Мій брат Олег давно розгадав наш сімейний секрет і просто перестав спілкуватися з матір’ю. Я вважала його невдячним, але згодом зрозуміла, що Олег просто зберіг себе, а я щомісяця фінансувала ілюзію її бідності.
Руслана завжди пам’ятала свій дім як місце, де панувала нескінченна робота, а не затишок. Вони мешкали у невеликому місті. Батько, Петро, був інженером-будівельником, часто їздив у довгі відрядження на великі об’єкти. Мати, Ольга, викладала математику у коледжі. Вона була жінкою зі сталевим характером, яка вірила, що дисципліна і бездоганний порядок є єдиними запоруками успішного життя.
Коли Руслані було сім, у них народився брат, Олег. З його появою життя Руслани перетворилося на суцільний графік обов’язків.
— Ти вже доросла, маєш розуміти, що я не можу розірватися.
— Це твій прямий обов’язок допомагати мені.
— Ти повинна це зробити, а не сидіти над тими дивними книжками.
Батько приїжджав рідко, і його короткі візити були єдиними моментами, коли Ольга пом’якшувала свій тон. Але щойно він повертався на об’єкт, знову починалося командування. Руслана мила посуд, готувала прості страви, прибирала п’ять кімнат їхнього великого будинку, а коли підріс Олег, ще й забирала його з секції. Усе це — під постійним наглядом та критикою матері.
Одного разу, коли Руслана вже закінчувала школу, вона захворіла. У неї була висока температура, але мати наполягала, щоб донька протерла підлогу перед приходом батьківської тітки.
— У такому будинку соромно приймати гостей.
— Ти просто прикидаєшся, щоб нічого не робити.
— Якби ти справді була хвора, то просто лежала б. А ти он ходиш.
У той момент Руслана відчула, що стіни їхнього дому стали для неї кліткою.
Конфлікт між батьками наростав повільно, але невідворотно. Петро, повертаючись із довгих відряджень, прагнув відпочинку та тепла, але знаходив лише нові вимоги та докори Ольги. Вона скаржилася, що він мало заробляє, що недостатньо уважний до неї, що у домі потрібен ремонт, а вона тягне все на собі. Батько все більше мовчав, а потім почав затримуватися на роботі.
Коли Руслані виповнилося двадцять, сталося те, чого вона в глибині душі чекала. Батько зібрав валізу і оголосив, що йде. Він пояснив, що зустрів жінку, з якою йому спокійно і яка не вимагає від нього постійної боротьби. Ольга влаштувала гучну сцену, звинувачуючи його у зраді, егоїзмі та знищенні сім’ї. Руслана мовчала. Вона не могла його звинуватити, бо розуміла, що життя з Ольгою було випробуванням, яке не кожен витримає.
Після відходу чоловіка Ольга перетворила своє життя на нескінченну жалобу, а життя Руслани — на вину. Вона стала постійно говорити, що донька має тепер компенсувати їй втрату чоловіка і самотність.
— Бачиш, до чого призвів його вчинок. А тепер я сама.
— Якби ти краще вчилася і знайшла гарну роботу, він би нами пишався і не пішов.
Руслана вирішила покинути цей будинок якомога швидше. Вона вийшла заміж за свого однокласника Івана. Він був спокійним і надійним хлопцем, який працював механіком і мав власну квартиру в сусідньому місті. Шлюб став її квитком на волю. Вона закінчила університет, народила сина, а через два роки — доньку. Її чоловік Іван став для неї справжньою опорою.
Попри те, що вона втекла, почуття провини, яке так старанно плекала мати, не відпускало. Щомісяця вони з Іваном їздили до Ольги. Руслана привозила продукти, допомагала з городом, давала матері гроші на необхідні потреби. Вона робила це, бо Ольга постійно говорила, що її пенсії не вистачає, і вона ледве зводить кінці з кінцями.
Брат Олег, на відміну від Руслани, швидко зрозумів, як треба поводитися з матір’ю. Він одружився з Лілією і переїхав до столиці. Коли Ольга почала втручатися в їхнє життя, критикувати невістку і вимагати, щоб вони жили за її правилами, Олег просто перестав відповідати на дзвінки. Руслана, звичайно, сварила його, називаючи невдячним сином.
— Олю, ну як ти можеш? Мама ж сама.
— Вона переживає, що ти про неї забув.
Олег лише посміхався з гіркотою.
— Руслано, вона переживає не за мене, а за те, що сусіди подумають. Вона любить лише себе, а ми для неї — лише об’єкти для її маніпуляцій.
Руслана тоді не повірила. Вона не могла собі уявити, що рідна мати може бути такою холодною і розважливою.
Останній рік видався для Руслани та Івана фінансово непростим. Іван хотів відкрити власну майстерню, і вони збирали кожен уявний карбованець. Тому цього місяця Руслана не змогла дати матері звичної суми.
Коли вони приїхали, Ольга була незадоволена.
— Це все, що ви привезли? А де ж кошти?
— Мамо, вибач, зараз такий період, ми збираємо на справу Івана, наступного місяця буде краще.
Ольга підтиснула губи.
— Ну, звичайно, на Івана є, а на матір немає. А хто тебе годував і одягав?
