– Ти справді вирішила народити для нього четверту дитину? – подруга Тетяна скептично подивилася на мене і помахала головою.
Я лише знизала плечима, відчуваючи, як по щоках повільно пробігає рум’янець. Це питання я чула вже не раз і навіть сама собі його задавала. Але як пояснити, що після трьох розчарувань я все ще вірила в кохання?
Моє життя – це історія пошуків. Три шлюби, троє синів від різних чоловіків і постійна боротьба за щось стабільне. А потім з’явився Володя – високий, з чорними очима, у формі поліцейського. Мабуть, я завжди мала слабкість до уніформи.
Ми познайомилися на весіллі спільних друзів. Я намагалася не привертати до себе зайвої уваги, але він наполегливо запросив мене на танець.
– Ви завжди такі серйозні чи це тільки сьогодні? – пожартував він, дивлячись на мене, коли я вже третій раз відмовляла йому.
Я здалася. Той танець запам’ятається мені назавжди – простий, але водночас сповнений якоїсь магії. А через кілька днів Володя знайшов мій номер і зателефонував:
– Маріє, я не можу вас забути. Хочу запросити вас на вечерю.
Я вагалася. Мені було тридцять п’ять, у мене троє дітей, і в голові завжди крутилися ті ж самі думки: “Чи варто? Чи не повториться все знову?” Але його впевненість і тепло голосу зробили своє – я погодилася.
Наші побачення стали чимось особливим. Він знаходив спільну мову з моїми синами, а для мене був надійним плечем, якого я так потребувала. Через пів року він зробив мені пропозицію.
– Вийдеш за мене, Маріє?
Я кивнула, хоч і мала одну умову: якщо ми матимемо спільну дитину, вона носитиме наше спільне прізвище.
– Мені соромно, Володю. У школі вчителі дивляться на мене скоса, коли чують різні прізвища дітей. А в лікарні це взагалі халепа! Кожного разу медсестра перечитує їхні картки, ніби намагаючись зрозуміти, як таке можливо.
Він погодився. І я повірила, що це початок справжнього сімейного щастя.
Наша спільна донечка Настя народилася через рік. Вона стала тим маленьким дивом, яке згуртувало нас. Усі разом ми гуляли в парку, робили сімейні фото, і я вперше за довгі роки почувалася повноцінною родиною.
Але це щастя виявилося недовгим. Володя почав проводити багато часу на роботі. Я відчувала, що щось не так, але боялася запитати прямо. Одного разу, залишивши дітей з мамою, я вирішила піти на пробіжку. І випадково побачила Володю в кафе. Він сидів за столиком із молодою жінкою. Вона чекала дитину.
Моє серце ледь не зупинилося, а ноги підкошувалися. Я підійшла до нього.
– Що тут відбувається?
Він лише зніяковіло опустив очі. Жінка з усмішкою сказала:
– Ви, мабуть, Марія? Я – Олена. Ми з Володею чекаємо дитину.
Ці слова звучали, як грім серед ясного неба. Я розвернулася і вийшла, не сказавши ні слова.
Наступні місяці були важкими. Розлучення, пояснення дітям, чому все знову пішло не так. Володя навіть не намагався виправдовуватися. Сказав лише:
– Я хочу сина. А ти змінилася після народження Насті.
Тепер я знову одна. Але вже не та наївна жінка, яка шукає принца. Мої діти – це моя сила. І кожен із них має своє прізвище, але всі вони мають одне велике серце, яке любить мене.
А ви, дорогі читачі, як би ви впоралися з такою ситуацією? Чи важливі прізвища у родині? І як знайти ту саму людину, яка не зрадить?
