— Мені нема куди поспішати. Я їду в будинок для літніх людей. Остання моя дорога, — сказала бабуся і сіла у таксі.
Данило починав злитися — лічильник уже відрахував десять хвилин, а пасажир, який викликав таксі, не виходив із під’їзду старого триповерхового будинку, яких іще чимало лишилося на історичних вулицях Чернігова. Він нетерпляче посигналив. Сплять вони там, чи що? Данило набрав номер клієнта. Слухавку довго не брали. Нарешті йому відповіли деренчливим старечим голосом:
— Підніміться, будь ласка, у сорок четверту квартиру, третій поверх.
Він піднявся і натиснув на кнопку дверного дзвінка: стару, потворну, опуклу й пожовклу від часу. Пролунав тремтячій голос дуже літньої жінки:
— Хвилиночку зачекайте…
Данило почув, як вона, крекчучи, потягла щось по підлозі. Потім повільно, по черзі стала відчиняти два замки і зняла дверний ланцюжок. Маленькій сухій бабусі на вигляд було років дев’яносто. Зморшки проборознили її запалі щоки з пігментними плямами. Очі теж загубилися десь там, у складках зморщеної шкіри.
Попри поважний вік, бабуся виявилася по-своєму елегантною: легкий зелений плащ був не застебнутий, тож виднівся мереживний комір суворої коричневої сукні. Також вона явно спробувала укласти залишки волосся під старомодним капелюшком з фетра.
Поруч зі старенькою стояв невелика валіза. Однокімнатна квартира виглядала так, ніби її зібралися здавати: жодних дрібничок на трюмо, порожні полиці серванта, не висить ніде жодної особистої речі, немає годинника на стіні. Особливий смуток наганяли крісло й диван, накриті білими простирадлами від пилу. Тільки в кутку коридора самотньо стояла картонна коробка, наповнена чорно-білими фотографіями, книгами та порцеляновим посудом.
— Чи не були б ви такі люб’язні віднести мою валізу в машину? Я не можу спустити її сходами.
— Звісно, — відповів Данило і потягнув валізу на перший поверх.
Люб’язні! Це слово було занадто застарілим для Данила, молодого любителя комп’ютерних ігор та пива з друзями на вихідних. Але чомусь він відчув себе трохи шляхетнішим і навіть здався собі порядною людиною, здатною на гідні вчинки.
Обережно запхнувши пошарпану валізу в багажник машини, Данило попрямував назад, щоб допомогти старенькій спуститися сходами. З можливою для її віку грацією жінка подала йому руку.
— О, я не представилася — Мирослава Іванівна.
— Данило, — занадто пафосно відповів він і знітився.
Повільним кроком вони рухалися до автомобіля. І як вона взагалі примудрялася виходити на вулицю? — подумав Данило.
— Ви такий люб’язний, допомогли старенькій. Вибачте, що забираю ваш час.
— Нічого. Я намагаюся ставитися до літніх людей так, як хотів би, щоб люди ставилися до моєї мами.
Данило промовчав, що його мамі лише п’ятдесят п’ять, але вік тут не важливий — вона чудова жінка і заслуговує на повагу від будь-якого незнайомця. Данило згадав, що вже тиждень, як не відповідав на її дзвінки. То ніколи, то ліньки вислуховувати лекції про те, що він живе, як одинак, не поспішає одружуватися… Треба б подзвонити…
— Ах, який же ви гарний хлопчик! Поки є такі люди, не згасне моя віра в людство, — не скупилася на похвалу Мирослава Іванівна.
Тим часом лічильник очікування вже нарахував двадцять п’ять хвилин. Перші п’ять хвилин безкоштовні, а за решту Мирослава Іванівна повинна буде заплатити. Безсердечна система вперше викликала обурення в душі Данила.
— На Шевченка, вірно?
— Так, так, мій хороший, — деренчливо відповіла старенька. — А чи не могли б ми поїхати через центр міста?
— Вибачте, але ця дорога не найкоротша. Навігатор показує, що околицею буде ближче.
— О, розумію і, звичайно, не заперечую. Мені нема куди поспішати. Я їду в будинок для літніх людей. Остання моя дорога.
Данилу стиснуло горло. Він поправив дзеркало заднього виду так, щоб побачити Мирославу Іванівну. Їхні очі зустрілися, і вона почала тихо, винувато виправдовуватися.
— Я тут зовсім сама залишилася, розумієте. Чоловік давно пішов, дітей своїх теж пережила. Двоє онуків далеко, в іншому місті. А онучка вийшла заміж за англійця, туди поїхала. Вони дорослі, вже й правнуки в мене є. Не хочу нікому створювати незручностей, а сил нема: ні вийти нікуди не можу, ні готувати. Мені приносили продукти добрі сусіди.
Не встигнувши навіть осмислити своїх дій, Данило простягнув руку до лічильника і вимкнув його. А подумавши кілька секунд, він і зовсім скасував замовлення.
— З якого місця ви хотіли б розпочати наш маршрут? Я відвезу вас, куди захочете. Можемо не поспішати.
Майже дві години Данило катав містом Мирославу Іванівну, зупинявся там, де вона просила, і слухав із цікавістю історію її життя. Це далеке життя промайнуло перед очима Данила, як листівки із зображенням головних місць Чернігова з минулого. Такі листівки досі лежали в матері у шафі, і ось раптом ожили, наповнилися обсягом і змістом.
