— Щось не так? — здивувалася я, підвівшись із крісла і підійшовши до дзеркала, щоб поправити зачіску.
— Та ні, я про інше, — мовила Жанна. — Поки ми з тобою гомоніли, тобі двічі дзвонили твої родичі, і щоразу вони просили в тебе гроші.
Я відкинула пасмо волосся й знизала плечима.
— Ну, це ж брат із сестрою! — відповіла я, не вбачаючи нічого дивного в їхніх проханнях.
— Ага, — погодилася Жанна, схрестивши руки. — Але ти одразу переказувала їм гроші.
— І що тут такого? — усе ще не розуміючи, до чого хилить подруга, я повернулася до крісла.
— Ти ж у сім’ї наймолодша. Твоя сестра на шість років старша, а брат — на чотири. Чому це вони просять у тебе гроші, а не ти в них? — її слова звучали з тривогою.
— Знаєш, мені це приємно, — заявила я, відводячи погляд убік. — Раніше вони мені давали гроші, а тепер, ніби за справедливістю, я їм допомагаю.
Поступово розслабившись, ми ще трохи побалакали, але незабаром я схаменулася.
— Ой, ледь не забула! Мені ж до мами треба! — вигукнула я, швидко вдяглася й пішла.
Насолоджуючись свіжістю весняного дня, я не помітила, як минуло пів години, перш ніж постукала у двері батьківського дому.
— Нарешті! — обурилася мама, Світлана Геннадіївна. — Я вже думала, ти не прийдеш!
Мені стало неприємно. Мама вічно нагадувала, що я спізнююся, і, здається, не могла стримати свого невдоволення. Замість спокійного зауваження вона завжди мусила вколоти, сказати щось про мою безвідповідальність.
— Усе, усе, я вже тут, — мовила я, поставивши взуття вбік і зайшовши до вітальні.
— Сьогодні, мабуть, разів п’ять дзвонив твій дядько Сергій, пам’ятаєш? — сказала мама.
— Так, — важко зітхнувши, відповіла я.
— Ти обіцяла йому допомогти.
— Мам, — я жалібно глянула на неї, намагаючись підібрати слова.
— Не ний, — відрізала Світлана, схиливши голову набік. — Це твій дядько. Йому треба допомогти. Ти ж скільки разів гостювала в нього влітку! З тебе не убуде.
— Ех, — подумала я, згадуючи, як приємно було проводити час у дядьковій хаті. Я ясно пам’ятала, як вона стояла в горах, а поруч протікав струмок. У дитинстві ми з братом робили там загати, лазили по деревах і раз у раз натрапляли на вужів.
— Я постараюся, — здалася я, знаючи, що мама не відчепиться, поки я не допоможу дядькові грішми.
— От і добре! — задоволено мовила мама. — Чай чи каву? — запитала вона, прямуючи до кухні й увімкнувши чайник.
— Ой, ні, мам, мені пора! — я глянула на телефон, удаючи зайнятість, але насправді боялася, що вона знову про щось попросить. Тож, не чекаючи відповіді, вибачилася й швидко вискочила в коридор.
У цей момент пролунав дзвінок у двері. Мама відчинила, і до хати увійшов Олексій.
— О, ти мені якраз потрібна! — зрадів він, глянувши на мене, свою молодшу сестру.
— Ні-ні, ти вже, — почала я, але різко зупинилася. — Мені пора, ніколи, я тікаю!
— Та зачекай! У мене до тебе справа, — наполегливо мовив брат.
— Знаю, знаю, — відповіла я, помахавши йому рукою. — Якщо що, дзвони.
Я вискочила на сходовий майданчик, швидко зачинила двері й, цокаючи підборами, побігла вниз, відчуваючи легке хвилювання від міської метушні за вікном.
Удома мене зустрів задоволений Олег. Він одразу запросив мене на кухню й дістав із холодильника вечерю, замовлену в ресторані.
— Як приємно, — захоплено мовила я, підбігаючи до столу.
— Правда, у мене закінчилися гроші, — зізнався Олег.
— Ага, — відгукнулася я, взявши телефон. Одразу ж відкрила мобільний банк і за пару хвилин переказала чоловікові 10 000 гривень.
І тут я згадала слова Жанни.
