А ви чуєте своїх дітей?
Цей хлопчик не розмовляв. У садок його не приймали, доглядала за ним прабабуся. Ну не говорить, то не говорить, і в два роки, і в три, і в чотири, і в п’ять, і в шість.
Дачі у сім’ї не було і літніми спекотними днями прабабуся виносила під вікна, в зелений садочок, столик і кілька стільців. Хлопчик бігав, грався з прабабусею, чи читав книги. Не говорив, але читати вмів. Писав щось. Дитяча медсестра приходила регулярно і розпочинала неприємні розмови.
– Його треба віддати в спеціалізований садок, а потім в школу для вiдсталих дітей.
– Та який же він відсталий, – огризалася прабабуся, – он книжки читає, рахувати вміє. Базік і так повно.
– Ой, і наплачетеся ви з ним, – відповідала медсестра.
Мені було одинадцять і того літа завзяті медсестри дошкуляли цій сім’ї особливо настирливо. А я вигулювала свою черепашку і чорного котика. Хлопчик підійшов до мене дуже тихо і погладив пухнастика.
– Його звати Барсик, – сказала я, – а мене – Леся.
Чітко, всередині своєї голови я почула: «Артем». Ось так ми й познайомилися. Наше спілкування виглядало досить дивно. Зазвичай говорила я, а він мовчав. Але іноді ми мовчали обоє. Зовні. Якось побачивши нас сидячими мовчки один навпроти одного, підійшла моя мама.
– Що ви робите?, – запитала вона.
– Розмовляємо, – відповіла я.
– Добре, теревеньте, – сказала мама і пішла займатися справами.
Артем на диво добре умів ладнати з усіма тваринами: собаками, котами і навіть з моєю черепашкою. Він навчив Барсика давати лапу і команді «голос» не сказавши вголос жодного слова. Його прабабуся на наш мовчазний діалог дивилася з помітним подивом.
– Ти його розумієш? – запитала вона
– Так, звісно, – відповідала я, – дуже добре чую, прямо всередині голови.
Вона покрутила пальцем біля свого скроні. А мені було вбайдуже.
Якось перехожий, що очевидно добряче залив за комір, тягнув на повідку повз садочок маленьку болонку. Песик відволікся на кота і почав тягнути господаря в інший бік. Чоловік відламав гілляку від клена і… Артем прямо завoлав всередині себе: «Не треба, ніі». Я репетнула на весь двір: «Перестаньте!». А чоловік продовжував. Моя мама вискочила з під’їзду. Дядько відстебнув болонку з повідка і швидко накивав п’ятами. Розгублений песик навіть не побіг за ним. Мама оглянула нас, збентежених і заплаканих і сказала Артему:
– Вони тебе не чують, майже ніхто. Говори зовні.
– Як, не чують ?, – прозвучало в моїй голові.
– Просто не чують і все, не вміють, не виходить у них. Треба говорити вголос. Ти хочеш цього собаку? Піди до батьків і скажи вголос: «Я хочу цього собаку, я буду з ним гуляти».
Шестирічний Артем взяв на руки маленьку болонку і поніс до під’їзду. З вікна першого поверху висунувся його батько – Ігор.
«Тату, – сказав Артем, – давай візьмемо собаку, його викинули». Ігор випустив чашку і вибіг на вулицю.
«Тату, – повторив Артем, – давай візьмемо собаку». Ігор заплакав.
Собаку вони взяли. Перші три тижні Артем теревенив безугаву. Згодом вгамувався.
Через багато років, гуляючи з маленьким сином, коли я раптом почула всередині своєї голови: «Мамо, дивись, кіт», я зовсім не здивувалася. Подивилася на здоровенного рудого кота і покликала: «киць, киць, киць».
А потім сказала синові: «Говори вголос, інакше тебе не почують». І він заговорив. І перестав розмовляти всередині. Але іноді, досі, я його чую, навіть якщо він далеко. Маленький Артем навчив мене слухати.
Автор: Олена Aндpіяш. Фото ілюстративне.
05/04/2022
