинок, що коштує 2 000 000 гривень, завжди був моїм найціннішим активом. Тепер, коли моя донька підозрює, що Сергій полює на нього, я дивлюся на її обличчя і розумію, що мій будинок — це не просто дім, а мішень
— Мамо, ти серйозно? Ти п’єш каву із якимось чоловіком, а твій дім виглядає як після вечірки? — голос моєї доньки Юлії різав повітря, коли вона стояла у вітальні, тримаючи руки на стегнах. Її очі блищали від обурення, ніби я була підлітком, спійманим на гарячому.
— Юліє, я доросла людина, — відповіла я, намагаючись зберегти спокій, хоча в душі кипіла образа. — Ми з Сергієм просто грали в настільну гру і пили каву. Що в цьому такого?
— Що такого? — вона підвищила голос. — Тобі 60 років, мамо! А ти бігаєш по місту, гуляєш із якимось Сергієм, а твої онуки тебе тижнями не бачать! Ти не думаєш, що скажуть люди?
— Мені байдуже, що скажуть люди, — відрізала я. — Я хочу жити, Юліє, а не сидіти в кріслі й чекати, поки життя закінчиться.
Вона скривилася, ніби мої слова були образою.
— А тато? Ти забула про нього? — спитала вона, і її голос тремтів. — І що це за Сергій? Може, він полює на твій будинок? Ти ж знаєш, скільки він коштує!
Я відчула, як усе всередині стиснулося. Моя власна донька підозрювала, що я дозволяю комусь обдурити себе, ніби я не здатна приймати власні рішення.
— Юліє, досить, — сказала я твердо. — Це моє життя. І я не дозволю вам вирішувати, як мені його прожити.
Вона різко схопила сумку і пішла до дверей, кинувши наостанок:
— Ми ще поговоримо про це. І про твого Сергія теж.
Я залишилася стояти посеред вітальні, відчуваючи, як тремтять руки. Як могло статися, що моя радість стала для дітей загрозою?
Мене звати Оля, мені 60 років, і я, мабуть, найщасливіша, ніж будь-коли за останні десятиліття. Моє життя довгий час було суцільною рутиною: робота, діти, дім. Але тепер, коли я на пенсії, я відкрила для себе нову главу — ту, де я можу бути собою, а не лише мамою чи бабусею. Проте моя радість стала каменем спотикання для моїх дітей, які вважають, що я повинна сидіти вдома і пекти пироги для онуків, а не жити повним життям. А все почалося з того, що я зустріла Сергія — чоловіка, який нагадав мені, що в 60 життя тільки починається.
Я виросла в невеликому містечку, де одружилася з Миколою одразу після школи. Ми були молодими, закоханими, але життя швидко стало суцільним виживанням. Ми жили з його батьками, Ганною Іванівною та Петром Миколайовичем, у тісному будинку. Вони були добрими людьми, завжди готові допомогти. Ганна Іванівна часто доглядала за нашою старшою донькою, Юлією, коли я працювала в продуктовому магазині за 3000 гривень на місяць.
— Олю, не хвилюйся, я подбаю про Юлію, — казала Ганна Іванівна, гойдаючи мою доньку. — Ти працюй, щоб у вас було краще майбутнє.
— Дякую вам, Ганно Іванівно, — відповідала я, вдячна за її підтримку. — Ви завжди виручаєте.
Будинок був тісним, особливо коли народилися наш син Ігор і молодша донька Марта. Ми з Миколою мріяли про власне житло, тому взяли кредит на 50 000 гривень і почали будувати будинок на сусідній ділянці. Це був виснажливий час: Микола з моїм татом і братом працювали на будівництві вечорами і вихідними, а я носила цеглу, замішувала розчин і бігала між роботою і домом. У магазині я стояла за прилавком, тягала ящики з продуктами, посміхалася клієнтам, хоча ноги гуділи від втоми.
— Олю, ти впораєшся, — казав Микола вечорами, коли ми падали від утоми. — Цей будинок буде нашим.
— Я знаю, — відповідала я, хоча іноді мріяла просто виспатися.
Ми таки побудували будинок за 100 000 гривень, виплатили кредит і виховали трьох дітей. Юлія стала вчителькою, закінчивши педагогічний університет. Вона тепер завуч у школі, її чоловік працює в банку, і вони живуть стабільно. Ігор закінчив інженерний факультет і працює на будівельній фірмі за 20 000 гривень на місяць. Марта довго шукала себе: спочатку вивчала журналістику, але потім перекваліфікувалася на маркетинг і відкрила невелике агентство за 150 000 гривень стартового капіталу.
— Мамо, я думала, журналістика — це моє, але я помилилася, — зізналася Марта якось за чаєм. — Маркетинг дає мені свободу.
— Ти молодець, що не боїшся змін, — відповіла я. — Головне — знайти те, що робить тебе щасливою.
Усі мої діти створили сім’ї, у мене шестеро онуків, які приносять радість. Але для них я завжди була «бабусею Олею» — тією, хто пече пиріжки, розповідає казки і сидить удома. І коли я почала жити для себе, це стало для них подивом.
Микола завжди мріяв, що на пенсії ми нарешті поживемо для себе. Ми планували подорожі, прогулянки, маленькі пригоди.