«А чому я справді переказую їм гроші?» — запитала я себе. Відколи я почала працювати керівником нгаправлення у одній солідній фірмі, у мене з’явився хороший заробіток.
Робота нелегка, для багатьох непосильна. Тут важливий особистий контакт — без нього ніяк. Мені це вдавалося легко: я знаходила контакт із людьми і легко заводила нові знайомства.
Звісно, не все йшло гладко, особливо спочатку, але я вчилася на прикладах, і тепер у мене була гарна клієнтська база. Справи йшли вгору, і навіть попри спад на ринку я стабільно отримувала свої гонорари.
Тож мені було приємно робити подарунки рідним: брату, сестрі, мамі, татові, чоловікові, свекрусі чи свекру.
Гроші були невеликі, але я задумалася: я ж майже щотижня переказувала частину заробітку.
— Мені треба гроші на машину, — відволік мене Олег.
— А куди ти подів ті, що я тобі переказала в неділю? — запитала я. Сума, може, й невелика порівняно з моїм гонораром, але 50 000 гривень — це гроші.
— Я оплатив басейн, купив собі взуття й відігнав машину в автосервіс, — відповів Олег.
— А що з нею сталося? — уточнила я.
— На перевірку, — одразу відказав він.
Мені стало неприємно це чути. Мій чоловік працював, заробляв — хай небагато, але заробляв — і всі гроші витрачав на себе. Я давно не замислювалася над цим: мені вистачало своїх заощаджень. На душі щось заскребло, але я не стала сперечатися, знову відкрила мобільний банк і переказала йому ще 10 000 гривень.
Наступного дня, коли Олег побіг на роботу, а я ще стояла перед дзеркалом, наносячи останні штрихи макіяжу, задзвонив телефон. Це був Олексій.
— Ти що, вчора так швидко втекла? У мене до тебе була справа! — суворо мовив він.
— Ага, у тебе завжди до мене справа, — відповіла я. — А цього разу?
— Позич 10 000! — це було не прохання, а наказ, принаймні мені так здалося.
— Зачекай! — я відклала помаду й, здивовано глянувши на себе в дзеркало, відповіла: — Я ж тобі пару місяців тому переказувала, здається, 20 000.
— Розумієш, — почав Олексій, — із зарплатою поки не дуже, дружина тягне, та й дитина, зараз великі витрати на неї. Скинь, — помовчавши секунду, додав, — виручи брата.
Я подумала, що Олексій — дорослий чоловік, завжди видавав себе за ділового, успішного, навіть крутого. Мабуть, тому він першим одружився. Уже за рік у нього з’явилася дитина. Але дитяча звичка постійно просити гроші — раніше в мами, а тепер у молодшої сестри — залишилася.
— Я постараюся, — роздратовано відповіла я. — Постараюся наприкінці тижня.
— Ти найулюбленіша сестричка! — відповів Олексій і вимкнув зв’язок.
Увечері зателефонувала старша сестра Таня.
— Я зараз у магазині. Ти не уявляєш, що я побачила! — захоплено мовила вона.
Почувши це, я напружилася й згадала Жанну.
— Що хочеш купити? — запитала я сестру.
— Блузку перламутрову! Я про таку й не мріяла!
— Скільки? — не уточнюючи, чи потрібна їй ця річ, запитала я.
— П’ять тисяч, — одразу відповіла сестра.
За п’ять хвилин я відкрила мобільний банк і переказала їй 5 000 гривень.
— Люблю тебе! Потім скину фотку, тобі точно сподобається!
— Ага.
Мені подобалося, коли мене дякують: за дрібниці чи просто так. Це додавало сенсу життю, бо інакше навіщо гроші, якщо їх не давати?
Задзвонив Олег і повідомив, що запрошує мене до ресторану. Я зраділа: давно не відпочивала, весь час бігала, перекушувала на ходу, і лише вдома могла трохи розслабитися. Тож за годину я під’їхала до ресторану, увійшла до зали, побачила Олега, підійшла й ніжно поцілувала його в щічку.
Принесли страву, відкоркували ігристе, і я зробила перший ковток. Олег знав, що я люблю, мабуть, краще, ніж я сама. Усміхнувшись, я взяла виделку, щоб почати вечерю.
— Мені потрібні гроші! — одразу мовив Олег.
