— Мені потрібна дружина-партнер, а не домогосподарка, тому виходь із цієї зони комфорту негайно, — різко наказав чоловік, руйнуючи залишки мого спокою. Це був перший крок до того дня, коли я опинилася на межі повної втрати доньки
Світлана стояла біля вікна, спостерігаючи, як ранковий туман повільно осідає на сохлу траву в саду. В її руках була чашка теплого чаю, який вона вже втретє забувала ковтнути. У сусідній кімнаті чувся рівномірний соп дитини — маленька Марійка ще бачила свої дитячі сни, не підозрюючи, які грози збираються над їхньою родиною. Світлана відчувала, як всередині все стискається від непевності.
Останні розмови з чоловіком ставали дедалі важчими, перетворюючись на глуху стіну, об яку вона розбивала всі свої аргументи. Тарас вважав, що три роки вдома — це занадто велика розкіш, і прийшов час Світлані знову ставати гвинтиком у великому механізмі офісної роботи.
— Ти знову просто стоїш і дивишся в порожнечу? — почувся голос Тараса з коридору.
Він зайшов на кухню, застібаючи ґудзики на сорочці. Його рухи були чіткими, впевненими, навіть дещо різкими. Світлана здригнулася від несподіванки.
— Я просто думаю, Тарасе. Марійка ще така маленька, вона потребує мене поруч.
— Вона вже не немовля. Усі діти ходять до садочка або залишаються з нянями. Моя мама готова приїжджати два рази на тиждень, а на інші дні знайдемо когось. Мені набридло, що ми живемо тільки на мою зарплату. Я хочу оновити машину, хочу поїхати у відпустку, а ти тримаєшся за цей побут, ніби це центр всесвіту.
— Але ж ми домовлялися, що я буду з нею, доки вона не зміцніє. Ти ж знаєш, як важко їй даються зміни.
— Домовленості змінюються відповідно до обставин. Обставини такі, що мені важко тягнути все самому. Завтра ти йдеш на співбесіду. Я вже домовився зі своїм колишнім колегою, йому в департамент потрібна людина з твоїм досвідом.
Світлана відчула, як горло стиснув спазм. Її досвід? Вона вже й забула, як це — складати звіти та відповідати на нескінченні дзвінки. Її теперішній світ обмежений казками, прогулянками в парку та теплими долоньками доньки.
— Ти навіть не запитав мене, чи хочу я туди йти.
— Я запитую про те, що краще для нашої родини. Твоє бажання сидіти в чотирьох стінах — це егоїзм, Світлано.
Він пішов, грюкнувши дверима, залишивши її наодинці з холодним чаєм та важкими думками. Світлана підійшла до ліжечка доньки. Марійка розкинула ручки, така беззахисна і така рідна. Як можна залишити її на чужу жінку, яка буде просто виконувати механічні дії, не знаючи, яку пісню треба заспівати, коли дівчинка засмучена?
Наступного дня приїхала Галина Петрівна, мати Тараса. Вона з порогу почала розповідати, як у її часи жінки виходили на зміну вже через кілька місяців після пологів.
— Ой, Свєто, що ти вигадуєш проблеми там, де їх немає. Подивися на мене — я трьох виховала, і на заводі працювала, і вдома все встигала. А ви зараз розпещені. Тарас правий, треба гроші заробляти.
— Мамо, часи змінилися. Я хочу дати доньці увагу, якої мені самій не вистачало.
— Увагу в тарілку не покладеш. Ти подумай про чоловіка. Він нервує, він виснажений. Ти хочеш, щоб він зовсім згаснув на тій роботі?
Світлана мовчала. Вона знала, що суперечити свекрусі — це все одно що намагатися зупинити поїзд голими руками. Весь вечір пройшов у підготовці ділового костюма, який став дещо тісним у талії. Дивлячись на себе в дзеркало, вона бачила чужу жінку. Де поділася та іскра в очах? Тепер там була лише втома і тихий відчай.
Співбесіда пройшла як у тумані. Керівник, чоловік з холодними очима на ім’я Олег Степанович, довго вивчав її резюме, наче намагався знайти там приховані дефекти.
— Ви три роки були поза процесом. Технології пішли вперед. Ви готові працювати по десять годин на добу, щоб наздогнати?
— У мене маленька дитина, я розраховувала на стандартний графік.
— У нас немає стандарту, у нас є результат. Тарас казав, що ви дуже вмотивована.