— Дерев було більше, і пам’ятника цього не було, — розповіла Мирослава Іванівна, коли вони повільно проїжджали головною площею. — Саме тут Геннадій зробив мені пропозицію. Сорок сім років прожили душа в душу.
Вони проїхали через Десну мостом і завернули до Борисоглібського собору, де вони з чоловіком таємно вінчалися. Потім прокотилися вулицею, і вона показала Данилу будинок із башточками — шатровими завершеннями, — у якому вони жили, будучи молодятами. Там у них народилася дочка. Потім вони знову проїхали Десну вже іншим мостом, зупинилися біля міського саду. За деревами виднілася верхня частина колеса огляду, і Мирослава Іванівна довго дивилася на паркові доріжки та перехожих, думаючи про щось своє.
Також довго стояли вони на парковці перед рожевою будівлею з вісьмома білосніжними колонами — Науковою бібліотекою імені Короленка. Мирослава Іванівна пропрацювала там сорок років. А потім була обклеєна магазинчиками одноповерхова будова — колишній танцювальний зал, куди вона бігала танцювати з подружками. А ще — безліч провулків і нічим не примітних для Данила будівель, де просила зупинитися старенька. Вона сиділа в машині, дивлячись на них і нічого не кажучи, поглинена власним минулим.
А потім вона сказала:
— Я втомилася. Поїдемо вже зараз.
Мовчки вони доїхали до адреси. Невисока двоповерхова будівля, нічого особливого, погуляти особливо ніде. Їх зустріла санітарка. На Мирославу Іванівну тут уже чекали.
— Скільки з мене? — запитала старенька.
— Аніскільки, — відповів, усміхаючись, Данило.
— Ні, ні, що ви, це ж ваша робота, — вона почала відкривати сумочку жилавими руками.
Данило зупинив її.
— Мені вистачає клієнтів. Було приємно покататися з вами.
І він раптом обійняв її. Вона відповіла йому тим же — притиснула до себе міцно, як могла.
— Дякую, що подарував мені ці миті щастя, синку, — прошурхотіла бабуся.
Данило стиснув одночасно обидві її зморшкуваті руки й повернувся до машини. У носу зрадницьки щипало. Потім він почув, як за Мирославою Іванівною зачинилися двері в будинок для літніх людей — це ще одна книга життя підійшла до свого завершення.
Зворотною дорогою Данило не брав нових пасажирів. Він їхав, занурений у свої думки. Його сковувала туга і щось важке тиснуло на груди, заважаючи дихати. Він не хотів більше нікого бачити, уникав розмов. Він думав: а яким був би останній шлях цієї старенької, якби їй трапився інший, непроникно байдужий водій? Що, якби він, Данило, піддався роздратуванню, що охопило його в очікуванні клієнта, і просто поїхав? Данилу здавалося, що сьогодні він скоїв щось особливе, мабуть, важливіше цього він нічого у своєму житті ще не робив.
Увечері він не став грати в комп’ютерні ігри. Він розглядав свій дитячий альбом, а потім узяв до рук мобільний.
— Мамо? Як ти там, мамусю? Вибач, не брав слухавку, знаю… Запрацювався. А давай я до тебе приїду? Просто зараз, так. Подумаєш, дві години їзди… У мене вихідний завтра, я так вирішив. Ми з тобою на озеро сходимо, на Блакитні озера, давно я не бачив їхньої дивовижної краси.
Через три дні Данило знову сидів у своїй машині. Він возив туристів, але думки були не про заробіток. Він згадав Мирославу Іванівну і те, як вона була самотня. Його мати, Ольга Петрівна, теж часто скаржилася, що друзі роз’їхалися, а нових знайти важко. Данило набрав матері.
— Мамусю, я тут про одну жінку думав. Мирослава Іванівна. Вона дуже… цікава. Вона мені показала Чернігів з такої точки зору, про яку я і не здогадувався. Вона стільки пережила! А тепер вона в будинку для літніх людей, і вона така самотня.
— Що ж ти, синку, таке розповідаєш… Серце крається.
— Мам, я ось що подумав. Ти теж останнім часом сумуєш. Ти того ж віку, що вона. Ви, можливо, мали б про що поговорити. У неї купа історій про старий Чернігів!
— Ой, Даниле, ну що ми там знайдемо спільного? Вона ж у будинку для літніх людей…
— Вона цікава, мамо. Вона елегантна і дуже розумна. Вона просто не може виходити. А ти можеш! Розумієш, у такому віці нових друзів важко знайти, але спілкування — це ж найцінніше.
— Ти думаєш? Це ж незручно, я не знаю її…
— Я знаю, що ти любиш слухати історії. І я думаю, вона була б дуже рада. Я можу, з твого дозволу, передати їй твій номер телефону?
Ольга Петрівна помовчала.
— Даниле, ти мене здивував. Добре, синку. Я не обіцяю, що ми станемо подругами. Але… передай їй мій номер. І скажи, що я дуже вдячна їй за ту несподівану “екскурсію” моєму синові. І що я хочу поговорити з людиною, яка змусила тебе, нарешті, згадати про маму.
Данило посміхнувся.
— Дякую, мамо. Я обов’язково передам. Це буде початок. Я вірю. І ти знаєш, я радий, що тоді не поїхав. Це був найкращий маршрут у моєму житті.
Він відчував, що сьогодні він зробив щось важливіше, ніж просто заробив гроші. Він відкрив шлях до нового, важливого спілкування для двох самотніх, але добрих людей. І це було гідним завершенням його незвичайної поїздки.