Від цих слів настрій миттю зіпсувався. «Скільки ж можна!» — мовила я подумки. Відклавши виделку, я глянула на чоловіка. Знову пригадалася розмова з Жанною.
— У мене зараз важкий час, — мовила я, прокручуючи в голові свої слова й усміхаючись собі. — Ринок просів, усе валиться, просто щось неймовірне. Клієнти в розбігаються.
— Що, усе так погано? — напружився Олег.
Я не відповіла. Той романтичний настрій, що був кілька хвилин тому, луснув, як мильна бульбашка.
— Ну, ти даси гроші? — повторив Олег.
Бажання вечеряти зникло. Поклавши серветку на стіл, я мовила:
— Дякую, що запросив, але в мене справи.
— Гей, зачекай! — гукнув чоловік. — Заплати за вечерю.
Я ледь не розсміялася.
— Ти смієшся? — я повернулася до столика й з презирством глянула на Олега. — Ти запросив мене до ресторану, а тепер чекаєш, щоб я його оплатила?! Якщо в тебе немає грошей, відкрий свій банк, активуй кредитку й заплати за це! — кивнула я на стіл.
Випроставшись, я з презирством подивилася на чоловіка. У цю мить я його ненавиділа. Він вічно випрошував у мене гроші, а тепер вирішив ще й повечеряти за мій рахунок. Я різко розвернулася й швидко вийшла з ресторану.
Щойно я ступила на вулицю, зателефонувала мама й одразу нагадала, що знову дзвонив дядько Сергій.
— Мам, — я постаралася відповісти якомога спокійніше, — у мене проблеми, у бізнесі проблеми, ти це розумієш? Я, — я не могла опанувати себе від обурення.
— Що сталося? — стурбовано запитала мама.
— Усе нормально, мам, — спокійніше відповіла я.
— Ні, ні, скажи, що сталося? Що з твоїм бізнесом?
— Мам, — я важко зітхнула, — тобі складно зрозуміти. Ти ніколи не цікавилася моїм бізнесом, не знаєш, як я працюю, із ким працюю і що роблю. Ти знаєш лише одне — що я приношу гроші, тож не вдавай, що переживаєш за мій бізнес.
— Та я й правда переживаю! — образилася мама.
— Мам, зараз великі проблеми, — я не стала заглиблюватися в цю тему, подякувала за дзвінок і вимкнула зв’язок.
Додому йти не хотілося, тож я зайшла до Жанни й розповіла про чудову вечерю, яку влаштував чоловік.
— Він що, сміється з тебе, чи як? — обурилася подруга.
— Навіть не знаю, — усе ще ображена на Олега, відповіла я.
— Дивний він якийсь. Втім, і ти не краща.
З цим я погодилася. Я розуміла, що привчила не лише чоловіка, а й рідних постійно просити в мене гроші. Але що робити, я не знала. Та перший крок було зроблено, і вигадана легенда про проблеми в бізнесі мала допомогти.
Повернувшись додому, я побачила Олега. Він усе ще дувся, але я не стала акцентувати на цьому. Увімкнула улюблений фільм, щоб розслабитися. Та за пару годин, коли кіно закінчилося, Олег звернувся до мене:
— Завтра шістнадцяте, — мовив він так, ніби я мала здогадатися, що він мав на увазі.
— І?
— Треба погасити платіж за автокредит.
— Я вражена твоєю нахабністю! — глянула я йому в очі, хмикнула й продовжила: — Ти подарував мені машину. Дякую за такий жест, але це ти взяв автокредит. Чоловічий вчинок, — я кивнула головою. Олег ледь помітно всміхнувся; йому сподобалася похвала. — Але ось що дивно: чомусь за цей подарунок плачу я? — я розвела руками. — Ба більше, я своїм подарунком навіть не користуюся.
Я встала, підійшла до тумбочки й демонстративно взяла ключі від машини.
— Е-е-е, — заперечив Олег.
Але я не відповіла, лише з презирством глянула на нього, пішла на кухню, заварила чай і попрямувала до спальні.
Увесь наступний день Олег зі мною не розмовляв. Чи знайшов він гроші на автокредит, я не знала. Та ввечері прийшла улюблена свекруха, Марина Степанівна.
