— Мені соромно з тобою, ти сіра, — кинув чоловік. А через під року прийшов просити пробачення

— Мені соромно з тобою, ти сіра, — кинув чоловік. А через під року прийшов просити пробачення.

Галина дивилася на дворічного Максима, який сопів у ліжечку, й думала про те, як швидко все змінилося. Шість років тому Артем носив її на руках, називав найкрасивішою у світі. Тепер чоловік приходив додому пізно, вечеряв мовчки, втупившись у телефон, і засинав на дивані.

Коли Галина пішла у декретну відпустку, все здавалося правильним і логічним. Артем працював майстром на автосервісі, заробляв добре. До появи сина Галина вела бухгалтерію в салоні краси, отримувала непогано. Але після появи малюка вирішили, що краще їй залишитися вдома — навіщо витрачати гроші на няню, якщо можна самій виховувати дитину?

Перші місяці Артем ще допомагав. Купував продукти, гуляв із Максимом увечері, вставав до сина вночі. Галина раділа — ось вона, справжня дружна сім’я. Але поступово щось почало змінюватися. Чоловік усе частіше затримувався на роботі, дратувався через дрібниці, усе рідше обіймав дружину.

— Дуже втомлююся, — казав Артем, коли Галина намагалася заговорити про те, що вони давно нікуди не ходили разом. — Працюю багато, приходжу додому — тут знову справи, турботи…

Галина кивала й більше не порушувала цю тему. Вона розуміла — чоловіку справді важко самому тягнути сім’ю. А Максим вимагав постійної уваги, особливо коли хворів або капризував.

Але найбільше Галину засмучували дзвінки свекрухи. Валентина Петрівна телефонувала майже щодня й обов’язково скаржилася на невістку.

— Ти зовсім із сім’ї зник! — дорікала вона. — Оця твоя сидить вдома й ображає тебе. Жінка повинна надихати чоловіка, а не перетворюватися на домогосподарку!

Артем слухав мовчки, іноді кивав. Галина намагалася не підслуховувати, але в однокімнатній квартирі сховатися було нікуди. Після таких розмов чоловік ставав ще більш відстороненим.

Галина не влаштовувала сцен, не перевіряла телефон, не лізла з розпитуваннями. Але бачила, як Артем почав по-іншому дивитися на інших жінок. Раніше він не звертав уваги на перехожих, а тепер проводжав поглядом кожну гарну дівчину на вулиці.

Особливо помітно це стало після того, як Галина перестала щодня робити зачіску й носити підбори. Важко виглядати, як з обкладинки журналу, коли всю ніч не спиш через дитину, а зранку треба прати, готувати, прибирати.

— У Сергія дружина — просто вогонь, — якось сказав Артем за вечерею. — Завжди при параді, завжди усміхається. Не те що…

Він не договорив, але Галина зрозуміла. Не те що ти — у розтягнутих спортивках, із немитим волоссям і без макіяжу.

— Може, мені до перукаря сходити? — несміливо запропонувала Галина. — І якусь сукню нову купити?

— За що купувати? — хмикнув Артем. — Гроші не гумові. Та й сенс? Все одно нікуди йти не хочеться.

Ці слова образили жінку. Значить, два роки тому, коли Галина працювала й щовечора зустрічала чоловіка в гарному вбранні, було цікаво. А тепер, коли цілий день проводить із їхнім спільним сином, — стала нецікавою.

Галина спочатку намагалася щось змінити. Записалася до косметолога на безплатну консультацію, купила нову туш, старалася виглядати краще. Але коли пропонувала сходити в кіно або кафе — Артем завжди знаходив привід відмовитися.

— Втомився, — казав чоловік. — Краще вдома посидимо.

А сам усе частіше зникав у друзів: то привід якийсь, то просто зустрітися після роботи. Галина залишалась наодинці з Максимом і все чіткіше розуміла — справа не у втомі.

Літні вечори стали особливо важкими. За вікном сміялися люди, гуляли закохані пари, а Галина весь час з дитиною. Вона поступово знайшла собі друзів у дворі, молодих мам з дітьми того ж віку. Але їй все ж не вистачало прогулянок з чоловіком та від нього уваги.

Артем повертався додому веселий, і розповідав, як добре провів час.

— А ми з Максимом багато гуляли, — казала Галина. — Може, завтра погуляємо разом?

— Завтра в мене плани, — відповідав чоловік, навіть не піднімаючи очей від телефону.

