— Мені потрібна та яскрава, весела Вікторія, в яку я закохався. А не ця втомлена тінь, — пролунало зі столу від Назара, і саме в цей момент, на хрестинах нашого сина, я зрозуміла, що всі мої старання перетворилися в його очах на жалюгідний спектакль. Те, що відбулося далі, зруйнувало наше п’ятирічне життя.
Це сталося на хрестинах нашого сина, маленького Богданчика. Йому виповнилося всього півроку. Ми вирішили влаштувати велике сімейне свято, як це було прийнято у нашій родині та в родині мого чоловіка, Назара. Я завжди мріяла про таку велику, дружню родину, про надійне плече поруч, про чоловіка, який буде моєю опорою. Назар, здавалося, був саме таким. Або, принаймні, я так думала до того вечора.
Ми одружилися п’ять років тому. Наші стосунки розвивалися швидко, але мені здавалося, що це було кохання з першого погляду, чи, принаймні, дуже сильна закоханість, яка переросла у глибоку прихильність. Він був уважним, щедрим на компліменти, завжди підтримував мої ідеї. Ми обидва працювали, обидва прагнули кращого життя. Коли я завагітніла, Назар був на сьомому небі від щастя. Він обіймав мене, казав, що це найкращий подарунок у його житті. Я відчувала себе найщасливішою жінкою у світі.
Народження Богданчика стало справжнім дивом. Усі ці безсонні ночі, нові турботи, втома – усе це відходило на другий план, коли я бачила його усмішку. Я намагалася бути ідеальною матір’ю, ідеальною дружиною. Назар також допомагав, як міг, але, звісно, основний тягар лягав на мене. У декреті я продовжувала працювати фрилансером, щоб не втрачати кваліфікацію та мати власний дохід.
Ми ретельно готувалися до хрестин. Я займалася всім: від запрошень та прикрас до меню. Я хотіла, щоб це було ідеальне свято, яке запам’ятається нам усім. Назар лише іноді підходив і питав, чи потрібно щось купити, а потім йшов займатися своїми справами. Він казав, що довіряє моєму смаку.
На свято зібралося близько тридцяти гостей: наші батьки, хрещені, найближчі друзі та родичі. Настрій був чудовий. Усі милувалися Богданчиком, говорили мені компліменти про те, як добре я виглядаю після пологів, яка гарна вийшла церемонія в церкві. Я сяяла від щастя.
Кульмінацією вечора мав стати тост батька – тобто Назара. Я сиділа поруч, тримаючи на руках сина, який щойно прокинувся. Усі замовкли. Назар підвівся, взяв до рук келих, обвів поглядом присутніх. Я чекала теплих слів про сина, про нашу родину, про наше спільне майбутнє.
— Дякую, що прийшли, — почав він, його голос був гучним і впевненим. — Це особливий день для нас. Наш син — це справжнє диво. І, звісно, це заслуга Вікторії.
Я посміхнулася, моє серце забилося швидше.
— Вона чудова мати. Добра, турботлива. І ми всі знаємо, як багато вона робить для нашого дому.
Я кивнула, продовжуючи посміхатися. Усі гості підтримали його, закивали головами.
— Але, чесно кажучи, — продовжив Назар, і я помітила, як його очі якось дивно заблищали, а посмішка стала трохи натягнутою. — Мені іноді здається, що вона занадто зациклена на побуті. На цій чистоті, на порядку, на постійних турботах про дитину. Я розумію, що це важливо, але…
У мене в середині щось стислося. Я перестала посміхатися. Почався тихий гомін серед гостей. Моя мама схвильовано подивилася на мене.
— От, наприклад, — він махнув рукою в мій бік. — Сьогодні вона витратила цілий день на прибирання, хоча знала, що прийде клінінгова компанія. Я ж просив її просто відпочити, але вона не може інакше. Завжди сама, завжди все контролює.
— Я просто хотіла, щоб усе було ідеально, — тихо сказала я, але він, здається, не почув.
— І це стосується не лише прибирання, — він знизив голос до якогось дивного, довірливого тону. — Усе її життя зараз — це Богдан. Вона забула про себе, про нас. Я їй постійно кажу, Вікторіє, ти ж гарна жінка, доглядай за собою. Ми ж не завжди будемо молодими.
Він зробив паузу, подивився на мене довгим, зневажливим поглядом, і продовжив:
— І, чесно кажучи, я вже трохи втомився від цієї її постійної втоми, від цієї заклопотаності. Мені потрібна дружина, яка також буде для мене другом, партнером, а не лише матір’ю моєї дитини та домогосподаркою. Мені потрібна… — він посміхнувся, обвів поглядом присутніх, ніби вихваляючись. — Мені потрібна та яскрава, весела Вікторія, в яку я закохався. А не ця втомлена тінь.
Я відчула, як моє тіло закам’яніло. У кімнаті запала гробова тиша. Усі дивилися на мене, на Назара, і ця тиша була гучнішою за будь-який крик.
Він підняв келих вище.
— За нашого сина! І за те, щоб моя дружина згадала, що вона не лише мати, але й жінка!
Усі, включаючи моїх батьків, почали незручно підіймати келихи. Мій батько прокашлявся і нервово випив.
Але я не могла поворухнутися. Я сиділа і дивилася на Назара, на його задоволене обличчя, на його самовпевнену усмішку. Він почувався зіркою вечора, він вважав, що сказав геніальний, чесний тост.
Я зрозуміла. Я зрозуміла, що всі ці роки він не цінував моїх зусиль. Він бачив мене як функцію: матір, прибиральницю, кухарку. Він не бачив людини, не бачив моєї втоми, не бачив мого бажання бути гарною для нього, моєї праці. Він просто бачив мої недоліки, які вирішив виставити на загальний огляд. Наше свято, свято нашої дитини, він перетворив на сцену для моєї публічної критики.
