— Мені не потрібна квартира, в якій мій чоловік жив з коханкою, — сказала жінка, і побачила, як його обличчя зблідло.
— Мені не потрібна квартира, в якій мій чоловік жив з коханкою, — твердо сказала Анна і побачила, як Сергій зблід. Його пальці, що стискали край столу, здригнулися, а погляд різко смикнувся в бік вікна — ніби саме там, за каламутним склом, можна було знайти відповідь.
Кухня — тісна, затісна — пахла супом і якоюсь невловимою застояністю. На підвіконні стояла банка з засохлим алое, а над плитою висіла сковорідка. Анна сіла навпроти Сергія, схрестивши руки, але в ту ж мить опустила їх на коліна — згадала, як його дратувала ця поза. «Не закривайся від мене», — казав він тоді, коли ще були спроби говорити.
— Ти серйозно?—– нарешті видавив він хрипким, глухим голосом. — Це ж наш дім. Ми прожили тут десять років. Я, ти, Маша…
— Не починай про Машу, — перебила жінка. Голос у неї тремтів, але вона тримала себе в руках. — Ти знаєш, що я маю на увазі. Я не можу тут залишатися, знаючи, що ти приводив її сюди.
Сергій розтулив рота, та слова не з’явилися. Він просто відкинувся на спинку стільця — і та застогнала під його вагою. Анна дивилася на нього — втомлені очі, глибші зморшки, що з’явилися за останній рік — і відчувала, як щось стискається всередині. Це вже була не любов — вона давно вигоріла. Це було щось інше: звичка, туга за тими, ким вони колись були.
— Я не хочу сваритися, — тихо мовив Сергій. — Давай просто… спокійно це вирішимо. Квартира маленька, але трикімнатна, у хорошому районі. Продавати її зараз — не кращій варіант. Ціни ж впали, ти ж сама знаєш.
— Мені байдуже на ціни, — різко обірвала Анна. — Я не хочу жити в цьому місці. — Вона провела поглядом по кухні, ніби стіни самі могли підтвердити її слова. — Кожен кут тут нагадує про твою брехню.
Сергій мовчав. За вікном завивав вітер, і десь далеко гавкав собака. Анна підвелася, підійшла до мийки й почала мити тарілку, хоч вона й була вже чиста. Просто треба було чимось зайняти руки — аби не зірватися.
Анна дізналася про коханку Сергія три місяці тому. Це не було гучним викриттям, як у кіно — ніхто не увірвався до спальні, не знаходив чужих парфумів чи слідів помади. Все сталося набагато простіше, і важче.
Жінка побачила повідомлення на його телефоні. Сергій залишив його на столі, коли пішов у душ. «Ти сьогодні приїдеш?» — написала жінка на ім’я Ірина. І все. Цього було досить, щоб світ Анни розколовся навпіл.
Спочатку вона мовчала. Думала, що, може, помилилася. Що неправильно все зрозуміла. Але згодом почала помічати дрібниці: як Сергій все частіше затримувався на роботі, як посміхався, читаючи щось у телефоні, як перестав цікавитися її справами. Вона не влаштовувала сцен, не кричала. Просто чекала — коли правда сама випливе на поверхню.
І вона випливла. За тиждень Сергій сам зізнався. Сказав, що «це нічого серйозного», що він «заплутався», що «кохає тільки її й Машу». Анна мовчки слухала, кивала — а всередині щось обірвалося. Жінка не плакала. Сльози прийшли пізніше — вночі, коли лежала в темряві й дивилася у стелю.
Тепер вони жили під одним дахом, але ніби в різних світах. Сергій спав на дивані у вітальні, Анна — у спальні. Їхня донька Маша, десятирічна дівчинка з великими сірими очима, нічого не знала. Або знала — але мовчала. Анна помічала, як донька стала тихішою, перестала жваво щебетати за вечерею, малювала у своїй кімнаті дивні картинки — будинки з темними вікнами, дерева без листя.
— Нам потрібно вирішити, що робити далі, — сказала жінка, повернувшись до столу. — Я так більше не можу. І Маша не повинна жити в цій атмосфері.
Сергій тяжко зітхнув і потер скроні.
— Добре. Давай подумаємо. Може, я з’їду? Знайду квартиру, а ви з Машею залишитесь тут.
Анна похитала головою.
— Ні. Я вже сказала. Я не залишусь у цій квартирі. Ніколи.
Наступного дня Анна зустрілася з Вірою — своєю старшою сестрою — у невеличкому кафе біля метро. Віра була старша на десять років, розлучена, з двома дорослими синами. Вона завжди була для Анни «голосом розуму» — людиною, яка вміла вислухати, дати пораду й ніколи не засуджувала.
Анна сиділа біля вікна й дивилася, як дощові краплі повільно стікають по склу. Вона чекала, поки Віра зробить замовлення. Коли сестра повернулася з двома чашками кави, Анна одразу заговорила:
— Я не знаю, що мені робити, — зізналася вона. — Я хочу піти, але куди? У нас немає грошей на нову квартиру. А думати про продаж цієї… мені навіть важко уявити це.
