Мені слів забракло після почутого. Вперше в житті я не мала що сказати. А чоловік уже з коробкою біг по квартирі, так ніби й питання не питання, а вже давно вирішена справа.
На мої заперечення ніхто не реагував. Бачте, вони обговорили, вони вирішили, тож уже й розмови марні і не на часі.
— Стоп, – сказала я твердо, коли голос нарешті таки повернувся до мене. – Шановні, а вам не здається, що ви надто далеко зайшли?
Те як розвивались події змусило мене переглянути все — від стосунків до власних принципів.
Я стояла біля вікна нашої трикімнатної квартири на дванадцятому поверсі. Вид на місто, який колись забирав подих, тепер здавався тьмяним.
Три роки тому ми з Ігорем купили цю квартиру, взявши іпотеку на 2 500 000 гривень. Це був наш спільний проєкт, наша мрія. Але останнім часом я відчувала, що щось не так. Тривога, наче тінь, оселилася в моєму серці.
— Ігоре, ти так рано повернувся? — гукнула я, почувши, як відчиняються двері.
— Так, і мама з Оленою приїхали, — відповів він із передпокою.
Я зітхнула. Візити Тамари Василівни завжди залишали після себе відчуття дискомфорту. Її слова, наче шпильки, щоразу знаходили, куди вколоти.
— Анечко! — свекруха влетіла до вітальні, як завжди, з ноткою невдоволення. — Ти знову весь день удома? Могла б до Олени заїхати, з малим допомогти.
— Доброго дня, Тамаро Василівно, — відповіла я, стримуючи роздратування. — Я працюю віддалено, у мене робочий день.
Слідом за свекрухою увійшла Олена, тримаючи за руку маленького Мишка, який щойно прокинувся. Вона виглядала втомленою, але задоволеною своєю роллю мами.
— Яка у вас простора квартира, — протягнула Лена, сідаючи на диван. — Не те що наша орендована комірчина.
Тамара Василівна кинула багатозначний погляд на Ігоря і сказала:
— Так, до речі, я хотіла про це поговорити. Ігоре, ти подумав над моєю пропозицією?
Я відчула, як по спині пробігли мурашки. Яка ще пропозиція? Ігор зам’явся, уникаючи мого погляду.
— Мам, може, не зараз.
— А коли? — не вгавала свекруха. — Лена з малим у тій орендованій квартирі, там протяги, сусіди галасливі. А у вас тут три кімнати на двох.
Я з подивом обернулася до неї.
— Простите, — втрутилася я, ледь стримуючись, — про що йдеться?
Тамара Василівна повернулася до мене з діловим виглядом.
— Ти що, не знаєш? Ми з Ігорем говорили, що вам варто пожити в твоїй старій квартирі, а цю віддати Олені. Їй із дитиною тут буде зручніше.
Я відчула, як повітря стало важким. Поглянула на Ігоря, сподіваючись, що він заперечить.
— Ігоре? — запитала я, стримуючи тремтіння в голосі.
— Я хотів із тобою поговорити… — пробурмотів він, уникаючи мого погляду. — Це тимчасово, поки Олена не знайде щось нормальне, якусь роботу, не налагодить життя.
— Тимчасово? — перепитала я. — А іпотеку за 2 500 000 гривень хто платитиме? Ми чи Олена?
— Ну що ти одразу про гроші, — скривилася свекруха. — Треба ж допомагати рідним! У тебе ж є своя квартира.
— Моя однокімнатна квартира здається в оренду за 10 000 гривень на місяць, — відповіла я. — Ці гроші йдуть на іпотеку за цю квартиру. Чи ви пропонуєте розірвати договір з орендарями?
— Та невже вам так важко платити, — пирхнула Тамара Василівна. — У вас обох гарні зарплати.
Я відвернулася до вікна, намагаючись заспокоїтися. Місто внизу жило своїм життям: машини, люди, метушня. Але всередині мене все кипіло. Я обернулася до Олени, яка мовчки сиділа в кутку.
— А ти що думаєш? — запитала я.
Лена зніяковіла, знизавши плечима.
— Ну, мама сказала, що ви не проти.
— Мама сказала? — мій голос зрадницьки тремтів. — А нас запитати не подумали?
— Аню, не починай, — втрутився Ігор. — Давай спокійно все обговоримо.
— Обговоримо що? — я вже не могла стримати обурення. — Те, що ви за моєю спиною вирішили, як нам жити?
Тамара Василівна піджала губи.
— Бачиш, Ігоре, я ж казала, що вона думає лише про себе. Твоя рідна сестра з дитиною поневіряється по орендованих квартирах, а їй шкода.
— Досить! — я різко обернулася до свекрухи. — Це наша з Ігорем квартира, за яку ми платимо іпотеку. І вирішувати, що з нею робити, будемо лише ми.
— Як ти розмовляєш зі старшими? — обурилася Тамара Василівна. — Ігоре, ти чуєш?
Ігор метався поглядом між нами, намагаючись знайти компроміс.
— Аню, мама має рацію, треба бути терпимішою.
