Мені вже сорок один рік, і моєму терпінню приходить кінець, адже я буквально утримую свого чоловіка-ледаря, Юру. Я поїхала працювати до Варшави, щоб забезпечити гідне життя родині, а він сидить у мене на шиї, що було у Києві, що тут, у Польщі.
Я припустилася великої помилки п’ять років тому, коли вийшла заміж за чоловіка, який на шість років молодший за мене. Він виявився абсолютно нездатен до серйозного життя. А нещодавно я зустріла тут, у Польщі, іншого чоловіка розумного та самодостатнього Андрія, який старший за мене. Тепер я міркую, як мені правильніше вчинити.
– Юро, ти маєш поїхати до Києва. Ти маєш доробити документи, тобі треба врешті-решт вирішити, що ти робитимеш зі своїм життям! – Я намагалася говорити тихо, щоб наша донька, Вікторія, не чула нашої розмови. Ми сиділи на кухні нашої орендованої квартири у Варшаві.
– А навіщо мені їхати? Мені й тут добре. Я отримую від тебе кошти на кишенькові витрати, можу займатися своїм проєктом потроху – Юра навіть не підняв голови від свого телефону, де він щось дивився.
– Який проєкт? Ти вже рік займаєшся цим проєктом, але жодної копійки він не приніс! Ми живемо на мою зарплату, я працюю юристом, я втомлююся! – Мене обурювало його повне нехтування реальністю.
– Ну, тоді давай я піду на будівництво? Ти цього хочеш? Щоб я втомлювався після роботи, а потім не мав сил займатися тобою і Вікторією? Я тут не знаю мови, тож іншої роботи немає! – Його тон став зневажливим.
– Тобі потрібно їхати додому, Юро. Треба стати дорослим чоловіком. Ти маєш там обов’язки перед країною – Ці слова були моїм останнім аргументом, і вони викликали в ньому несподівану реакцію.
– Ти хочеш від мене позбутися! Ти мене виганяєш! Або ти маєш когось тут, у Варшаві, і хочеш зі мною розлучитися, щоб жити з ним! – Він підскочив, і на його обличчі з’явився вираз образи, і він влучив у самісіньке яблучко.
У мене довго не складалося особисте життя. Батьки вже відверто хвилювалися, чи вийду я взагалі заміж і чи будуть у них онуки. Я не дуже цікавилася хлопцями в юності, як мої однолітки, та й не користувалася я особливим попитом серед молодих людей.
Я старанно навчалася, мріяла вступити до університету, постійно вдосконалювала свою англійську. Після закінчення вишу я вже не повернулася у свій маленький райцентр, а залишилася жити й працювати у Києві.
Працювала я спочатку у державній установі, потім перейшла до приватної компанії, де швидко підіймалася кар’єрними сходами. Ось мені вже й тридцять, а я досі сама. З хлопцем, з яким зустрічалися в студентські роки, ми давно розійшлися, а нічого нового, серйозного і гідного у моєму житті не траплялося.
Але тут, у 35 років, я познайомилася з Юрою, який був на шість років молодший за мене. Він виявляв до мене таку увагу і так щиро висловлював свою любов, що мене швидко захопив вир почуттів.
Це зараз я чітко розумію, що він тоді не мав постійної і нормальної роботи, та й не збирався її шукати, адже він звик, аби життя приносило йому все на тарілочці.
Ми одружилися. На той час я вже мала власну однокімнатну квартиру у Києві, в ній ми й оселилися. У 37 років я стала мамою нашої чудової донечки Вікторії.
Поки я була у декреті, з фінансами стало дуже важко. Юра постійної роботи не мав, він усе чекав на щось краще і перебивався якимись випадковими заробітками.
Коли Вікторії виповнилося два роки, мені надійшла дуже вигідна пропозиція: поїхати жити й працювати до Польщі юристом у філії однієї великої міжнародної фірми. Я погодилася, і ми всією сім’єю переїхали. Це сталося за два роки до “24 лютого”.
