— Ти оглохла чи що? Я втретє повторюю: підйом!
Голос Віталія не просто звучав у кімнаті — він врізався в мозок Ольги тупим іржавим свердлом. Кожне слово віддавалося у скронях пульсуючим болем, а світло, що пробивалося крізь щілину в щільних шторах, здавалося нестерпно яскравим.
Ольга спробувала ковтнути, але горло немов набили битим склом у перемішку з піском. Вона з зусиллям розліпила повіки. Віталій стояв над ліжком, уже повністю екіпірований. На ньому були старі, витягнуті камуфляжні штани, які він одягав виключно для поїздок у «родове помістя» — на дачу до своєї матері під Боярку, — і фланелева сорочка у велику клітинку, що пахла затхлістю антресолей. Він виглядав бадьорим, злим і рішучим, як полководець перед вирішальною битвою з колорадським жуком.
— Віталю… — прохрипіла Ольга, і власний голос здався їй чужим, якимось каркаючим. — Мені погано..— Градусник! Подивися! — Вона кивнула на тумбочку, де лежав електронний прилад, що пищав, здавалося, цілу вічність тому.
Віталій навіть не поглянув на нього. Він роздратовано смикнув плечем, поправляючи лямку рюкзака, який уже встиг начепити.
— Мені байдуже, що в тебе температура 39,5! Мама сказала, що картоплю треба копати сьогодні. Значить, встала, випила таблетку і поїхала. Або я влаштую тобі таке «солодке» життя, що ти пошкодуєш!
Ольга заплющила очі. Їй здавалося, що ліжко під нею повільно обертається, як карусель, у якої зірвало гальма. А озноб бив так, що зуби вибивали дріб, незважаючи на дві вовняні ковдри.
— Ти не чуєш? — пошепки запитала вона, не відкриваючи очей. — Мені важко навіть до туалету вставати, у голові паморочиться. У мене ноги ватні. Мене нудить. Яка картопля, Віталію? Там дощ обіцяли по всьому Києву й області.
— Саме так! — заревів він, і від його крику Ольга мимоволі стиснулася. — Дощ обіцяли, тому треба встигнути ДО дощу! Ти взагалі думаєш своєю головою? Якщо зараз не викопаємо — усе згниє! Ти хочеш, щоб мати взимку голодувала? Щоб вона на свою пенсію картоплю в магазині купувала, цю хімічну гидоту?
Він почав ходити по кімнаті: три кроки туди, три назад. Підлога під його важкими черевиками гулко вібрувала, і кожна вібрація віддавалася в Ольжиній потилиці.
— Віталіку, у нас гроші є, — спробувала вона закликати до залишків його розуму. — Ми можемо купити їй хоч тонну фермерської картоплі. Найкращої. Я дам грошей, тільки залиш мене в спокої. Дай відлежатися.
Віталій різко зупинився і навис над нею. Його обличчя почервоніло, на лобі здулася вена. Він не любив, коли Ольга нагадувала про те, що заробляє більше. Це завжди було його болючим мозолем, на який зараз вона, сама того не бажаючи, наступила всією вагою.
— Ти мені свої подачки не пхай! — рявкнув він, бризкаючи слиною. — Справа не в грошах, справа в повазі! Людина ростила, горбатилася все літо, поливала, жуків збирала. А ти зараз лежиш тут і ніс воротиш. «Купимо»… Працювати треба, Олю, працювати! А не дупу гріти під ковдрою, поки інші в полі!
Він підійшов до вікна і з силою смикнув штору. Сіре, похмуре осіннє світло залило спальню, не приносячи ні затишку, ні тепла. За вікном вітер гнув голі гілки тополі, небо було свинцевим, важким, готовим ось-ось розридатися крижаним дощем. Ідеальна погода для пневмонії, але аж ніяк не для сільськогосподарських подвигів.
— Вставай, я сказав! — Віталій повернувся до ліжка і пхнув ніжку. — Досить ламати комедію. Знаю я твій грип. Учора ввечері нормально сиділа, серіал дивилася. А як працювати треба — одразу «ой, помираю». Ліки випила, і вперед. На свіжому повітрі все і минеться. Пропотієш з лопатою — як рукою зніме!
Ольга спробувала сісти. Голова була чавунною, налитою свинцем. Кімната гойднулася вліво, потім вправо. Нудота підступила до самого горла. Вона обхопила голову руками, намагаючись утримати її на плечах.
— Я не симулюю, — тихо сказала вона. — Потрогай лоба, якщо не віриш.
— Робити мені більше нічого, заразу твою чіпляти! — кинув Віталій, відступаючи на крок. — На мені відповідальність. Я, на відміну від декого, маму підвести не можу. У мене, Олю, совість є!