Віра уважно слухала, помішуючи каву ложечкою.
— Аню, послухай, — нарешті мовила вона. — Я розумію, як тобі важко. Але давай подумаємо тверезо. Квартира — це не лише стіни. Це ваш із Машею дім. Якщо ти її продаси — що далі? Орендувати щось? Це дорого. А Маші потрібна стабільність.
— Стабільність? — Анна гірко всміхнулася. — Яка стабільність, якщо її батько зраджував мені просто в цьому домі?
Віра тяжко зітхнула.
— Я не захищаю Сергія. Те, що він зробив, важко виправдати. Але ти зараз сердишся, й це нормально. Просто не приймай рішень під впливом емоцій. Подумай про Машу. Їй і так важко.
Анна подивилася на Віру — і відчула, як образа у ній змінюється на втому.
— Я не знаю, як далі з цим жити, Віро. Кожного разу, коли заходжу до вітальні, уявляю, як він… як вони…
— Тоді зроби цю квартиру своєю, — раптом сказала Віра. — Зміни її. Перестав меблі, перефарбуй стіни, викинь усе, що нагадує про нього. Зроби так, щоб це був твій дім, а не його.
Анна замислилась. Ідея здавалася дивною, навіть трохи дикою. Але в ній було щось… цікаве. А може, Віра має рацію? Може, справа не в самих стінах, а в тому, як вона на них дивиться?
Повернувшись додому, жінка довго стояла у передпокої, втупившись у вішак, на якому висіла куртка Сергія. Раптом її накрила хвиля обурення — не на нього, а на себе. Чому це вона має йти? Чому має поступатися своїм комфортом, своїм життям? Адже винен він, не вона.
Та обурення швидко змінилося сумнівами. А що, як вона все ж залишиться? Чи зможе забути? Чи зможе зробити цей дім своїм, як радила Віра? Чи кожен скрип підлоги буде нагадувати про зраду?
Маша вийшла зі своєї кімнати, тримаючи в руках альбом для малювання.
— Мамо, ти будеш готувати вечерю? — тихо спитала вона.
Анна змусила себе усміхнутись.
— Звісно, сонечко. Хочеш допомогти?
Маша кивнула, і вони разом пішли на кухню. Поки Анна різала овочі, а Маша чистила моркву, вона думала про те, як сильно змінилося їхнє життя. Колись вони з Сергієм разом готували вечерю — сміялися, вмикали музику. Тепер усе було інакше: тиша, напруга, недомовки.
— Мамо, а тато сьогодні прийде? — раптом запитала Маша.
Анна застигла, не знаючи, що сказати.
— Не знаю, — нарешті промовила вона. — Мабуть, затримається на роботі.
Маша кивнула, але Анна бачила — донька не повірила. І це було найважче — бачити, як дитина починає розуміти, що дорослі говорять неправду.
Увечері Анна сиділа в спальні й перебирала старі фотографії. Ось вони з Сергієм на весіллі — молоді, щасливі. Ось маленька Маша — тільки-но з’явилася на світ, у крихітному ліжечку. Ось вони втрьох на морі — Маша будує замок із піску, а Сергій сміється, дивлячись на неї.
Двері скрипнули — увійшов Сергій.
— Аню, можна поговорити? — запитав він.
Вона кивнула, не відводячи погляду від знімків.
— Я був неправий, — тихо сказав він. — Я не знаю, що на мене найшло. Ірина… це була помилка. Я хочу все повернути. Нас. Машу.
Анна подивилася на нього — і раптом зрозуміла, що не вірить. Ні словам, ні каяттю. Вона бачила його таким, яким він був зараз — втомленим, зламаним, але не зміненим.
— Ти нічого не можеш повернути, — сказала вона. — Бо я більше не хочу.
Сергій мовчав, а вона продовжила:
— Я залишуся у цій квартирі. Але не заради тебе. Заради Маші. І заради себе. А ти… ти маєш піти.
Сергій з’їхав за тиждень. Забрав свої речі, залишивши порожні полиці в шафі й дивну тишу у вітальні. Анна дивилася, як він складає коробки в машину, й відчувала дивне полегшення. Це був не кінець, а початок — не її свободи, а її прийняття.
Вона почала змінювати квартиру. Перефарбувала стіни у вітальні в світло-сірий колір, купила нові подушки для дивана. Маша допомагала — вибирала кольори, розкладала речі. Вони навіть разом посадили нову квітку на підвіконні — маленьку, зелену, живу.
Одного вечора, коли Маша вже спала, Анна сиділа на кухні й дивилася на банку з алое. І раптом зрозуміла: їй більше не важко дивитись на ці стіни. Це був її дім. Не ідеальний, але її.
За місяць Віра прийшла в гості. Вони сиділи на кухні, пили чай, і Анна розповідала, як Маша знову почала усміхатися.
— Ти молодець, — сказала Віра. — Ти змогла.
Анна усміхнулася.
— Я просто зробила вибір.
За вікном йшов дощ, але у квартирі було затишно. Анна знала: попереду ще буде багато труднощів — гроші, робота, Маша. Але вперше за довгий час вона відчувала, що впорається.