Галина більше не питала, які плани. Не хотіла знову чути історії про те, як цікаво живуть його друзі та їхні жінки.

Через пів року, після того, як Максиму виповнилося два роки, Артем прийшов додому серйозний. Сів навпроти дружини на кухні, довго мовчав. Галина годувала сина й чекала, що скаже чоловік.

— Я втомився, — нарешті вимовив Артем. — Втомився від цього життя.

— Від якого саме? — тихо запитала Галина, хоч і здогадувалась про відповідь.

— Від сімейного. Від тебе. — Артем говорив повільно, ніби підбирав слова. — Мені потрібна яскрава жінка, яка буде надихати. А не та, що весь день варить кашу й ниє.

Галина обережно поставила ложку, витерла рот Максиму. Її руки не тремтіли, хоча всередині все похололо.

— Я не нию, — спокійно сказала вона.

— Постійно скаржишся, що втомилась, що важко. — Артем підвівся. — А інші якось справляються й при цьому залишаються жінками.

— Які інші?

— Різні. От Олена, наприклад, у Сергія. У неї теж дитина, але подивись на неї — завжди гарна, весела. З нею цікаво спілкуватися.

Галина кивнула. Олена працювала менеджером у банку, а дитину виховували бабуся з дідусем. Порівняння було несправедливим, але пояснювати це Артемові вона не хотіла.

— І що ти пропонуєш? — запитала Галина.

— Я йду. Пожив тут, подумав — це не моє. — Артем пішов у спальню, витягнув із шафи сумку.

— Надоїло вдавати, що мені подобається така сім’я.

Галина дивилась, як чоловік складає речі. Максим сидів на стільчику і теж спостерігав за татом, не розуміючи, що відбувається.

— Тато їде? — спитав малюк.

— Тато їде, — підтвердила Галина. — Але він приходитиме тебе навідувати.

Артем зупинився, подивився на сина. У його очах на мить промайнула тінь сумніву, але швидко зникла.

— Звісно, я приходитиму, — сказав чоловік. — Ти ж мій син.

Через годину Артем стояв у передпокої з двома сумками. Ключі поклав на полицю біля дзеркала.

— Мені соромно з тобою, — сказав наостанок. — Сподіваюсь, ти зрозумієш і не будеш мені заважати жити.

Двері зачинилися з тихим клацанням. Галина взяла Максима на руки, пройшла до кімнати, лягла на ліжко. Малюк притулився до мами й взяв книгу.

— Мамо, а тато завтра прийде? — спитав син.

— Не знаю, — чесно відповіла Галина. — Побачимо.

Та плакати не хотілося. Вперше за останні місяці в квартирі було тихо. Не треба було
нікого чекати, не треба було готувати вечерю на двох, вислуховувати докори.

Перший тиждень після відходу чоловіка Галина переглядала його соціальні мережі. Не з ревнощів — із цікавості. Артем викладав фото майже щодня: яскраві губи незнайомої дівчини, блискучий манікюр, селфі в барах і ресторанах. Підписи на кшталт «Живу на повну» й «Нарешті знайшов свою музу».

Галина гортала стрічку й дивувалась — звідки в автомеханіка гроші на таке життя? Раніше Артем скаржився, що його зарплата мала на трьох. А тепер щовихідних — розваги.

Другий тиждень приніс тишу в соцмережах Артема. Пости зникли, фотографії перестали з’являтися. Зате Галина почала діяти. Зателефонувала в салон краси, де працювала до появи сина. На її місце взяли співробітницю, але запропонували іншу роботу. Вести бухгалтерію в пекарні. Туди шукали співробітника і директорка салону краси замовила за Галину слово. Жінка працювала вдома, і це було зручно, коли мала дитина.

Галина жила тихо і впевнено. Не було більше вечорів у сльозах, очікувань біля вікна чи намагань бути «зручнішою». Вперше за довгий час вона почувалась господинею свого життя.

Зарплати вистачало на найнеобхідніше, навіть залишалось трохи на маленькі радощі: нове пальто восени, набір фломастерів для Максима, солодощі на вихідних. Інколи вони вдвох ходили в кіно або просто гуляли парком, сміялися, як друзі.

— Мамо, а в тебе є мрія? — одного вечора спитав Максим.

— Є, — усміхнулась Галина. — Щоб ти виріс добрим і щасливим. А ще… щоб я ніколи більше не забувала, хто я є.

