— Мені плювaти на твою машину, мені потрібні гроші зараз — заявила мама, коли я спробувала пояснити, що ми з Олегом збирали їх роками
Усе дитинство я бачила перед собою приклад самопожepтви. Мати завжди казала, що віддала мені найкращі роки, відмовляла собі в сукнях, аби я мала нові зошити, і працювала на двох роботах, щоб оплатити мої курси малювання. Я зростала з цим почуттям обов’язку, яке наче невидима нитка зв’язувало мої руки.
Коли я вийшла заміж за Олега та переїхала в інше місто, мені здавалося, що я нарешті можу будувати власне життя. Але телефонні дзвінки не припинялися ні на день. Спочатку це були просто розмови про погоду чи сусідів, та згодом тон мами змінився. Карина, доню, мені так ніяково про це просити, але в мене знову зламався змішувач на кухні, а пенсії ледь вистачає на хліб. Звісно, я одразу переказувала кошти. Потім зламався холодильник, потім знадобився ремонт даху на дачі, яку вона так любила.
Олег спочатку мовчав, ставлячись до моєї допомоги з розумінням. Він знав, як важко мені далося навчання і як я ціную родинні зв’язки. Але коли суми почали зростати, а мама стала дзвонити щоразу після того, як я отримувала зарплату, у нашому домі почалася напруга. Вона наче відчувала, коли на моїй картці з’являються гроші.
— Карино, ти знову відправила половину свого доходу матері? — запитав Олег одного вечора, коли ми планували відпустку.
— Вона сказала, що їй треба терміново замінити вікна, бо дує. Ти ж знаєш, вона часто мерзне.
— Минулого місяця ми вже оплачували їй заміну труб. Чому вона не може відкладати зі своєї виплати хоча б трохи? — Олег виглядав стомленим.
— Вона моя мама. Я не можу відмовити, коли вона просить. Мені стає соромно, що ми тут вечеряємо в ресторані, а вона рахує копійки.
— Тобі не здається, що вона просто користується твоїм почуттям провини?
Я не хотіла вірити, що найрідніша людина може маніпулювати мною. Та випадок, що стався минулого тижня, змусив мене подивитися на ситуацію під іншим кутом. Мама зателефонувала в сльозах і повідомила, що їй вкрай необхідна значна сума на побутові потреби, про які вона не хоче говорити детально. Я зняла гроші зі свого ощадного рахунку, які ми збирали на новий сімейний автомобіль.
— Мамо, я передам тобі ці кошти, але це останнє з моїх заощаджень. Будь ласка, спробуй якось розподілити їх, бо Олег уже починає нервувати.
— Ти мені докоряєш грошима? — її голос став холодним і колючим.
— Ні, я просто прошу бути розсудливішою.
— Я тебе виростила, недосипала ночами, а тепер ти виставляєш мені рахунки за кожен шматок хліба?
Мені стало ніяково. Я знову відчула себе тією маленькою дівчинкою, яка завинила. Гроші я віддала. Проте через кілька днів мені зателефонувала сусідка мами, пані Марія, і випадково обмовилася, що бачила мою маму в дорогому магазині одягу з великими пакунками. Більше того, вона замовила собі нові меблі в спальню, про які мріяла роками, хоча старі були в чудовому стані.
Я вирішила поїхати до неї без попередження. Коли я зайшла в квартиру, то побачила нову шафу та розкішне дзеркало в золотистій рамі. Мама сиділа на дивані й гортала каталог.
— О, Карино, чому не попередила? — вона навіть не піднялася, щоб мене обійняти.
— Мамо, звідки ці меблі? Ти ж казала, що гроші потрібні на термінові речі.
— А хіба краса навколо — це не термінова потреба для моєї душі? Мені вже багато років, я хочу жити в комфорті.
— Ти взяла мої останні гроші на шафу? Ми з Олегом відкладали їх місяцями!
— Ти завжди була жадібною дитиною. Я дала тобі життя, а ти шкодуєш для матері якоїсь дрібниці.
— Це не дрібниця. Це була наша мрія про авто. Коли ти збираєшся повернути хоча б частину?
Мама розсміялася, але в її сміху не було радості. Вона встала і вказала мені на двері.
— Повертати? Дочка вимагає борг у матері? Яка ж ти виродна донька. Іди геть і не вертайся, поки не навчишся поважати ту, хто тебе вигодувала. Немає в тебе серця, тільки цифри в голові.
Я вийшла з під’їзду, відчуваючи порожнечу. Сльози душили, але я не дозволяла їм текти. Повернувшись додому, я все розповіла Олегу. Він не сварився. Він просто обійняв мене і сказав, що більше ніяких грошових переказів без його відома не буде.
— Ми повинні встановити кордони, Карино. Інакше ми залишимося ні з чим, а вона все одно буде незадоволена.
Минув місяць. Мама не дзвонила. Я теж трималася, хоча серце боліло. Аж раптом сьогодні прийшло повідомлення. Вона знову просить допомоги, бо їй не вистачає на оплату комунальних послуг через покупку тих самих меблів. Вона пише, що я зобов’язана їй допомагати, бо інакше Бог мене покарає. Я дивлюся на екран телефону і не знаю, що робити. З одного боку — рідня, з іншого — моє власне життя, яке руйнується через ці вічні маніпуляції.
Я відчуваю, що якщо погоджуся зараз, це ніколи не закінчиться. Але якщо відмовлю — назавжди стану в її очах тією, хто покинув матір у скруті. Чи справді ми винні батькам усе до останньої копійки, навіть якщо вони вимагають неможливого? Чи є межа вдячності, яка не повинна перетворюватися на рабство?
Я опинилася на роздоріжжі, де кожен крок здається помилковим. Мої почуття змішані, а впевненість у власній правоті тане під тиском старих образ та нових вимог. Мені важко усвідомити, що людина, яка дала мені життя, може так легко ним розпоряджатися у своїх інтересах.
Чи доводилося вам стикатися з подібним у своїй родині? Як знайти баланс між допомогою батькам та збереженням власної сім’ї і спокою?
Будь ласка, поставте свою вподобайку цій історії та обов’язково напишіть у коментарях, що ви думаєте про таку ситуацію, адже ваша підтримка та думка справді дуже важливі для мене та для розвитку цієї теми.
