fbpx
Дозвілля
Мені 38 років і я вперше досхочу наїлася пельменів. Смішно? А мені ні

Так склалося, що я виросла у багатодітній родині. Дитинство наше припало на сумнозвісні дев’яності, крім загальної складності того часу, на долю нашої родини випало ще одне випробовування, не стало нашого тата.

Мама, як могла, і як вміла, намагалася забезпечити нас всім необхідним, на жаль, вдавалося не часто. Але зараз я не про це. Не хочеться скаржитися на важкі часи і все таке, просто не можу розібратися з деякими своїми переконаннями.

Так от, я завжди, буквально завжди, тобто щоразу, коли їм, не можу наїстися досхочу, я завжди залишаю шматок ще комусь, колись це була мама, брати, друзі, потім чоловік, діти і пішло поїхало.

Ніколи не візьму останньої цукерки, відбивної, тістечка, а раптом, хтось із рідних захоче, а я вже з’їла.

Особливо це стосувалося страв, які у великій родині зникають за лічені секунди: пельмені, деруни, млинці, смажені кабачки. Цими стравами я в житті ніколи не наїдалася. Взагалі. Свою звичку залишати іншим я взяла з собою в доросле життя.

Я, звісно, довго її не помічала, я була щиро переконана, що так роблять всі, і мене дуже дивувало, коли я бачила, що люди здатні спокійно їсти в своє задоволення і досхочу, не думаючи і не питаючи інших, чи не залишити шматочок і для ближнього.

А найцікавіше, що я зрозуміла, що цей “останній шматочок” для ближнього у мене у всьому. Я не можу дозволити собі купити найкращі речі, бо треба ще і братові, і сватові, і чоловікові, і дітям, а я можу обійтися і наполовину найкращим(тут я голосно регочу), бо ж справді іноді дивлюся на інших і гадаю, як вони можуть так класно виглядати, адже у них сім’я, діти.

Але суть навіть в цьому, наступив час, коли ця риса почала заважати мені, з неї спочатку було смішно рідним, а потім всі почали нею активно користуватися, а на ділі всі виглядає так, що мені ніколи і нічого не треба, так гадають мої рідні, а точніше, я ніколи не входжу в список “потреб” нашої родини. Я завжди можу “обійтися” п’ятирічними чобітьми, чи старим телефоном, старою курткою, чи не ситною вечерею. І хто мені винен? Та сама. І, здається, час включати здоровий егоцентризм, а може вже й запізно(тут я теж сміюся). Так от, почала я з пельменів(регочу). Це було смачно, сито і багато. Побажайте мені успіху на шляху до таких непростих самозмін.

До чого я все це пишу? Та мені просто цікаво, що це: прояв нелюбові до себе, бажання догодити, чи корисна  звичка думати не тільки про себе?

Фото ілюстративне.