— Ти — моя мама, — гордо відповів син. — І ти завжди усміхаєшся, коли ми разом.

Ці слова стали для неї точкою опори. Не минуле, не образи, не втрачені надії — а сьогодення. Просте, чесне, в якому було місце теплу, тиші й любові.

Одного ранку Галина стояла на зупинці й чекала автобус. В руках — термочашка з кавою, на плечі — акуратна сумка. Максима відвела у дитячий садок. Позаду пройшов чоловік, уважно на неї подивився, але нічого не сказав. Просто усміхнувся — і пішов далі.

Раніше вона б подумала, що виглядає втомлено чи не так одягнута. А тепер лише спокійно кивнула у відповідь. У неї більше не було потреби комусь щось доводити.
Вона просто жила. І це нарешті було щастям.

Коли прийшла весна, Галина вперше за довгий час дозволила собі мрію — невеличку, затишну, але свою. Вона почала відкладати гроші на відпустку. Не в Туреччину і не на Мальдіви. Просто в Карпати. Максим ще ніколи не бачив гір, і їй хотілося показати йому, як тихо шумить вітер у смерічках і як смачно пахне свіже молоко в гірському селі.

Вона більше не жила спогадами. Тепер у неї були плани. Чіткі, зрозумілі й реальні. Замість очікування — дії. Замість розчарувань — маленькі щоденні радощі: нова книга, затишна піжама, сміх сина за вечерею.

Одного дня вона випадково зустріла Артема в супермаркеті. Він ішов з якоюсь молодою жінкою, тримав її за руку, щось жваво пояснював. Вони розминулися, ніби чужі. Галина навіть не зупинилася. Просто пройшла повз, тримаючи Максима за руку.

Через місяць Артем подзвонив у двері. Без попередження, без дзвінків. Стояв у темному під’їзді з квітами в руках, розгублений і зсутулений, ніби вперше в житті не знав, що сказати.

— Привіт, — почав тихо, коли Галина відчинила. — Можна поговорити?

Вона стояла у дверях спокійна, рівна, з тією самою внутрішньою силою, яка вже давно тримала її на плаву. У руках тримала рушник — щойно витерла руки після вечері, Максим саме збирав іграшки в кімнаті.

— Кажи, — відповіла просто.

Артем зітхнув, опустив очі.

— Я помилився. Дуже помилився. Тоді… коли сказав, що мені з тобою соромно. Я… не знав, що втрачаю. Ти — сильна, справжня. А я пішов за блиском, за картинкою. Але те — не життя. То була гра. Вона тривала рівно стільки, скільки було новизни. А потім… стало порожньо.

Він підняв очі, намагався вловити в її погляді хоч якусь надію.

— Пробач. Я б хотів повернутись.

Галина мовчала. За пів року без нього вона не просто видихнула — вона розквітла. Знову навчилася любити тишу, своє відображення в дзеркалі, свої щоденні розмови з Максимом. Її не мучили більше думки про те, чим вона не догодила. Тепер вона знала — з нею все гаразд.

— Повернутись… куди? — спокійно запитала вона. — У сім’ю, яку сам зруйнував? До сина, якого залишив? До жінки, якій сказав, що вона сіра?

Артем опустив голову.

— Я знаю, що не маю права просити. Але… я зрозумів, що втратив справжнє. Те, що має значення.

Галина дивилася на нього довго і мовчала. А потім повільно, з майже ніжною усмішкою сказала:

— Я давно пробачила. Але назад дороги немає. Бо я себе знайшла. І більше не дозволю нікому робити мене «сірою».

— Можна бачитися з сином? — запитав чоловік.

— Так, але не зараз. До сина треба приходити з гостинцями. Тож, давай на вихідних.

Вона зачинила двері м’яко. Просто — поставила крапку.

У кімнаті Максим уже чекав:

— Хто приходив?

— Ніхто важливий, — усміхнулась мама. — Ходімо чистити зубки, потім казку читатимемо.

Вони пішли у ванну, сміялися, бризкались водою, як завжди. А потім заснули — в теплі, в тиші, в безпеці.

Бо справжнє життя було вже не за дверима. Воно було всередині. На вихідні чоловік не подзвонив. Як пізніше дізналася Галина, він проводив час з друзями. І тепер вона ще раз переконалася у тому, що вчинила правильно, поставивши крапку у їхніх стосунках.

You cannot copy content of this page