— Терпимішою? — я дивилася на нього, не вірячи своїм вухам. — Ти серйозно?
— Звісно, — продовжила свекруха. — Ти молода, тобі не важко потерпіти. А Олена з дитиною важливіша.
— У них є вибір, — твердо сказала я. — Нехай знімають квартиру. Або живуть у вас, якщо вам так важливе їхнє благополуччя.
— У мене маленька квартира, — скривилася Тамара Василівна. — А у вас тут ціла трикімнатна.
Я відчула, що терпіння закінчується. Раптом свекруха пішла до спальні.
— Давай я вам допоможу зібрати речі, — сказала вона, відкриваючи шафу. — О, які гарні штори, їх можна залишити Олені.
Я різко закрила шафу.
— Припиніть! Це мої речі!
— Аню, не говори так до мами, — сказав Ігор. — Вона хоче допомогти.
— Допомогти? — я обернулася до нього. — Вона хоче вигнати мене з дому!
— Ти просто думаєш лише про себе, — зітхнув Ігор, допомагаючи матері складати коробки. — Це ж для моєї сім’ї.
— А я не твоя сім’я? — прошепотіла я, але він уже не чув.
Наступні дні були справжнім випробуванням. Тамара Василівна приходила щодня, поводячись так, ніби квартира вже належить Олені.
Вона оглядала полиці, коментуючи, що можна залишити для сестри Ігоря. Я намагалася знайти підтримку в чоловікові, але він лише повторював:
— Ти не хочеш допомагати.
Одного дня, повернувшись із пробіжки, я застала в квартирі незнайомців. Свекруха водила їх по кімнатах, розповідаючи, де що буде.
— Тут буде дитяча для Мишка, — казала вона. — Олена давно мріяла про таку квартиру.
Я застигла. Тамара Василівна помітила мене і махнула рукою.
— А, це просто знайомі, я показую, як тут буде зручно Лені.
Це стало останньою краплею. Я мовчки пішла до кабінету, відкрила папку з документами на квартиру. Ігор підійшов.
— Що ти робиш?
— Шукаю юриста, — спокійно відповіла я. — Якщо тобі важливий лише голос твоєї мами, то ця квартира тобі не потрібна. І я також.
— Що? — він зблід. — Ти про що?
— Про розлучення, Ігоре. І про поділ майна.
Він сів, не вірячи своїм вухам.
— Ти не можеш так зробити. Це зруйнує нашу сім’ю!
— Нашу сім’ю? — я гірко всміхнулася. — Ти давно обрав сторону своєї мами.
Тамара Василівна увійшла до кабінету.
— Що тут відбувається? Яке розлучення?
— Саме таке, — відповіла я, і в моєму голосі вже не було невпевненості. — Я подаю на розлучення і вимагатиму поділу майна.
Свекруха почервоніла.
— Ти руйнуєш сім’ю через квартиру!
— Ні, Тамаро Василівно. Це ви зруйнували нашу сім’ю своїм втручанням.
Наступні тижні були важкими. Я найняла юриста, розпочався шлюборозлучний процес. Ігор метався між мною і матір’ю, не знаючи, що робити. Квартиру довелося продати — іншого способу поділу майна не було.
— Це неправильно! — обурювалася свекруха. — Ти думаєш лише про себе!
— Про кого? — спокійно запитала я. — Про дитину, яку ви використали як привід, щоб забрати нашу квартиру?
Після розлучення я повернулася до своєї однокімнатної квартири. Розірвала договір з орендарями, облаштувала її під себе. Нарешті я відчула свободу — жодних чужих правил, жодних непорозумінь.
На роботі справи пішли вгору. Я поринула в новий проєкт, і незабаром мене підвищили. Зарплата зросла до 50 000 гривень на місяць, і я відчула, що можу дихати вільно.
Одного вечора я зустріла Ігоря біля під’їзду.
— Привіт, — ніяково сказав він. — Я багато зрозумів. Може, спробуємо все спочатку?
Я похитала головою.
— Ні, Ігоре. Я теж багато зрозуміла. Не можна дозволяти навіть найближчим людям ігнорувати твої інтереси.
— Мама змінилася, — спробував він. — Вона шкодує.
— Шкодує, що її план не спрацював, — не дала договорити я.
Того вечора, сидячи у своїй затишній квартирі, я переглядала старі фото. Новосілля, свята з Ігорем, щасливі моменти. Але тепер вони не вселяли зневіри. Це було минуле, яке навчило мене цінувати себе.
З вікна відкривався вид на зелений парк. Я відчувала, що це мій дім. Новий етап, повний можливостей. На столі лежав робочий проєкт, який я готувала. Без сімейних непорозумінь я могла зосередитися на кар’єрі.
Телефон завібрував. Повідомлення від Олени:
— Пробач за все. Я не мала дозволяти мамі так чинити.
Я всміхнулася. Це не поверне минулого, але приємно, що хтось із родини Ігоря визнав помилку. Що буде далі? Я не знала. Але вперше за довгий час я була впевнена в собі.