Вона з’являлася рідко, але, як кажуть, у потрібний момент, і просто так до нас не приходила — їй завжди щось було потрібно. А що саме, я вже знала: свекруха затіяла ремонт на кухні.
— Надійко, — звернулася вона до мене, — допоможеш?
Я відклала рушник і повернулася до неї.
— Ось що мене дивує: ви почали ремонт на кухні, але чомусь не порахували свої доходи з витратами. Ви знали, що грошей не вистачить, а значить, ремонт буде за мій рахунок?
Свекруха, зніяковіла, опустила погляд.
— У мене зараз фінансові проблеми. Ринок просів, і це серйозно. Дуже серйозно, — я наголосила на останній фразі. — Грошей поки не буде.
— Поки — це скільки? — обережно запитала Марина Степанівна.
— Навіть не знаю, рік, два, а може, й більше. Це ринок.
Свекруха була дуже засмучена. Так, вона розуміла, що таке ринок, бачила, як ростуть ціни в магазинах, але завжди вважала, що в мене все під контролем, і так буде далі. Та наполягати вона не наважилася. Посидівши ще хвилин п’ять, пішла.
Та ввечері озвався Олег. Мабуть, мати вже поговорила з ним про мою відмову допомогти з ремонтом.
— Ти ж їй раніше обіцяла, — заявив він.
— Раніше — так, — відповіла я, але тепер саме слово «гроші» починало мене виводити із себе. — Я твоїй матері купила холодильник, пральну машину, а свекор уже третій місяць випрошує в мене величезний телевізор. Не знаю, щоправда, навіщо він йому, але регулярно дзвонить і чекає. Грошей не буде! — холодно мовила я.
— Як довго? — наче хлопчик, якому не купили іграшку, запитав Олег.
— Поняття не маю. Я не відповідаю за економіку в країні. У мене все погано, — помовчавши секунду, додала, — дуже погано.
Почувши це, Олег активізувався. Спершу схопився за телефон, щоб повідомити матері мій вердикт, а потім побіг до спальні, на кухню, у ванну.
Минуло кілька днів. Мама попросила мене її відвідати. Я купила рибний пиріг і ближче до вечора зайшла до неї. Коли мама налила чай, вона нагадала про прохання дядька Сергія.
— Мам, — почала я, — я на початку року дала дядькові Сергію 20 000 гривень. Він казав, що в нього проблеми з ногами, треба було купити ліки. Обіцяв повернути гроші, але навіть не подзвонив і не сказав, чи щось придбав. Зараз він мовчить і напряму мені не дзвонить, бо знає, що винен ці гроші. І взагалі, — я глянула на маму, — чому я повинна йому допомагати? У нього є свої діти.
— Ну, ти ж йому якось обіцяла, — спробувала захистити брата мама.
— А тітка Юля два роки тому всім розповідала, що в неї проблеми із зубами, — продовжувала я, — буквально благала дати грошей, я дала. Тітка Юля обіцяла повернути, але повернула лише 20 000. Я мовчу, але тут вона раптом прокинулася, і знову потрібні гроші.
Якийсь час ми мовчали й пили чай, а потім я зважилася й різко мовила:
— Більше грошей нікому не буде!
Помивши посуд, я пішла вдягатися й за хвилину покинула мамин дім.
За пів години до мами прийшла старша донька Тетяна й одразу з образою заявила, що я відмовила їй у грошах.
— А тобі не соромно? — запитала мама. — Ти найстарша, у тебе є чоловік, але ти просиш гроші в молодшої сестри.
Тетяна чекала підтримки, а не осуду, тож, образившись, пішла.
Мама посиділа кілька хвилин, узяла телефон і зателефонувала мені.
— Надю, у мене є невеликі заощадження. Якщо тобі треба, можу дати, — сказала вона.
— Мам, велике дякую! — з вдячністю відповіла я. — Залиш їх собі й нікому не давай, тільки обіцяй, нікому.
Я відчувала, що ще трохи — і піду стінами ходити, тож вирішила зайти до Жанни. Вона працювала масажисткою й уміла знімати напругу. Уже лежачи на масажному столі, я отримала дзвінок від тітки Віри.
— Надю, — почала вона, пославшись на те, що її донька закінчила школу, — дівчинці треба відпочити на морі, підкинь грошей.