Він схопив зі стільця джинси, які Ольга вчора ввечері, приготувала для прання, і жбурнув їх їй в обличчя..
— Одягайся. Даю тобі п’ять хвилин. Якщо за п’ять хвилин ти не стоятимеш у коридорі з речами, я тебе сам одягну. І повір, я церемонитися не буду.
Ольга повільно лягла. Але фізичний дискомфорт був нічим порівняно з тим крижаним холодом, який розливався у неї всередині. Це був не озноб від температури. Це було розуміння. Страшне, ясне, кристально чисте розуміння того, з ким вона живе. Вона дивилася на чоловіка і бачила не рідну людину, а злісного, закомплексованого невдаху. Йому справді було байдуже.
— Нічого з тобою не станеться. Лопата — найкращий кардіостимулятор. Не ний. Час пішов!
Він демонстративно подивився на годинник, розвернувся і вийшов зі спальні, гучно тупаючи. З кухні донісся дзвін посуду — він, мабуть, вирішив підкріпитися перед дорогою, поки «лінива дружина» збирається.
Ольга залишилася сама. Вона дивилася на сірий прямокутник вікна, на джинси на ковдрі, на свої тремтячі руки. Усередині неї, десь під шарами жару і слабкості, почала підніматися темна, густа хвиля. Це була лють. Не істерична, висклива злість, а важка, мовчазна ненависть загнаного звіра, який зрозумів, що відступати більше нікуди.
П’ять хвилин минули. Ольга зрозуміла це не по годиннику — час для неї зараз розплився в тягучу субстанцію, — а за звуком кроків. Віталій повертався. Він ішов коридором швидко, чекаючи на покору, наче конвоїр. Двері відчинилися з такою силою, що ручка вдарилася об стіну, залишивши чергову вм’ятину.
Ольга так і не поворухнулася. Вона лежала, згорнувшись калачиком під двома ковдрами. Її трясло так сильно, що ліжко дрібно вібрувало.
— Ну? — Віталій став у дверях, узявши руки в боки. — Я дивлюся, «віз і нині там». Ти реально вирішила мене довести? Думаєш, я жартую?
Він ступив у кімнату, і разом з ним увірвався запах смаженої ковбаси та міцної кави. Цей запах зараз викликав у Ольги напад нудоти. Шлунок зжався у спазмі.
— Віталію, я не жартую, — прошепотіла вона, не відкриваючи очей. — Мені потрібен лікар. Або хоча б спокій. Будь ласка.
— Спокій їй потрібен! — передражнив він вискливо. — А матері моїй допомога не потрібна? А картоплі спокій потрібен, щоб вона в землі згнила? Ти егоїстка, Олю. Найостанніша егоїстка! Тільки про себе думаєш. «Ой, мені погано, ой, я вмираю»… Тьху!
Він підійшов до ліжка впритул. Ольга відчула його присутність — важку, гнітючу.
— Вставай! — рявкнув він прямо над вухом.
І, не чекаючи реакції, різко схопив край ковдри і з силою смикнув її на себе.. Вона інстинктивно намагалася схопити тканину, але пальці схопили лише порожнечу. Ковдра грудкою полетіла в куток.
Ольга залишилася лежати в одній тонкій піжамі, обхопивши ноги руками. Її зуби застукали так голосно, що цей звук, здавалося, заповнив усю кімнату.
— Ось так! — задоволено кивнув Віталій. — Може, хоч провітришся? А то влаштувала тут парник. — Він почав кидати в неї одягом. Светр впав на голову, вовняні шкарпетки прилетіли в плечі
— Одягайся! Живо! Ти подивися на неї, розляглася. Мати моя з тиском сто вісімдесят на грядках стоїть, не скаржиться! Таблетку під язик — і вперед! А ти, молода кобила, з температурою звалилася. Не соромно? Перед людьми не соромно?
Ольга повільно підняла голову. В очах двоїлося, але слова долітали чітко, кожне — як ляпас.
— Кобила… — тихо повторила вона пересохлими губами.
— Так, кобила! — Віталій увійшов у раж. Він відчував свою владу. — Здорова, лінива баба. Я тебе годую, я тебе утримую, а ти елементарну вдячність проявити не можеш!
Щось клацнуло в Ольги всередині. Якийсь невидимий тумблер, який до цього моменту стояв у положенні «терпіння», з сухим тріском переключився в режим «знищення».
«Годуєш?» — пронеслося в її голові. — «Ти? Утримуєш? У моїй квартирі? На мою зарплату, яка вдвічі більша за твою? На моїй машині, яку ти вважаєш своєю?»
Хвороба нікуди не поділася, але крізь пелену немочі проступила кристально чиста крижана лють. Вона раптом зрозуміла, що більше не любить цього чоловіка. Перед нею стояв чужий, неприємний тип, який вважав її своєю власністю, робочим інструментом.
