Мій батько, який покинув нас, коли мені було дванадцять, раптом вирішив повернутися з Канади, щоб жити зі мною та моєю сім’єю. Тепер я розуміла, що його щедрість минулих років була лише перепусткою до повернення, яке зруйнує наш налагоджений побут
Нещодавно ми розмовляли з батьком по відеозв’язку. Він вже майже тридцять років мешкає та працює в Канаді. Коли він вирушав, приховавши свій намір від мами, адже вона б не дала згоди, то запевнив мене, що про грошове забезпечення я можу не перейматися.
Батько слова дотримав, а також наголосив, що їхній будинок тепер повністю мій. Тому його заява, що він повертається назавжди, мене відверто збентежила. Я вважала, що він оселиться в місті у своєї сестри, але ні, він планує жити разом з нами.
Я була тоді ще дівчинкою, мені було дванадцять років. Пам’ятаю, як він кілька днів поспіль, коли мами не було вдома, перекладав якісь папери, складав невеликі сумки.
Єдине, що батько тоді сказав мені — не переживати, що він буде регулярно телефонувати і щомісяця надсилатиме гроші мені на все, що знадобиться, і навіть більше.
Певною мірою, я розумію батьків вибір. Мама була дуже вимогливою і суворою. Вона постійно контролювала його дозвілля, не дозволяла йому зустрічатися з друзями без її присутності. Вона критикувала його захоплення риболовлею, його старий одяг для роботи, його манеру говорити. Все йому постійно дорікалося.
Коли мама повернулася додому і побачила, що тата немає, вона була здивована і дуже засмучена. Я бачила, як вона викидала деякі його речі, що лишилися, а потім зачинилася в кімнаті на цілий день. Того ж вечора до нас приїхала тітка, татова сестра. Вона намагалася заспокоїти маму, хоча сама була здивована і теж трохи сварила брата за такий вчинок.
З часом всі потроху звикли до його рішення. Ми спілкувалися з татом щотижня, коли він мав змогу, по телефону.
Приблизно через пів року він надіслав мені перші великі гроші, на які я купила собі новий велосипед і модний одяг. Ми регулярно спілкувалися по відеозв’язку.
Мама переживала, а через рік зустріла іншого чоловіка і переїхала жити до нього в місто.
Невдовзі батьки офіційно розлучилися. Цей приватний будинок завжди належав татові, і він мені сказав, що після розлучення він оформить усі папери, щоб будинок юридично став моїм.
Я закінчила коледж, потім університет, знайшла хорошу роботу в IT-сфері. Через кілька років я вийшла заміж за Андрія. Він родом із західної області, тому ми вирішили залишитися жити в моєму будинку.
На татові гроші, які він надсилав щомісяця, а потім і за наші спільні кошти, ми зробили в будинку повний ремонт, повністю оновили меблі. Ми переробили стару веранду на затишну їдальню, а у дворі збудували альтанку.
Батько приїжджав до нас приблизно раз на три роки. Він також був присутній на нашому весіллі, прилетівши на кілька тижнів.
Зараз у нас з Андрієм підростає донечка. Ми мирно і комфортно живемо в нашому трикімнатному будинку.
Але нещодавно я розмовляла з татом по відео і він із радістю повідомив, що йому вже дуже важко працювати за кордоном, що він відчуває втому і хоче нарешті повернутися в Україну назавжди.
Я була переконана, що якщо він і повернеться, то оселиться у своєї сестри, тітки Олени, у місті, де вона має великий будинок. Але батько недвозначно дав зрозуміти, що планує жити саме з нами, у моєму будинку.
— Звісно, донечко, — сказав він, — я ж власник цього будинку, хоча й казав, що він твій. Та й ти тут живеш, мені буде так краще.
Я відчула, як у мене завмерло дихання. Я не могла вимовити й слова.
— Тату, але ж як це? — нарешті промовила я. — Ти ж казав, що це мій дім, що я можу робити з ним усе, що хочу.
— Це правда, Катю, — відповів він. — Але ти ж не забувай, що юридично я досі власник. А зараз, коли я вже старий і хочу на пенсію, мені потрібен мій дім. Я не хочу обтяжувати Олену. До того ж, ти тут, моя єдина донька.
— Але ж у нас тут усе облаштовано, — почала я пояснювати, намагаючись зберегти спокій. — У Марти своя кімната, у нас своя. Ми зробили ремонт під себе. Ми вклали сюди багато сил і грошей.
— Я бачив, який чудовий ремонт ви зробили, — захоплено промовив батько. — Ви молодці. Мені дуже сподобалася та нова їдальня. Саме тому я хочу жити у цьому будинку. Це ж мій дім, я його будував.
