— Менше говори про свою село. Мої батьки — міські, їм не до цих дурниць, — пробурмотів чоловік.
Максим поправляв краватку перед дзеркалом у передпокої нової квартири, яку ретельно добирав сам. У віддзеркаленні він бачив успішного чоловіка: дорогий костюм, упевнений погляд. Але сьогодні очі видавали напругу. За кухонними дверима чувся легкий дзенькіт посуду — Поліна готувалася до приходу його батьків, Ніни Євгенівни та Олександра Сергійовича.
— Максиме, як думаєш, поставити яблучне варення? Твоя мама його любить, — долинув з кухні м’який, трохи співучий голос Поліни.
Вона з’явилася у дверях, тримаючи баночку варення. На ній була проста, але чиста сукня, волосся акуратно зібране ззаду. Обличчя світилося гостинністю й легким хвилюванням. Максим глянув на неї — і його обличчя мимоволі сіпнулося. Він бачив не кохану дружину, а… сільську жінку. У ній було забагато простоти, забагато щирості, забагато того, що не пасувало. Її відкритість, звичка пригощати домашніми заготовками, сміх — гучний і від серця — усе це раптом здалося недоречним у цьому інтер’єрі, створеному, щоб справляти враження.
— Навіщо? — різко обірвав він, уникаючи її погляду. — У нас є хороше варення з бутіка. Постав його. І… Поліно, будь ласка, сьогодні… постарайся бути… тихішою. І менше про село, добре? Мої батьки… міські. Їм нецікаво слухати ці дурниці про городи й грядки.
Жінка завмерла. Усмішка повільно зійшла з її обличчя. Вона уважно подивилася на чоловіка, в очах майнула розгубленість.
— Максиме? Що означає «тихішою»? Я ж завжди… Я просто хочу їм сподобатися. Показати, що ми чекали на них, — вона стисла баночку в руках.
— Я знаю, знаю, — відмахнувся він, знову повертаючись до дзеркала, ніби поправляв ідеально зав’язану краватку. — Просто… будь стриманішою. Не треба цих твоїх захоплень і… ну, ти ж знаєш. Як минулого разу, коли розповідала, як ви порося ловили. Це не для їхніх вух.
Поліна мовчки кивнула, розвернулася й пішла на кухню. Максим відчув сором, але одразу ж заглушив його думкою: Вона не розуміє. Вона просто не вписується. Що подумають батьки? Особливо батько…
Дзвінок у двері пролунав несподівано. Максим глибоко вдихнув, випростав плечі й пішов відчиняти з широкою, офіційною усмішкою.
— Мамо! Тату! Заходьте! — він обійняв матір, потиснув руку батькові.
Ніна Євгенівна, елегантна жінка зрілого віку, тепло оглянула передпокій, поцілувала сина в щоку. Олександр Сергійович, стриманий і суворий, окинув квартиру оцінювальним поглядом і кивнув.
— Добрий вечір, Ніно Євгенівно, Олександре Сергійовичу! Проходьте, будь ласка! — Поліна вийшла з кухні з усмішкою, але її погляд був насторожений.
Вона простягнула руку. Мати легко обійняла її, батько ледь торкнувся пальців. Вечеря почалася в атмосфері напруженої ввічливості. Максим заповнював паузи розповідями про роботу, нові проєкти. Поліна обережно розливала суп, рухи її були точні, але скуті. Вона майже не говорила, відповідала лише на прямі запитання коротко: «Так», «Ні», «Дякую».
— Суп дуже смачний, Поліно, — похвалила Ніна Євгенівна, скуштувавши ложку. — Овочевий? Відчувається свіжість.
— Так, Ніно Євгенівно, — тихо відповіла невістка, опустивши очі. — Овочі з ринку… свіжі. Я сама вибирала.
— З ринку? — Олександр Сергійович підняв брову, відклав ложку. — Максиме, хіба поруч із вами немає пристойного супермаркету з фермерською лінійкою? Там і контроль якості, і… гігієна. Ринок — це минуле століття.
Після цих слів у Максима запекло обличчя.
— Та звісно є, тату! — поспішив він. — Просто Поліна… звикла до ринків. Там, знаєш, колоритніше, — він голосно засміявся. — Але ми зазвичай купуємо в супермаркеті! Правда ж, Поліно?
Дівчина лише кивнула, з обличчям, застиглим у вимушеній усмішці. Під столом вона стисла серветку. Коли Поліна подала запечену рибу з картоплею — страву, якою завжди пишалася, — Максим помітив, як батько ледь поморщився, дивлячись на просту, але щедру порцію.
— Щедро, — зауважив Олександр Сергійович. — У місті зазвичай їдять легше, менші порції, особливо ввечері.
— Поліна звикла добре годувати, — втрутився Максим, відчуваючи, як сором стискає горло. — У них у селі так заведено. Гостинність, розумієте. Але це ж добре!
Він кинув погляд на дружину. Вона сиділа, опустивши голову, повільно ворушачи їжу на тарілці, ніби намагалася стати меншою, непомітною. Ніна Євгенівна, відчувши напругу, спробувала пом’якшити ситуацію:
— Дуже смачно, Поліно, дякую. Картопелька просто тане в роті. У тебе золоті руки.
— Дякую, — прошепотіла невістка, не піднімаючи очей.
У якийсь момент, наливаючи чай, Поліна злегка зачепила край дорогої чашки перед Олександром Сергійовичем. Чашка дзенькнула об блюдце — звук був різкий, у тиші він пролунав як грім.