Світлана зрозуміла, що Тарас наобіцяв за неї те, чого вона не могла виконати. Повернувшись додому, вона застала в квартирі чужу жінку. Це була Надія, яку Тарас найняв через агентство. Вона сиділа на дивані, гортаючи телефон, поки Марійка самотньо гралася кубиками в кутку.
— Ви хто? — ледь чутно запитала Світлана.
— Я няня. Пан Тарас сказав, що я маю приступити сьогодні, щоб дитина звикала.
Світлана підбігла до доньки і притиснула її до себе. Серце калатало так сильно, що, здавалося, воно от-от вистрибне. Марійка почала плакати, відчувши тривогу матері.
— Виходьте, будь ласка. Я вас не кликала.
— Але мені заплатили за тиждень наперед, — здивовано відповіла Надія.
— Я сказала — йдіть!
Коли Тарас повернувся, вдома панувала тиша, але це була тиша перед бурею. Світлана сиділа в дитячій, не вмикаючи світло.
— Чому Надія зателефонувала і сказала, що ти її вигнала? — голос Тараса тремтів від гніву.
— Бо я не дозволю чужій людині бути тут без моєї згоди. Ти перейшов усі межі.
— Межі перейшла ти, коли вирішила, що можеш розпоряджатися моїми зусиллями. Я знайшов тобі роботу, я знайшов няню. Що ще тобі потрібно?
— Мені потрібно, щоб ти мене почув! Я не річ, яку можна переставити з місця на місце. Я мати.
— Ти ледарка, яка прикривається дитиною. Якщо завтра ти не вийдеш на роботу, я перестану давати гроші на будь-що, крім мінімуму продуктів. Хочеш сидіти вдома — сиди, але на хлібі та воді.
Ці слова стали крапкою. Світлана не впізнавала чоловіка, якого колись кохала. Де подівся той ніжний хлопець, який обіцяв захищати її від усього світу? Тепер він сам став головною загрозою для її спокою.
Минув тиждень. Світлана все ж таки вийшла на роботу. Кожен день був схожий на тортури. Вона сиділа перед монітором, а перед очима стояло личко Марійки, яка вранці плакала і чіплялася за її поділ. Няня Надія виявилася холодною жінкою, яка суворо дотримувалася режиму, але не давала дитині жодного тепла. Світлана отримувала короткі повідомлення: Поїла. Поспала. Гуляли. Жодної фотографії, жодного відео.
Одного вечора Світлана повернулася пізніше, ніж зазвичай. В офісі був аврал, і Олег Степанович не відпускав нікого. Вона зайшла в квартиру і почула дивний запах. Це був запах підгорілої каші. На кухні няня спокійно пила чай, а Марійка сиділа на підлозі біля смітника, намагаючись дістати звідти якусь паперову обгортку.
— Що тут відбувається? — вигукнула Світлана.
— Ой, ви вже прийшли. Я просто хвилину відпочивала. Дитина грається, все добре.
— Вона біля смітника! А на плиті все горить! Ви за що гроші отримуєте?
— Не кричіть на мене. Ваш чоловік задоволений моєю роботою.
Світлана відчула таку безпорадність, якої не знала ніколи в житті. Вона зрозуміла, що Тарас створив систему, в якій її думка не важила нічого. Він платив, він вирішував, він керував. Тієї ночі вона не спала. Вона дивилася на стелю і згадувала своє життя до заміжжя. Вона була успішною, веселою, мала плани. Як вона дозволила себе так зламати?
Ранком вона не пішла на роботу. Вона дочекалася, поки Тарас піде, зібрала невелику сумку з речами для себе та Марійки. Вона не знала, куди йде, але знала, що більше не може залишатися тут. Проте, коли вона вже була біля дверей, ключ у замку повернувся. Це був Тарас — він забув документи.
— Куди це ти зібралася? — його очі звузилися.
— Я йду від тебе, Тарасе. Так більше не буде.
— Ти нікуди не підеш. У тебе немає ні копійки за душею. На що ти будеш жити? Кому ти потрібна з дитиною?
— Я знайду вихід. Але тут ми не залишимося.
Тарас став перед дверима, перегородивши шлях. Його обличчя налилося червоним кольором.
— Ти думаєш, це так просто? Погралася в самостійність і пішла? Я стільки вклав у цю квартиру, у цей побут. Ти будеш робити те, що я скажу, або ти більше ніколи не побачиш доньку. Я доведу в суді, що ти не маєш доходу і не можеш її утримувати.
