«Мені потрібні емоції, мені потрібне нове життя», — саме так я пояснила Мирону, чому покидаю його і наших дітей. Моє нове життя, сповнене романтики з Андрієм, тривало лише тиждень, а потім зникло разом із нашими сімейними заощадженнями.
Мене звати Ольга. Мені 42 роки, і сьогодні я живу лише спогадами про те, що могла б мати, але безглуздо втратила.
Моє життя з Мироном здавалося ідеальним — принаймні на перший погляд. Ми одружилися молодими, звели будинок, виростили двох чудових дітей. Дочка, Іванка, зараз вчиться в університеті, а син, Назар, уже планує власну сім’ю. Мирон був добрим, надійним, працював не покладаючи рук, щоб забезпечити нам комфортне існування. Він не давав приводів для ревнощів, був уважним батьком. Але з роками наша романтика зникла. Залишилася лише звичка, тиха гавань, де все було передбачувано і стабільно, але… нудно.
Я відчувала, що задихаюся в цій золотій клітці. Мені хотілося емоцій, вогню, нових вражень, які зникли з нашого життя разом з юністю. Я почала шукати те, чого не могла знайти вдома.
Це сталося на роботі. Я працюю адміністратором у невеликій приватній клініці. Туди влаштувався новий фахівець, Андрій. Йому було 38. Високий, усміхнений, з такими блискучими, допитливими очима. Він приділяв мені увагу, якої я вже давно не відчувала від Мирона. Прості компліменти, довгі розмови за кавою, відчуття, що ти знову бажана і цікава — це зачарувало мене.
Наші стосунки розвивалися стрімко. Андрій був саме тією іскрою, якої мені бракувало. Він постійно говорив про спільне майбутнє, про подорожі, про те, як ми будемо щасливі далеко від мого нудного, як він казав, життя. Він малював такі захоплюючі картини, що я й справді повірила: це мій другий шанс. Шанс почати все спочатку, відчути себе справжньою жінкою.
Я чудово розуміла, що роблю боляче рідним. Але моє егоїстичне бажання щастя переважило все. Андрій постійно натякав, що для нашого спільного старту потрібні кошти. Він говорив про інвестиції в бізнес, які принесуть нам фінансову свободу. Я повірила. За ці роки спільного життя ми з Мироном відкладали гроші на чорний день, на навчання дітей, на старість.
Це була значна сума. Я зібрала всі наші заощадження, мотивуючи це тим, що мені потрібні гроші на “лікування” в іншому місті, а насправді перевела їх на рахунок Андрія для “спільного майбутнього”.
Настав день “Х”. Я довго не могла наважитися на розмову з Мироном.
— Мироне, нам треба поговорити.
— Говори, Олю, я слухаю.
— Я… я йду. Я подаю на розлучення.
— Що ти верзеш? Це якийсь жарт?
— Ні, це не жарт. Я зустріла іншого чоловіка. Я його кохаю.
— Кохаєш? А як же ми? Діти? Ти про них подумала?
— Я втомилася від нашого життя. Ти прекрасний батько і чоловік, але я більше так не можу. Мені потрібні емоції, мені потрібне нове життя.
— Нове життя? Заради якого ти руйнуєш нашу сім’ю?
Його обличчя стало кам’яним. Це був не гнів, а глибоке розчарування і біль. Я сказала, що заберу тільки свої особисті речі. Будинок і майно залишаю йому, бо не хочу нічого від минулого. Він лише кивнув. Жодних криків, жодних сцен. Це було найстрашніше — його холодна байдужість, яка прийшла на зміну болю.
Я пішла. Переїхала до Андрія, сповнена надій на нове, яскраве життя. Перший тиждень був наче сон. Квіти, побачення, нескінченні розмови про наше спільне майбутнє. Я відчувала себе оновленою.
Але за тиждень він зник.