Ольга перестала тремтіти. Вона повільно, спираючись рукою на матрац, сіла.
— Ось, давно б так! — усміхнувся Віталій, упевнений у своїй перемозі. — «Чарівний пендель» працює, чи не так? Давай, ворушися! Я піду машину прогрію і мішки в багажник кину. Щоб за десять хвилин була внизу. І дивись мені, без фокусів! Посмішку начепила — і до мами.
Він вийшов, насвистуючи якийсь дурнуватий мотив. Ольга чула, як він гримить ключами, як зачинилися вхідні двері.
Ольга залишилася стояти посеред кімнати, погойдуючись. Светр валявся на підлозі. Джинси — там само.
— Мішки… — прошепотіла вона в порожнечу. — Тобі потрібні мішки, Віталіку? Ти їх отримаєш.
Вона рушила до комода, де в нижній шухляді зберігалися господарські речі. Її рухи були повільними, але мета була ясною. Вона дістала упаковку великих, щільних мішків для будівельного сміття. Чорний поліетилен зашуршав зловвісно.
Вона заставила себе зробити крок до шафи. До тієї половини, де висіли його «дорогоцінні» сорочки, костюми, футболки. Її рука потягнулася до вішаків. Пальці стиснулися в кулак так, що побіліли кісточки.
Перший мішок наповнився з вражаючою швидкістю. Ольга діяла як зламаний, але функціонуючий робот. Ривок — і стопка футболок летить у чорне жерло. Ривок — і туди ж відправляються шкарпетки. Вона не сортувала. Чисте, брудне, літнє, зимове — тепер це була просто біомаса, що належала людині, яку вона щойно викреслила зі свого життя.
Пот лив з неї градом, піжама прилипла до спини, але цей жар спалював останні сумніви. Вона вигребла все. Светри, які сама дарувала йому. Джинси, які вибирала з ним годинами, вислуховуючи ниття про ціни.
— Олю! Скільки можна? — голос Віталія донісся з під’їзду (мабуть, повернувся перевірити). — Я вже запарився чекати! Машина молотить, бензин жере!
Ольга не відповіла. Вона схопила другий пакет і підійшла до полиці з його «святинями». Тут лежали гаджети, зарядки, документи і головна коробка з рибальським обладнанням, його гордість. Ольга просто перевернула коробку над пакетом. Дорогі воблери, блешні, котушки посипалися всередину з пластиковим стуком.
У коридорі почулися важкі кроки. Віталій увірвався до спальні, готовий до нової порції повчань, але замер на порозі. Замість одягненої дружини він побачив розхристану, мокру від поту жінку, яка запихивала його улюблений спінінг у сміттєвий мішок.
— Ти… що ти твориш? — Віталій онімів. — Ти зовсім здуріла від температури? Навіщо спінінг? Ми ж картоплю копати їдемо!
— Це не для поїздки, Віталіку, — хрипко сказала Ольга, зав’язуючи вузол на пакеті. — Це для польоту.
— Якого польоту? Ти що верзеш? — Він ступив до неї, обличчя перекривилося від гніву. — Ану постав! Ти зламаєш! Це «Shimano», дурепа! Він коштує як твоя нирка!
Він рвонувся до неї, намагаючись вихопити пакет. Ольга з риком дикої кішки смикнула мішок на себе. Адреналін тимчасово заглушив слабкість.
— Не чіпай! — закричала вона так, що у Віталія очі вилізли на лоб. — Не смій торкатися!
— Ти хвора! — загорлав він у відповідь. — Я зараз швидку викличу, нехай тебе в дурку везуть! Віддай речі!
Він смикнув сильніше. Поліетилен тріснув. З дірки випав зарядний блок і покотився підлогою. Ольга, не втримавшись на ватних ногах, хитнулася, але мішок не випустила.
— Забирайся! — видихнула вона йому в обличчя. — Разом зі своїм барахлом! До мами! На грядки! У пекло! Куди хочеш!
Вона відштовхнула його. Віталій відступив, вражений. У його очах почало проступати усвідомлення: бунт на кораблі зайшов занадто далеко.
— Ах, ось ти як заспівала! — процідив він. — Виганяєш? Я до неї з усією душею, а вона… Ну добре! Я зараз ці мішки заберу, але в машину. І хрін ти мене виселиш, я тут живу! У мене права є!
Він нахилився за катушкою. Ольга зрозуміла: якщо він залишиться хоч на хвилину — вона програла. Вона просто впаде без сил. Вона схопила перший мішок і волоком потягнула його до балконних дверей.
— Ти куди це потягла? Олю, стояти!
Ольга не слухала. Вона розчинила балконні двері. Свіже повітря увірвалося в кімнату. Це був останній ривок.