Світлана опустила сумку на підлогу. Вона розуміла, що він може це зробити. У нього були зв’язки, гроші та відсутність будь-яких докорів сумління. Вона залишилася. Але це вже була не та Світлана. Вона стала тінню самої себе.
Минали місяці. Робота забирала всі сили. Вона бачила доньку лише ввечері, коли та вже була сонна і майже не реагувала на матір. Марійка стала мовчазною, часто здригалася від гучних звуків. Тарас був задоволений. У нього була нова машина, дружина, яка приносила гроші, і повний контроль над ситуацією.
Одного разу Світлана зустріла свою стару подругу Олену. Та ледь впізнала її.
— Свєто, що з тобою? Ти виглядаєш так, ніби не спала рік.
— Я просто втомлююся, Олено. Багато роботи.
— Це не просто втома. У тебе очі згасли. Ти пам’ятаєш, як ми мріяли про власну справу? Ти ж так гарно малювала ескізи одягу.
— Це було в іншому житті. Зараз я просто функція.
Олена довго дивилася на подругу, а потім тихо сказала:
— Ніхто не має права забирати у тебе твоє життя. Навіть той, хто називає себе чоловіком.
Ці слова засіли в голові Світлани. Вона почала помічати речі, на які раніше заплющувала очі. Як Тарас зневажливо відгукується про її роботу, хоча сам наполягав на ній. Як він ігнорує потреби дитини, вважаючи, що іграшки замінюють батьківську любов.
Ситуація загострилася, коли Марійка захворіла. Світлана хотіла взяти відпустку, щоб бути поруч, але Олег Степанович заявив, що це неможливо.
— У нас запуск нового проєкту. Або ви працюєте, або ми прощаємося.
Світлана зателефонувала Тарасу, сподіваючись на підтримку.
— Тарасе, Марійці погано. Мені треба бути вдома.
— Для цього є няня. Не вигадуй дурниць. Працюй. Ми не можемо втратити твій бонус у цьому місяці.
Світлана поклала слухавку. У цей момент всередині неї щось остаточно обірвалося. Вона зрозуміла, що для нього вона — лише джерело доходу і комфорту. Вона не витримала, зібрала речі зі столу і пішла з офісу, не сказавши нікому ні слова.
Вдома вона застала Надію, яка голосно розмовляла по телефону в іншій кімнаті, поки дитина плакала в ліжечку. Світлана підійшла до няні, забрала в неї телефон і просто вказала на двері.
— Геть. І щоб я вас більше не бачила.
Коли Тарас прийшов додому і побачив Світлану, яка заколисувала Марійку, він почав кричати ще з коридору.
— Ти знову за своє? Мені дзвонив Олег, він сказав, що ти пішла посеред дня! Ти розумієш, що це кінець твоєї кар’єри?
Світлана підняла на нього очі. У них не було страху. Тільки порожнеча.
— Моєї кар’єри в тому вигляді, який подобається тобі, більше не існує. Я більше не буду жити за твоїм сценарієм.
— Ти пошкодуєш про це. Я заберу у тебе все.
— Ти вже забрав у мене все, що міг — мій спокій, мою радість і мій час з донькою. Більше тобі нічого не дістанеться.
Вона не знала, що буде завтра. У неї не було плану, не було великих заощаджень. Але вона вперше за довгий час відчула, що дихає. Вона розуміла, що попереду довгі суди, сварки та невідомість. Але дивлячись на доньку, яка нарешті заснула у неї на руках, вона знала, що це єдиний правильний шлях.
Життя — це не тільки цифри на рахунку чи статус у суспільстві. Це можливість бути собою і захищати тих, кого любиш, навіть якщо весь світ проти тебе. Світлана зробила свій вибір. А чи правильно вона вчинила, залишивши стабільність заради невідомості та власної гідності?
Чи варто було Світлані терпіти далі заради збереження родини, чи її рішення піти в нікуди було єдиним порятунком? Як би ви вчинили в такій ситуації, коли найближча людина стає тираном? Нам дуже важливо почути вашу думку, адже такі історії трапляються частіше, ніж ми думаємо. Будь ласка, поставте свою вподобайку, якщо ця розповідь торкнулася вашого серця, і обов’язково напишіть у коментарях, що ви думаєте про вчинок головної героїні. Це справді важливо для нас!