— Олю, пам’ятаєш, як ми їздили до Карпат? — казав він, усміхаючись. — Треба ще раз поїхати. Тільки ми вдвох.
— Звісно, пам’ятаю, — відповідала я. — Обіцяю, ми надолужимо.
Але Микола не дожив до пенсії. Йому було 62, коли він втратив свідомість на роботі в логістичній компанії. Швидка приїхала запізно. Я залишилася сама з нашими нездійсненими мріями.
— Мамо, ти потрібна нам, — казала Юлія, обіймаючи мене. — Онуки чекають на тебе.
Її слова і сміх онуків допомогли мені пережити той час. Одного разу мені наснився Микола. Він посміхнувся і сказав:
— Олю, живи за нас двох.
Цей сон став для мене поштовхом. Я вирішила, що не сидітиму вдома, оплакуючи минуле. Я вступила до клубу для літніх людей, де познайомилася з новими друзями — енергійними, веселими, готовими жити на повну.
— Олю, ти коли-небудь пробувала танго? — спитала моя подруга Лариса за кавою.
— Танго? — засміялася я. — Я в молодості ледве вальс опанувала!
— Ніколи не пізно, — підморгнула вона.
Клуб змінив моє життя. Ми ходили на літературні вечори, майстер-класи з кераміки, екскурсії. Я навіть записалася на курс фотографії за 5000 гривень. Це було як друга молодість.
На одній із екскурсій до ботанічного саду я познайомилася з Сергієм. Йому було 64, але його енергія вражала. Високий, із сивиною і теплою усмішкою, він розповідав історії про свої велоподорожі.
— Олю, я в молодості проїжджав 50 кілометрів за день, — сказав він, коли ми пили чай за 80 гривень у кафе. — А тепер ходжу в походи. Хочеш приєднатися?
— Я? В похід? — засміялася я. — Мої діти подумають, що я з глузду з’їхала.
— А чому б і ні? — усміхнувся він. — Життя для того, щоб його проживати.
Ми почали зустрічатися. Сергій запрошував мене на вечері в ресторани за 1000 гривень, на прогулянки містом, до театру. Ми сміялися, як підлітки, і я відчувала себе живою.
— Олю, нам не треба поспішати, — казав він. — Але я радий, що ти поруч.
Я була щаслива, але мої діти цього не розуміли. Юлія застала нас із Сергієм, коли ми грали в настільну гру і пили каву. Її реакція була важкою.
— Мамо, хто це? — спитала вона, коли Сергій пішов. — Ти п’єш каву із незнайомцем?
— Це Сергій, ми познайомилися в клубі, — відповіла я. — Ми просто спілкуємося.
— Спілкуєтеся? — вона скривилася. — Тобі 60, а ти бігаєш, як дівчисько! Онуки сумують за твоїми пиріжками.
— Я можу спекти пиріжки, — сказала я. — Але я хочу жити, Юліє.
Вона пішла, а ввечері зателефонував Ігор.
— Мамо, це правда, що ти гуляєш із якимось Сергієм? — спитав він. — Юля каже, що ти сама на себе не схожа. Що скажуть люди?
— Я нормальна, — відповіла я, відчуваючи роздратування. — І мені байдуже, що скажуть люди.
Наступного дня подзвонила Марта.
— Мамо, ми приїдемо з чоловіком, — сказала вона. — Треба поговорити про цього Сергія. А що, якщо він хоче твій будинок? Він же коштує 2 000 000 гривень!
Я була приголомшена. Мої діти думали, що Сергій полює на мою спадщину? Це було неприємно. Я виховала їх, віддавала все, а тепер вони бачили в мені лише літню жінку, яка може на таке піти.
Я вирішила поговорити з Сергієм. Ми зустрілися в парку, де гуляли щотижня.
— Сергію, мої діти думають, що ти хочеш мій будинок, — сказала я прямо.
Він засміявся.
— Олю, мені не потрібен твій будинок, — відповів він. — У мене є своя квартира за 1 500 000 гривень. Мені потрібна ти, твоя усмішка.
Його слова зігріли мене, але я знала, що мушу поговорити з дітьми. Я запросила Юлію, Ігоря і Марту до себе.
— Я хочу, щоб ви познайомилися з Сергієм, — почала я, коли ми сіли за стіл. — Він важлива частина мого життя.
— Мамо, ти забула про тата? — спитав Ігор.
— Ні, — відповіла я. — Але тато хотів, щоб я була щаслива. І я цього хочу.
— А якщо він обманює тебе? — сказала Марта. — Ми турбуємося.
— Я не дитина, — відповіла я. — Я знаю, що роблю. І я хочу, щоб ви поважали мій вибір.
Вони мовчали, але я бачила, що вони не згодні. Проте я не відступила. З часом Юлія почала м’якше ставитися до Сергія, навіть запросила його на вечерю. Ігор і Марта були стриманішими, але я відчувала, що вони починають приймати мої зміни.
Сьогодні я живу для себе. З Сергієм ми плануємо поїздку до моря за 15 000 гривень. Я печу пироги для онуків, але також танцюю танго і читаю книги на літературних вечорах. Мої діти повільно звикають до моєї «другої молодості», і я вдячна за це.
Я зрозуміла, що життя не закінчується в 60. Воно може бути сповнене радості, якщо не боятися бути собою. Але як ви знаходите баланс між очікуваннями сім’ї та власним щастям?