Мої очі наповнилися сльозами, але я не дозволила їм упасти. Я міцно стиснула зуби.
Я обережно поклала Богданчика у колиску поруч.
— Мені шкода, — пролунав мій голос. Він був тихим, але в ньому не було тремтіння, лише сталева рішучість.
Назар відвернувся від мене, сміючись з якимось родичем, який щось йому прошепотів.
— Мені дуже шкода, — повторила я, встаючи з-за столу. Тепер уся увага була прикута до мене.
— Віко, що трапилося? — запитала його мати, стурбовано дивлячись на мене.
Я не відповіла. Я подивилася на Назара, який нарешті повернувся до мене, здивовано піднявши брову.
— Що таке? Ти образилася? — запитав він, намагаючись посміхнутися, але в його очах була злість. — Я ж сказав правду, Віко. Ти маєш це прийняти.
— Назаре, — я подивилася йому просто в очі. — Цей тост був останнім.
— Що ти маєш на увазі? — його обличчя почало змінюватися, посмішка зникла.
— Ти щойно принизив мене перед усіма. Ти виставив мене у найгіршому світлі, засумнівався у моїй цінності як дружини і, можливо, навіть як матері. І ти зробив це на хрестинах нашого сина.
— Ну, годі, Віко, — сказав він, намагаючись схопити мене за руку. — Це був просто жарт, я ж люблю тебе.
— Ні. Ти не любиш, — я відсмикнула руку. — Люблячий чоловік так не вчинить. Люблячий чоловік підтримає свою жінку, а не висміє її втому. Люблячий чоловік захистить її, а не виставить її слабкості напоказ.
Я обвела поглядом гостей. Усі були ніби приклеєні до своїх місць. Батьки Назара були збентежені, а мої батьки виглядали засмученими.
— Я більше не можу жити з тобою, — мої слова прозвучали, як вирок.
— Ти що, серйозно? Ти влаштовуєш сцену через один тост? — він підвищив голос. — Через те, що я сказав, що ти маєш доглядати за собою?
— Ні, Назаре. Це не через один тост. Це через усі твої приховані претензії, які ти сьогодні озвучив. Це через те, що ти бачиш у мені лише об’єкт для критики, а не жінку, яка віддає тобі та нашій дитині все, що має.
— Ти пошкодуєш про це, — прошипів він.
— Можливо. Але я точно не пошкодую про те, що йду.
Я підійшла до колиски, взяла Богданчика на руки. Він солодко спав. Його обличчя було таким беззахисним.
— Мені потрібно зібрати речі. І я забираю сина, — сказала я тихо, але достатньо голосно, щоб почули всі.
Моя мама підскочила і підійшла до мене.
— Вікторіє, може, не треба? Давайте поговоримо, — спробувала вона мене зупинити.
— Ні, мамо. Я втомилася від розмов, які нічого не змінюють, — я поцілувала сина в чоло. — Я поїду до себе.
Я розвернулася і, не оглядаючись, вийшла з кімнати. Я пройшла повз збентежених гостей, минула довгий коридор і піднялася сходами. Я не плакала, але відчувала порожнечу всередині. Ця порожнеча була кращою за біль, який завдавали його слова.
Я швидко зібрала наші з Богданчиком речі: найнеобхідніше, дитяче харчування, документи. Усі гроші, які я заробила фрилансом, лежали на моїй картці. Я викликала таксі.
Коли я спускалася сходами, Назар стояв біля вхідних дверей. Гості, мабуть, уже розійшлися.
— Ти не можеш просто піти, — сказав він, його голос був сповнений образи.
— Я вже пішла, Назаре.
— А як же наш син? Я маю право його бачити.
— Звісно. Ти його батько. Але жити разом ми більше не будемо, — я пройшла повз нього.
Коли я вийшла на вулицю, подих вечірньої прохолоди освіжив моє обличчя. У таксі я вперше дозволила собі заплакати. Це були сльози не лише смутку, але й полегшення. Я прийняла рішення, яке змінило моє життя.
Я сиділа, обіймаючи сина, і дивилася на будинок, що залишався позаду. Він був красивим, великим, але для мене він перетворився на в’язницю, де мої зусилля знецінювали.
Я поїхала до своєї маленької квартири, яку винаймала до заміжжя і яку дивом не продала. Я знала, що мені буде важко. Я знала, що попереду боротьба. Але я зрозуміла головне: моє щастя і моя гідність важливіші за ілюзію ідеальної родини, яку я намагалася створити з чоловіком, який мене не поважав.
Я впораюся. Я впораюся заради сина. Я вже сильна, тому що змогла піти.
Наступного дня Назар телефонував мені багато разів. Я не брала слухавку. Я знаю, що він тепер розповідатиме всім, що я «істеричка» і «невдячна жінка». Але мені байдуже. Я більше не хочу грати його роль у його виставі. Я буду будувати своє життя, де мене цінуватимуть і поважатимуть.
Іноді потрібен лише один момент, одне слово, щоб зрозуміти, що все скінчено. Для мене цим моментом став тост на хрестинах мого сина.
А ви, мої любі читачі, що ви думаєте? Чи правильно я вчинила, що пішла? Чи варто було мені намагатися «поговорити» і дати йому ще один шанс?
Будь ласка, поставте вподобайку цій історії, якщо вона вас зачепила, і напишіть коментар, що ви думаєте про мою ситуацію. Ваша підтримка та думки для мене зараз дуже важливі.