— Відійди! — сказала вона так твердо, що він замовк.
Вона виштовхнула перший мішок на балкон. Другий лежав біля порога. Віталій кинувся до неї, але Ольга штовхнула другий мішок ногою, і він викатився на бетонну підлогу балкона.
— Ти не посмієш! — прошипів Віталій. Він стояв у дверях, боячись вийти на холод у самій сорочці. — Там бруд! Олю, припини істерику!
Ольга стояла біля перил. Її трясло. Внизу, під балконом другого поверху, розкинувся палісадник, де сусідка баба Ганна садила квіти.
— Твоя мама чекає, Віталіку! — сказала Ольга. — І врожай чекати не буде!
Вона перевалила перший мішок через перила. Глухий, вологий звук удару об розмоклу землю пролунав як постріл. Пакет луснув, і назовні вивалився той самий вихідний піджак, який Віталій беріг як зіницю ока.
— Ти… що ти наробила? — прошепотів він. — Там же брудно!
Ольга вже тягнула другий мішок — той, що зі спінінгом. Лихорадка випалила всі запобіжники.
— Стій! — закричав Віталій, але другий мішок уже описував дугу. Почувся хрускіт дорогого графіту об бетонний бордюр.
Віталій завив. Це був вий пораненого звіра, у якого відібрали здобич.
Він забігав балконом.
— Мій спінінг! Мої речі!
— Рятуй! — байдуже кинула Ольга. — Поки безхатьки не розібрали. Часу обмаль, Віталіку.
Вона підняла з підлоги його черевики, які він необачно залишив у коридорі, перевзувшись у гумові чоботи, і жбурнула їх униз. Один черевик влучив прямо в кущ. Слідом полетіла куртка.
Жадібність і страх за речі виявилися сильнішими за бажання продовжувати сварку. Віталій розумів: кожна секунда зволікання коштує йому грошей.
— Ти пошкодуєш! — проорав він і кулею вилетів з балкона. Ольга чула, як він несеться вниз сходами, перестрибуючи через дві сходинки. Він біг рятувати своє «скарби».
Як тільки звук його кроків затих, Ольга, хитаючись, пройшла до передпокою. Вона зачинила важкі металеві двері.
Клац. Перший оборот замка. Клац. Другий. Засувка.
Вона притулилася лобом до холодного металу. Серце калатало в самому горлі. Усе. Фортеця захищена.
Вона повільно повернулася на балкон. Їй треба було побачити фінал. Внизу Віталій стрибав по клумбі, намагаючись зібрати свої речі. Сусіди вже визирали з вікон, хтось сміявся, хтось знімав на телефон.
— У тебе немає прав, Віталіку! — гукнула вона вниз. Голос був тихим, але в ранковій тиші двору прозвучав чітко. — Квартира моя, я її отримала у спадок ще до тебе. Замки я зміню сьогодні ж. Ключі залиш собі на пам’ять.
— Та кому ти потрібна, хвора! — верещав він, натягуючи мокрий черевик на брудну шкарпетку. — Здохнеш там сама! Мама мала рацію — ти змія!
— От і їдь до мами. У тебе є п’ять хвилин, поки я не викликала поліцію через хуліганство під вікнами. Забирай свої ганчірки і вперед копати картоплю. Ти ж так хотів встигнути до дощу. Не відволікайся!
Вона пішла з балкона, щільно зачинивши двері. Шум вулиці, крики чоловіка, шелест дощу — все залишилося там.
Ольга пройшла у спальню. Тут панував хаос, але повітря стало іншим. Чистим. Вона впала на ліжко, не розправляючи простирадло. Сил не залишилося. Тіло бив озноб, але всередині розливалився дивний, глибокий спокій.
— Мама сказала… — прошепотіла Ольга в подушку, заплющуючи очі. — Мама сказала, що картоплю треба копати. От і копай, Віталіку. Копай з мого життя назавжди. А я буду спати.
Вона провалилася в глибокий, цілющий сон. Навіть настирливі дзвінки в двері та удари по металу, що тривали ще хвилин десять, не змогли її розбудити.
Температура почала падати. Організм почав одужувати.
Якоїсь миті їй наснилося поле. Величезне, чисте поле під синім небом, де не було жодної картоплі. Тільки трава, квіти і вітер, який більше не обпікав холодом, а ніжно гладив по обличчю. Вона була сама, і їй було неймовірно легко дихати.
Коли вона прокинеться, вона викличе майстра, замовить доставку найсмачнішої їжі і, можливо, вперше за багато років проведе вихідні так, як хочеться їй. Без криків, без боргів перед чужою мамою і без страху бути «кобилою». Але це буде пізніше. А зараз — тільки тиша. Повна, абсолютна, заслужена тиша.