Вони посварилися. Вперше за довгий час Іван сказав Руслані, що він втомився від її постійної провини і від того, що вони живуть не для своїх дітей, а для її матері.
Через тиждень Руслані зателефонувала двоюрідна тітка Валентина, яка мешкала у тому ж місті, що й Ольга.
— Руслано, ти чула, що твоя мати купила собі нову дачу?
— Що? Про що ви говорите, тітонько?
— Як, вона тобі не говорила? Минулого тижня вона оформляла землю. У неї ж новий шанувальник, колишній військовий. Вони разом будують будинок за містом. Вона продала усі свої золоті прикраси і доклала всі свої заощадження.
Руслана остовпіла. Усі ці роки мати говорила про бідність, аби отримувати від неї допомогу, у той час, коли вона з Іваном вираховувала кожен уявний карбованець.
— Але ж вона говорила, що їй не вистачає навіть на комунальні послуги. Що в неї немає нічого цінного.
Тітка Валентина зітхнула.
— Руслано, вона завжди була артисткою. Вона не могла змиритися з тим, що Петро не стало. А ти їй була потрібна, як заміна. Як постійне джерело уваги і коштів. Вона ж мене попросила нічого не говорити.
Руслана поклала слухавку. Злість, образа і відчуття використання заповнили її. Вона не відчувала полегшення. Це був біль від усвідомлення, що її любов і жертовність були лише способом, яким нею користувалися.
Вона розповіла все Івану. Чоловік був засмучений, але не здивований.
— Я завжди тобі говорив, що щось тут не так. Людина, яка живе на мінімальну пенсію, не може мати таких запитів.
Наступної суботи вони поїхали до Ольги. Руслана хотіла лише одного — подивитися їй в очі і побачити правду. Ольга зустріла їх як завжди — з похмурим обличчям.
— Щось ви запізнилися.
— Мамо, ми приїхали поговорити.
Ольга сіла на диван, намагаючись зберегти свій звичайний владний тон.
— Якщо про кошти, то я не хочу про це слухати.
Іван, який зазвичай мовчав, рішуче заговорив першим.
— Ольго Іванівно, ми приїхали привітати вас.
Мати Руслани здивовано підняла брову.
— З чим?
— З новим етапом у вашому житті. З купівлею земельної ділянки. Кажуть, ви будуєте великий будинок.
— Звідки ти це взяв?
Мати почервоніла. Її обличчя почало тремтіти.
— Наше місто невелике, інформація швидко поширюється. Тітка Валентина розповіла.
Ольга швидко знайшла, що відповісти.
— Це вона мені заздрить. Вона завжди хотіла мати таку земельну ділянку, але не змогла. То тепер вигадує історії, щоб посварити нас. Ти що, рідній матері не віриш?
Руслана, яка мовчала, зрозуміла, що брехня Ольги ніколи не закінчиться. Вона підійшла до матері.
— Мамо, я з тобою п’ять років поспіль ділилася останнім. Ми дітей не водили на море, бо ти говорила, що тобі нема чого їсти. Я вірила твоїй кожній сльозі. Іван відмовляв собі у всьому. А ти за нашою спиною накопичувала кошти і купувала собі нерухомість. Ти не просто обманювала, ти грала на моїй любові.
— Як ти смієш так говорити зі своєю матір’ю? Ти невдячна. Я ж сама, мого чоловіка не стало, а ти тепер мене звинувачуєш.
— Це не заздрість. Це розчарування. Величезне. Я більше не хочу, щоб на моїх почуттях грали. Я віддала тобі все, що могла. Тепер я буду жити для своєї сім’ї і своїх дітей.
— Ти пошкодуєш про це. Я стара, я буду хворіти, і хто тобі подасть склянку води? Тобі буде соромно перед людьми.
— Людям буде соромно за твій вчинок, а не за мій. Тобі ніхто не заважає будувати своє життя так, як ти хочеш. Але ти будеш робити це за свій рахунок. Не за мій.
Руслана з Іваном встали і пішли. Вони не озирнулися.
Через місяць Ольга надіслала Руслані повідомлення з докорами, але Руслана лише відповіла.
— Тобі тепер треба розраховувати лише на себе. Тобі вистачить грошей на будівництво. У тебе все є. Я бажаю тобі щастя.
З того дня минуло вже два роки. Вони не спілкуються. Руслана не шкодує. Вони з Іваном нарешті відкрили ту майстерню. Вони купили дітям собаку і збираються наступного року на море. Руслана відчуває легкість і спокій. Іноді вона бачить Олега. Він підтверджує, що мати щаслива у нових стосунках. Але вона все одно час від часу телефонує йому, скаржачись, що Руслана про неї забула.
Це історія про те, як іноді найближча людина може стати джерелом найбільшого болю. Як втеча від обману може стати єдиним шляхом до порятунку і справжнього щастя.
А як ви вважаєте, чи має Руслана забути минуле і відновити спілкування з матір’ю, не зважаючи на її вчинок? Чи все ж таки правильно було піти і нарешті почати жити для себе?
Якщо ця історія вас зачепила, поставте свою вподобайку і напишіть коментар. Це дуже важливо для мене. Дякую.