Я відчула, як всередині наростає хвилювання. Тридцять років ми жили окремо, звикли до свого ритму, до свого простору. Я люблю тата, але спільне проживання після такої тривалої розлуки…
— Ти ж приїжджав раз на кілька років, — нагадала я. — І ми чудово проводили час. Але жити разом — це зовсім інше. Ми з Андрієм…
— Я не збираюся вам заважати, — перебив він мене. — Я буду тихий і спокійний. Мені потрібна лише невелика кімната, і я зможу допомагати вам по господарству, з онукою. Ти не хвилюйся, Катю, я вам не заважатиму. Я ж твій батько.
Ця розмова тривала ще з пів години, і тато постійно повертався до того, що це його будинок і що він має повне право в ньому жити. Я відчувала себе в глухому куті.
Того вечора я все розповіла Андрію. Він слухав мене уважно, похитуючи головою.
— Я розумію твого батька, — сказав Андрій, коли я закінчила. — Це його власність, і він, звісно, має право повернутися. Він твій батько. Але я також розумію і тебе. Ми тут звили своє гніздечко, і тепер це наше життя, наш простір.
— Що ж нам робити? — запитала я, відчуваючи безпорадність. — Як тепер усе влаштувати? У нас лише дві спальні.
— А коли він планує приїхати? — поцікавився Андрій.
— Сказав, що через місяць-півтора, — відповіла я. — Він вже почав пакувати речі і продавати машину в Канаді.
Наступні кілька днів ми з Андрієм постійно обговорювали цю ситуацію. Навіть спати було важко, голова йшла обертом. Я згадувала, як тато казав, що будинок мій, як я раділа, що маю своє житло, де можу вільно створювати свою сім’ю. Ми так багато вклали сюди – не тільки грошей, які він надсилав, а й нашої праці, нашої любові.
Я вирішила знову поговорити з татом, але вже більш відверто.
Наступного вечора, коли він був онлайн, я зателефонувала йому.
— Тату, давай поговоримо про твій приїзд, — почала я, намагаючись говорити м’яко.
— Звісно, донечко, — його голос був радісним і сповненим очікування. — Я вже квитки дивлюся.
— Я тебе дуже люблю і рада, що ти повертаєшся, — сказала я. — Але мені дуже важко уявити, як ми всі помістимося в цьому будинку.
— Я ж казав, я не займу багато місця, — відповів він. — Я можу спати в їдальні.
— Ні, тату, це не варіант, — заперечила я. — Їдальня — це прохідна кімната.
— Тоді я прибуду, і ми щось придумаємо, — сказав він, і в його голосі з’явилася нотка нетерпіння. — Не переживай так. Я просто хочу бути вдома.
— А чому ти не хочеш пожити у тітки Олени, хоча б спочатку? — запитала я, хоча знала відповідь.
— Я не хочу їй заважати, — повторив він. — У неї своє життя, свої правила. А тут мій дім, і ти моя донька.
— Але ти ж сам казав, що цей дім мій! — я не змогла стримати емоцій.
— Катю, не заводься, — його голос став суворішим. — Я дав тобі можливість тут жити і розпоряджатися, поки я був далеко. Але я повертаюся. Я ж не виганяю тебе, а просто хочу жити з вами.
— Я розумію, що юридично будинок твій, — зізналася я. — Але для нас це було як наш сімейний дім, наша фортеця.
— І залишиться вашою, — сказав він. — Просто тепер нас буде троє дорослих і Марта. Знайдемо місце.
Розмова знову зайшла в глухий кут. Батько не бажав навіть розглядати інші варіанти. Він вважав своє рішення остаточним і справедливим.
Ми з Андрієм почали обговорювати можливість переобладнання нашого невеликого кабінету, який ми зробили зі старої комори, але він занадто малий для спальні. Або, можливо, встановити перегородку в нашій великій вітальні, але тоді ми втратимо простір для спільного відпочинку.
Я відчуваю, що ми з Андрієм обидва розгублені і засмучені. Наші мирні сімейні будні порушені цією новиною. З одного боку, я щаслива, що батько повертається, адже ми не бачилися так довго.
З іншого боку, я не розумію, навіщо було створювати ілюзію, що це мій дім, якщо він завжди планував його повернути. Навіщо він дозволив нам вкладати стільки сил і коштів у ремонт, якщо знав, що повернеться?
Я дивилася на нашу маленьку Марту, яка мирно гралася у своїй кімнаті, і думала, як пояснити їй, що тепер вона має ділити простір з дідусем, якого майже не знає.
Навіщо тоді було говорити, що цей будинок мій, що я можу почуватися тут повноправною власницею? Тепер мені доводиться знову переглядати все наше життя, всі наші плани.
Я не знаю, як тепер усе це маю сприйняти. Наші правила, наші звички — усе зміниться. Куди його поселити? Як зберегти наш сімейний простір і не образити батька?
Шановні читачі, може, хтось з вас переживав подібну ситуацію? Як ви знайшли вихід? Як пристосувалися до нового життя?