— Тітко Віро, — спокійно відповіла я, — минулого разу ви просили в мене гроші на ваше здоров’я, але поїхали до Єгипту. А за пів року хвалилися, що були в Туреччині. Якщо у вас були гроші, навіщо просити в мене? Мене навіть не це цікавить, а чому ви не повернули борг?
Якийсь час у слухавці була тиша, а потім тітка Віра обуреним голосом мовила:
— Не хочеш давати — не давай!
І в ту ж мить зв’язок обірвався.
— Слухай, — звернулася я до Жанни, яка масажувала мені спину. — Що я роблю не так?
— Бачиш, ти даєш їм потроху, по 5 000, 10 000 — порівняно з твоїм гонораром це небагато, можна сказати, на насіння. Але вони роблять це постійно, і сума виходить велика. Ти їх привчила, а тепер вони вимагають: не даси — буде сцена.
— Що робити?
— У тебе гарна ідея — прикинься, що розорилася.
Я всміхнулася.
— Так, ідея хороша: одразу всім відмовити. Твоя сестра Тетяна, — продовжувала Жанна, — у неї є чоловік і дитина. Я не розумію, якого біса вона лізе до тебе з простягнутою рукою? А брат. Він так пишався своєю зарплатою, і туди ж. Про твого чоловіка я взагалі мовчу — він у тебе король усього того!
— Ех, — погодилася я, — ти права.
Я заплющила очі й, слухаючи ніжну музику з колонок, задрімала.
За годину, коли я йшла додому, мені зателефонувала Тетяна й одразу, благаючи, попросила гроші на погашення кредиту.
— Я не годуватиму твого чоловіка, — заявила я.
— Та до чого тут чоловік? Мені просто треба погасити кредит. Якщо хочеш, я потім поверну.
— Не кажи дурниць, — відповіла я. — Якщо я дам тобі гроші й ти погасиш кредит, це означає, що ці ж гроші ти витратиш на свою сім’ю, а значить, годуватимеш чоловіка. Ні, не вийде! Твій чоловік — не мій чоловік, і я його годувати не буду!
Тетяна образилася й від’єдналася. Та за десять хвилин зателефонував Олексій і одразу заявив, що цього кварталу планує зробити в домі ремонт.
— Грошей не буде! — не дослухавши, мовила я.
Олексій замовк, зрозумівши, що розписувати красу своєї квартири вже марно. Щось сказав і, згорнувши розмову, як і старша сестра, відключився.
Минув тиждень, і я помітила, що ніхто не дзвонить із приводу грошей — ні тітка, ні брат, ні сестра, ні свекруха зі свекром. Я навіть зраділа цьому.
За пару днів у мене був день народження; прийшли друзі, ну й, звісно, брат із сестрою.
Коли гості розійшлися, мама підійшла до мене й сказала, що з нею тепер не розмовляють ні тітка Віра, ні тітка Юля, ні дядько Сергій.
— Це й зрозуміло, — спокійно відповіла я. — Навіщо ти потрібна, якщо немає грошей?
Мама важко зітхнула, подякувала за чудову вечерю, попрощалася із зятем і пішла.
Щойно двері за мамою зачинилися, Олег зажадав віддати ключі від машини.
— А чим ти займався усі ці дні? — запитала я.
— Працюю, — відповів Олег.
— Ти в штаті своєї компанії вже чотири місяці не числишся. Поясни, де пропадаєш?
Чоловік, відвернувшись, пробурмотів:
— Я на вищому поверсі, там перспективний відділ.
— Ось, тримай, — я простягнула йому аркуш.
— Що це? — запитав Олег.
— Платіжка за комуналку. Ми ж сім’я, я півтора року платила за квартиру, а тепер ти платитимеш півтора року.
Олег розгубився, відклав аркуш і глянув на мене.
— Я навпаки хотів попросити в тебе грошей, щоб погасити автокредит.
— Ні-ні, — відповіла я. — Ти платитимеш за комуналку півтора року, а ще машина подарована мені із великим пафосом, тож вона моя і край.
Почувши це, Олег образився. Не сказавши ні слова, наче дитина, якій не дали обіцяних ласощів, він одягнувся й пішов.
