— Мені потрібна господиня, а не дружина, — сказав свекор, одружуючись через рік після того, як не стало його дружини. Ця фраза тепер щодня мучить мого чоловіка Максима, який боїться, що в разі мого відходу він вчинить точно так само, шукаючи швидку заміну для налагодженого побуту
Мене звати Анна. Мені тридцять п’ять років, і я дружина прекрасного чоловіка — Максима. Наша родина — це я, Максим і двоє наших сонечок: восьмирічна донька Даринка та шестирічний син Артем. Ми живемо в невеликому, але затишному будинку, який ми будували разом, вкладаючи в нього не лише кошти, а й багато любові та сил. Я працюю вчителькою початкових класів, а Максим — інженер на місцевому підприємстві. Наше життя можна назвати спокійним і розміреним.
Наша родина завжди була дуже близька зі свекрами, Любов’ю Петрівною та Петром Івановичем. Вони жили неподалік, у приватному секторі. Любов Петрівна, моя свекруха, була для мене не просто матір’ю чоловіка, а справжньою подругою і наставницею. Це вона навчила мене багатьом секретам випічки, які я тепер використовую, щоб балувати своїх домашніх.
Вона була жінкою з великим серцем, завжди усміхнена, завжди готова вислухати й дати мудру пораду, ніколи не втручалася в наше життя, але завжди була поруч. Її будинок був нашим другим домом, місцем, де завжди пахло свіжою випічкою та затишком.
Три роки тому, після тривалої, але несподіваної недуги, Любові Петрівни не стало. Це сталося швидко. Ми всі були приголомшені. Насамперед, Максим. Він обожнював свою маму, і її відхід залишив у його душі величезну, болючу порожнечу. Петро Іванович, мій свекор, після того як не стало дружини, змінився до невпізнання.
З веселого, балакучого чоловіка, він перетворився на мовчазну, похмуру тінь. Він цілими днями сидів у кріслі, дивлячись у вікно. Дім, який раніше світився чистотою та порядком, швидко почав занепадати. Петро Іванович, хоч і був добрим господарем, зовсім не вмів підтримувати порядок у домі — це була цілком заслуга Любові Петрівни.
Ми з Максимом намагалися йому допомогти. Я приходила двічі на тиждень, прибирала, готувала, привозила онуків, щоб він не відчував себе настільки самотнім. Максим щовечора заїжджав до нього після роботи.
— Батьку, тобі треба виходити до людей, — вмовляв його Максим.
— Мені нікого не треба, сину. Мені тут добре, — відмахувався Петро Іванович.
— Але ти ж так змарнієш. Ти постійно сам, — турбувався Максим.
— Самотність — це мій хрест тепер. Я звикаю.
Нам було важко дивитися на це, але ми поважали його бажання. Так минув рік.
Одного разу Максим приїхав від батька дуже збуджений.
— Анно, ти не повіриш, що мені сказав батько, — він аж ніяк не міг заспокоїтися.
— Що сталося? Він захворів? — я одразу перелякалася.
— Ні. Він сказав, що одружується, — Максим розвів руками.
— Що? Коли? На кому? — я ледь не впустила чашку з чаєм.
— На Надії. Це та жінка, що працює в крамниці на розі. Він сказав, що вони вже давно знайомі, і вона погодилася вийти за нього.
Я знала Надію. Вона була ввічлива, трохи старша за мене, акуратна жінка, яка здавалася дуже практичною. Але її зв’язок із нашим свекром був для нас новиною.
— І що він тобі сказав? Чому так раптово? — запитала я, намагаючись знайти хоч якесь логічне пояснення.
— А от тут і починається найцікавіше, — Максим сів поруч і сумно похитав головою.
— Я запитав, навіщо так поспішати. Він подивився на мене і сказав: — А ти думаєш, я в цьому безладі довго витримаю? Мені потрібна господиня. Хтось, хто візьме дім у руки. Надія погодилася. Вона не проти порядкувати.