І що ж ви думаєте? Тут, у Польщі, я також продовжую утримувати свого чоловіка-ледаря. Польської мови він не знає, англійської на початковому рівні, тому серйозна робота йому не світить. На будівництво чи на завод йти він не збирається, вважає це нижче своєї гідності. Він продовжує сидіти вдома, грає на комп’ютері та обіцяє, що от-от почне свій бізнес.
На його виправдання можу сказати, що він доглядає за донькою, поки я на роботі. Але я працюю з ранку до вечора, а він цілий день вдома і не робить абсолютно нічого, щоб знайти хоч якийсь пристойний дохід.
А нещодавно у мене на роботі почався службовий роман. З дуже хорошим, розумним, самодостатнім чоловіком, Андрієм. Він старший за мене, успішний, і він ставиться до мене з повагою, а не як до джерела фінансування. Але ж я офіційно одружена!
Розлучитися з Юрою ми можемо лише в Україні, і тепер ситуація ускладнилася. Тому наразі у мене лише одне бажання відправити чоловіка в Україну. Нехай би він врешті-решт став дорослим чоловіком, усвідомив свою відповідальність перед країною та перед родиною.
Але, звісно, Юра нікуди не збирається. Він сидить біля мене як причеп, бо тут, у Варшаві, йому жити комфортно. Він не хоче виходити зі своєї зони комфорту. І що з ним робити далі я просто не уявляю.
Моя ситуація складна. З одного боку, я з ним прожила стільки років! Але з іншого боку його безвідповідальність просто руйнує моє життя. Я вже не відчуваю до нього поваги. І я боюся, що коли ця ситуація затягнеться, я втрачу шанс на нормальне життя з Андрієм.
Юра хоч і ледар, але розумний. Він почав підозрювати мене у стосунках із Андрієм. А Андрій мій керівник і партнер у великому міжнародному проєкті, який має принести нам великі бонуси.
Якось я забула вдома робочий ноутбук. Попросила Юру привезти його мені в офіс. Він, звісно, приїхав із запізненням, але коли передавав мені сумку, сказав:
– Я забув твій пароль, тому сам не зміг подивитися, хто там тобі робочі повідомлення пише.
Я тоді не надала цьому значення, але за кілька днів помітила, що з мого ноутбука зникають деякі важливі робочі документи, пов’язані з нашим проєктом і конфіденційною інформацією про клієнтів. Я одразу зрозуміла, що Юра, поки сидить удома, почав шукати компромат на Андрія, або, що ще гірше, намагається завадити нашому проєкту.
Якось увечері, коли Юра сидів за своїм комп’ютером, я тихо зайшла до кімнати.
– Юро, ти навіщо лізеш у мій робочий ноутбук? – Я не підвищувала голосу, але мій тон був холодний і рішучий.
– Я? Ні. Я просто дивився фотографії Вікторії – Він намагався виправдатися, але очі його бігали.
– Не бреши. З мого робочого комп’ютера зникли важливі файли. Якщо ти спробуєш скомпрометувати мене чи Андрія, я звернуся до поліції. Це шантаж і втручання в мою професійну діяльність.
– Отже, ти його захищаєш? Ти зізналася! – Юра перейшов у наступ, використовуючи мої підозри як доказ своїх.
Я розумію, що якщо Юра розкриє мій службовий роман, він може не тільки зруйнувати мою кар’єру та стосунки з Андрієм, але й завдати шкоди компанії, що матиме юридичні наслідки. Він став для мене не просто ледарем, а справжньою загрозою. Я не можу довіряти йому навіть свою дитину, бо він готовий на будь-яку підлість, аби зберегти свій комфорт і мою фінансову опіку.
Як ви вважаєте, як мені правильніше вчинити: негайно ініціювати розлучення в Польщі, незважаючи на складнощі з документами, щоб зупинити його втручання у мої робочі справи, чи спочатку шантажувати його тим, що я викличу поліцію через крадіжку файлів, аби змусити його негайно повернутися в Україну?