Спочатку він сказав, що йому потрібно поїхати у термінове відрядження на кілька днів, щоб оформити документи на “спільний бізнес”. Потім перестав відповідати на дзвінки. Його телефон був вимкнений. Я поїхала до його квартири, яку ми мали орендували разом, але двері мені відчинив якийсь незнайомий чоловік. Виявилося, Андрій просто піднайняв цю квартиру на місяць і використав її лише як прикриття. Він зник. Зник разом із моїми, точніше, нашими спільними сімейними заощадженнями. Усіма.
Я залишилася сама. У чужому місті, без роботи, без грошей. Я намагалася зв’язатися з ним через соціальні мережі, через спільних знайомих на роботі, але нічого. На роботі він теж звільнився. Виявилося, що він був майстерним маніпулятором, який просто знайшов собі легку жертву. Мене.
Перші дні я просто не могла повірити в те, що сталося. Мені здавалося, що я прокинуся і це буде лише поганий сон. Але ні. Я плакала від розпачу і від власної нерозумності. Я, доросла жінка, повірила у казку і поплатилася за це всім, що мала.
Я спробувала повернутися додому. Мені було соромно, але куди мені було йти? З тремтячими руками я набрала номер Мирона.
— Мироне, це я.
— Що тобі потрібно, Ольго?
— Я… я потрапила в скрутне становище. Можна мені повернутися?
— Повернутися? Куди? У тебе є своя дорога, ти її обрала.
— Але я помилилася. Мене… обманули. Я без грошей, мені нікуди йти.
— Ти сама вирішила залишити нас. Я тебе не виганяв. Ти зрадила сім’ю, зрадила дітей.
— Діти… Як вони?
— Іванка на мене ображена, а Назар… він взагалі не хоче чути твоє ім’я. Я не тримаю зла, але я більше не відчуваю до тебе нічого, крім порожнечі. Я подав на офіційне розлучення.
— Але ж… Мироне! Будь ласка, хоча б на якийсь час, поки я не знайду роботу.
— Ні. Ти зруйнувала наші стосунки, нашу довіру і забрала гроші. Я не можу тобі довіряти. І не хочу тебе бачити. Жодних образ.
Він поклав слухавку. Я дзвонила ще, але він не брав. Я пробувала писати дітям, але вони просто ігнорували мої повідомлення.
Я залишилася сама. Я знайшла тимчасову роботу і оселилася в кімнатці на околиці міста. Моє життя перетворилося на боротьбу за виживання. Щодня я дивлюся у дзеркало і бачу змарнілу жінку, яка втратила все через свою дурість і нестримне бажання “кращого” життя.
Найбільше мене засмучує те, що Мирон не хоче мене знати. Я розумію, що я його покинула. Розумію, що моя зрада була важка. Але чому він такий? Чому він не може проявити хоч трохи милосердя до матері своїх дітей, до жінки, з якою прожив стільки років? Чому він не бачить, як я страждаю? Я ж його справді… жаліла.
Мені боляче від того, що він, такий добрий і надійний чоловік, не пробачив мені. Я справді думаю, що він міг би бути великодушнішим. Хіба після стількох років спільного життя я не заслужила хоча б якогось шансу на виправлення? Хіба він не міг хоча б підтримати мене морально, не відвертатися повністю?
Можливо, я дійсно заслуговую на те, що маю. Але я не можу позбутися образи на Мирона за його байдужість. Я зробила помилку, але він… він просто викинув мене зі свого життя, ніби я сміття.
Я знаю, що багато хто мене засудить. Але скажіть мені, чи є у мене хоч найменше право злитися на чоловіка, який більше не хоче мене бачити? Чи маю я право ображатися на його холодність після всього, що я зробила? Або я повинна просто прийняти цей гіркий урок і не шукати співчуття у тих, кого сама скривдила?
Дуже важливо знати вашу думку. Поділіться у коментарях, що ви думаєте про мою ситуацію і про вчинок мого колишнього чоловіка. Ваші коментарі та вподобайки допоможуть мені зрозуміти, як рухатися далі.