— Він так і сказав? Господиня? — мені стало незручно за Любов Петрівну.
— Саме так. І він додав: — Мені вже не двадцять, щоб бігати з ганчіркою. А хто мені їсти приготує і постіль замінить? Ти, сину, думаєш, що приїжджаєш, і все. А мені ж постійно треба, щоб був лад.
У цей момент я зрозуміла, що Максим відчуває. Батько, якого він так поважав, виявився нездатним пережити відсутність побутового комфорту і шукав не любов, а обслугу. Це ображало пам’ять його мами.
Ми з Максимом сперечалися про це кілька днів. Він був засмучений і відчував себе зрадженим.
— Мені здається, батько нас ніколи не цінував, — казав Максим.
— Він цінував, просто він чоловік старого гарту. Він звик, що жінка відповідає за дім, — намагалася я його втішити.
— Ні, Анно. Він просто замінив функціонал. Матері не стало, і він швидко знайшов нового виконавця. Це пригнічує мене.
Весілля відбулося тихо. Надія одразу взялася за справу. Будинок Петра Івановича засяяв, наче його реставрували. Свіжі фіранки, квіти на підвіконнях, ідеальний порядок у гаражі. Вона була чудовою господинею. Але наші стосунки зі свекром стали більш прохолодними. Надія була ввічливою, але завжди ставила між нами невидимий бар’єр.
З того часу минуло вже два роки. Максим не може забути слів батька. Це стало його справжньою тривогою.
— Анно, щоранку, коли я бачу тебе, я думаю: а якщо її не стане? — почав він говорити мені відверто.
— Не говори так, любий! — мені ставало не по собі.
— Але ж я боюся, що вчиню так, як батько. Я не вмію жити сам. Я не вмію організовувати побут. Я звик, що ти — наш центр, наш порядок, — він дивився на мене з відчаєм.
— Ти думаєш, що одружишся з іншою жінкою лише заради того, щоб хтось вів господарство? — моє серце стиснулося.
— Я не хочу думати про це, але я боюся. Я боюся самотності та безладу. Я боюся, що комфорт переважить усе. Я бачу, як живе батько. Він тепер щасливий, але це щастя засноване на тому, що в нього є, кому подбати про його життя.
Мені стало боляче. Я відчула, що вся моя праця, вся моя любов до нашого дому, вся моя турбота про нього і дітей сприймається ним як належне, як просто життєвий сервіс, який він не зможе втратити.
— А де ж тоді я? — запитала я тихо. — Де наша любов? Наші спогади?
— Вони тут, — він вказав на серце. — Але я боюся, що мій страх перед безпорадністю у побуті виявиться сильнішим за біль втрати. Я боюся бути слабким і знову шукати просто ту, хто наведе лад.
Його відвертість була важкою для нас обох. Я розуміла, що він не мав наміру мене образити. Його лякала власна слабкість. Лякала думка, що він може виявитися такою ж функціональною людиною, як і його батько.
Ця розмова відкрила мені очі на те, наскільки важливо жінкам бути не лише берегинями вогнища, а й повноцінними партнерами, щоб їхня цінність не зводилася лише до побуту. Я почала більше залучати Максима до побутових справ, щоб він зрозумів, що це наша спільна відповідальність, а не лише моя. Ми почали вчитися жити по-новому, разом. Але страх все одно лишається.
Чи зможе Максим перебороти страх, який заклав у ньому приклад його батька? Чи справді чоловіки так залежні від побутового комфорту, що можуть так швидко знайти заміну своїм дружинам?
А ви, дорогі читачі, що ви думаєте про цей страх мого чоловіка? Чи є це лише його особистим переживанням, чи це поширена чоловіча слабкість? Поділіться своєю думкою. Поставте свою вподобайку, якщо історія вас зворушила, і обов’язково напишіть у коментарях, як би ви вчинили на моєму місці, і що порадите Максиму. Ваша підтримка та поради для нас дуже важливі.