— Обережно! — різко крикнув Максим, не встигнувши подумати. — Це ж сервіз! Порцеляна!
Поліна здригнулася. Чайник у її руках затремтів, кілька крапель впали на скатертину.
— Вибач… я не спеціально… — її голос тремтів.
— Нічого, люба, — швидко сказала Ніна Євгенівна, кинувши осудливий погляд на сина. — Ну що ти, краплинка…
Але Максим уже не чув цих слів. Він бачив, як батько дивиться на пляму чаю на скатертині, потім — на Поліну. І в цьому погляді було більше, ніж у словах.
Ось твоя сільська дружина. Навіть за столом поводитися не вміє.
— Давайте я витру… — Поліна потягнулася до серветки, але рука тремтіла.
— Сиди! — прошипів Максим і підвівся. — Я принесу губку. Мамо, тату, вибачте, хвилинку.
Він майже побіг на кухню. Серце калатало так, ніби хотіло вистрибнути. У вухах ще лунав дзенькіт чашки і його власний, надто різкий крик. Він чув, як Ніна Євгенівна тихо й лагідно говорить із Поліною у їдальні. Олександр Сергійович мовчав.
Коли Максим повернувся з губкою, Поліна сиділа, сховавши обличчя в долонях. Плечі ледь помітно тремтіли. Ніна Євгенівна гладила її по спині.
— Поліно… — почав Максим, але слова застрягли в горлі.
Що він міг сказати? Попросити вибачення у батьків? У дружини? Визнати, що йому соромно? За її походження? За її щирість, яку колись так любив?
Олександр Сергійович прочистив горло:
— Максиме, мабуть, ми… не будемо затримуватися. Твоя мама втомилася. Дякуємо за вечерю, Поліно. Дуже… ґрунтовно.
Максим лише кивнув. Провів батьків до ліфта, слухаючи чемні фрази матері й крижану тишу батька. Потім повернувся в квартиру. Двері їдальні були прочинені. Він підійшов і зазирнув.
Поліна стояла біля столу й тихо плакала, беззвучно. Сльози котилися по щоках і падали на ту саму скатертину — на пляму чаю. Вона не ридала — лише тремтіла від стриманих схлипів. У руці вона тримала ту саму баночку яблучного варення. Максим завмер у дверях.
Хвиля сорому — вже не за неї, а за себе, за власну слабкість і зраду — накрила його повністю. Він хотів увійти, обійняти, попросити пробачення, але ноги не слухалися. Слова застрягли важким вузлом у горлі. Максим зрозумів: його сором перед батьками перетворився на образу — для дружини і для самого себе.
Через дві години, коли все було вимите й прибране, Поліна вийшла до вітальні й сіла поруч із чоловіком на диван.
— У мене наступного тижня відпустка. Я хочу поїхати… до батьків, — сказала вона напруженим голосом.
— На всю відпустку? — сухо спитав Максим, не відводячи очей від телевізора.
— Ні. Назавжди, — відповіла Поліна, зібравшись з силами. — Я залишуся в селі. У школі є вакансія… вчителя початкових класів… їм потрібен хтось, — додала уривчасто.
— Тобто… — розгублено сказав чоловік, уперше глянувши на неї. — Ти йдеш? Це так?
— Так. Бо я більше не можу так жити. Я втомилася соромитися себе всі ці два роки, відколи ми разом, — твердо сказала Поліна.
— Отак просто… Ну й добре! Мені соромно! — нарешті вибухнув Максим. — Ти як була селянкою, так і залишилася…
— А хіба ти не за це мене полюбив? — гірко всміхнулася Поліна. — Тоді шукай міську. Таку, яка сподобається твоєму батькові. Бо, як я бачу, саме йому я не догодила.
— Яка різниця? — закотив очі чоловік. — Я думав, ти змінюєшся. Ти ж вчилася в місті, жила тут…
— Саме тому я й їду. Назад. У село, — Поліна встала й пішла до спальні збирати речі.
За два роки шлюбу вона не нажила багато. Зібрала все за півгодини, викликала таксі. Максим не вийшов її провести. Лише кинув услід щось на кшталт: «Ніхто тебе не виганяє», «Ще повернешся».
Але Поліна не повернулася. Навіть після закінчення двох тижнів відпустки. Тоді Максим зрозумів: вона не жартувала. Вона пішла назавжди. Коли батьки дізналися про розрив, їхня реакція була неоднозначною. Батько схвально кивнув — мовляв, так і треба. А мати схопилася за голову, бо їй справді подобалася Поліна.
За два місяці подружжя офіційно розлучилося — заочно, без зайвих розмов. Поліна залишилася в селі, влаштувалася вчителькою молодших класів. Максим почав шукати нову пару — «міську». Дуже швидко цією людиною стала його колега Катя. Яскрава, сучасна, галаслива — повна протилежність Поліни. Але коли Ніна Євгенівна й Олександр Сергійович побачили новий вибір сина, були здивовані й обурені.
Катя не вміла готувати, кепкувала з хатніх справ, а про миття посуду заявляла, що «це не її рівень».
— Не варто було відпускати Поліну… — раптом сказав Олександр Сергійович.
Максим одразу вибухнув:
— Це ти весь час кривився на неї! Через тебе я з нею розлучився!
— Я ніколи не просив тебе цього робити, — спокійно відповів батько. І мав рацію.
Через сором і збентеження за свою «сільську» дружину Максим власноруч зруйнував власний шлюб. І лише тоді, коли її вже не було поруч, — він по-справжньому усвідомив, кого саме втратив.