Минуло кілька днів, я кілька разів намагалася додзвонитися до Олега, але він не відповідав. Мабуть, надто сильно образився. Тож я зібралася й пішла до свекрухи. Марина Степанівна насторожено мене зустріла.
— Здрастуй, Надійко, — сказала вона з усмішкою.
Увійшовши до вітальні, я помітила, що ремонт на кухні, який затіяла свекруха, було завершено.
— Довелося взяти кредит, — зазначила вона.
— Гарно, — лише мовила я, не дуже зацікавлено.
— Коли зможеш дати мені грошей? — раптом серйозно запитала Марина Степанівна.
Слово «гроші» подіяло, як червона ганчірка на бика! Я не стрималася .
— Грошей не буде! — холодно мовила я.
Порилася в кишені, дістала ключі від машини.
— Ось, — поклала їх на стіл і глянула свекрусі в очі. — Віддайте їх вашому синові. Він не відповідає на дзвінки. — Я поплескала долонею по ключах. — Це його подарунок мені, тільки я за нього другий рік плачу.
Мені хотілося наговорити багато, пригадати і пральну машину, і холодильник, розповісти, що її син уже чотири місяці не працює й увесь час казки розповідає.
Я попрямувала до коридору, взулася й, повернувшись, звернулася до свекрухи:
— Мені такий чоловік не потрібен. Передайте, що я подаю на розлучення!
Марина Степанівна щось сказала, але я не стала слухати. Я давно все вирішила, вийшла на сходовий майданчик і спокійно зачинила двері.
За годину Олег, захекавшись, прибіг до мене додому. Я відчинила двері й простягнула йому сумку.
— Що це? — узявши її, Олег заглянув усередину.
— Ти боягуз! — спокійно мовила я. — Ти був у домі своєї матері. Я бачила твої черевики, але ти сховався, як боягуз, побоявся висунути ніс. А це, — я вказала на сумку, — те, із чим ти прийшов у мій дім. Я тобі це повертаю. А тепер геть звідси!
— Пробач мене, я, — залепетів Олег.
— Так-так-так, — філософськи мовила я. — Ти хочеш повернутися, бо в тебе три кредити, а ще мати взяла кредит, і ви хотіли це все закрити завдяки мені. Геть звідси!
І в ту ж мить я зачинила двері.
Простоявши хвилину, я прислухалася до кроків, що віддалялися. Повернувшись до вітальні, відкрила шафку, дістала скриньку й подивилася на рівні пачки грошей.
Це була сума, яку я заощадила за останній місяць. За звичайних умов ці гроші пішли б братові, сестрі, тіткам, дядькові, ну й, звісно, свекрусі з чоловіком.
Взявши одну пачку й поклавши її до сумочки, я вийшла з дому.
За годину я була в Жанни.
— Тримай! — сказала я, простягаючи пачку грошей.
— Що це? — здивовано перепитала подруга.
— Ти ж хотіла злітати до Європи, подивитися на замки, ось і злітай!
Жанна обережно взяла гроші. Для неї це була велика сума. Вона давно мріяла поїхати до Європи, не сидіти в ресторанах і не блукати центральними вулицями. Вона хотіла побачити ті самі замки, про які читала ще в дитинстві.
— А може, махнемо разом? — запропонувала Жанна й, підійшовши, обійняла мене.
— Ідея гарна! — відповіла я.
— Ходімо! — радісно вигукнула Жанна й потягла мене за собою.
За кілька хвилин ми сиділи перед комп’ютером і переглядали пропозиції туроператорів.
— Ось! — вигукнула я, вказавши на рядок із гарячими путівками.
— Летимо! — одразу заявила Жанна й від радості застрибала кімнатою. – Але ось, вона повернула мені стосик грошей. Хоч потрималась. Я відкладала. все ніяк не могла наважитись витратити ті гроші на себе, але тепер, коли така справа, то їдьмо.
Я вдячно посміхнулась. так цікаво, Жанна мені не рідна, ми познайомились два роки тому, вона живе в орендованій квартирі, має сина якого ростить сама.
ну чому вона жодного разу не попросила у мене гроші. навіть у борг? Як так виходить, що людина якій і справді потрібно не попросить, а от ті, кому є все, йдуть і просять забувши про совість?
Чи то тільки в мене так?
Головна картинка ілюстративна.
