fbpx

Мені 38 і я удова. Мій чоловік загuнyв на війні. Так, на війні, в 21 столітті, в центрі Європи. І я більше не можу бути зараз ніким, окрім цього

Мені 38 і я удова. Мій чоловік загuнyв на війні. Так, на війні, в 21 столітті, в центрі Європи. І я більше не можу бути зараз ніким, окрім цього.

Мені 38 і я удова. Я більше не відчуваю себе. Моє тіло мені не належить в повній мірі. Я або не їм, або їм багато. Смак їжі пісний і не виражений. Періодично я ловлю себе на думці що їм те, що любив чоловік.

Я “важка” і “ватяна”, ніби незграбна іграшка, напхана соломою. Мені важко пересувати ноги, буває я не можу втримати щось в руках. Навіть телефон видається занадто важким. Я ношу сина на руках, я ношу наплічник з речами, я стараюсь відчувати хоч щось, щоб мене придавлювало до землі. А ще я почуваюсь дійсно придавленою бетонними плитами, так, що аж несила дихати. Ці два пограничних стани змінюються кілька раз на день.

Я удова, я ще молода. Але я більше не почуваю себе красивою. Я більше не можу домовиться з собою стосовно своїх зовнішніх вад, тепер я тільки їх і бачу. Я не можу більше бути красивою. Не тому що не хочу. В мене немає на це сил. Я більше не приваблива. Я більше ніяка. Як порепана і вицвівша гарбузина, що лишилась самотньо в полі. Може і не зовсім самотня, бо порепаних гарбузин в полі досталь, не я одна більше ніколи не обійму свого чоловіка. Просто ми не такі гарні і зараз нічого окрім свого гоpя не можемо запропонувати світові.

Мені 38 і я удова. Мій син росте так швидко, а його тато більше цього не бачить. Він росте а я не маю достатньо ресурсів аби давати йому стільки уваги, скільки він зараз потребує. Я заклякла. Я вросла. Я зупинилась. Я розгубилась. Я скамініла.

Люди плескають по плечу, кажуть слова підтримки і вдячності. Час йде. Людей стає менше і в решті решт я сама лишаюсь в темній порожній квартирі де все ще живе мій коханий. Це і є життя. В когось, але вже не в мене. Всі горнуться до своїх родин а в мене її вже немає.

Мені 38 і я удова. Часом я забуваю що він загинув і живу так, як жила раніше, в спокійних клопотах. Але реальність все одно наполягає. Вже ніколи не буде так як раніше. Вже ніколи ніхто не забере моє гоpе, смуток, невпевненість, гіркоту, злість. Я муситиму жити і справлятися з ним сама.

Я ніколи не забуватиму хто це зробив. Хто вкрав мої мрії, потрощив моє щастя, розстріляв моє життя.

Я удова, мені 38 і єдине чого я зараз насправді бажаю це щоб кулі наших воїнів досягали тіл ворога, щоб артилерія била ще більш прицільно, щоб всі хто в строю нищили ворога без жалю і болю, без співчуття і каяття, без оглядки на міжнародні імпотентні організації і слова ситуативних партнерів. Я хочу щоб такої збірної солянки народів як росія більше не існувало. І окрім вас цього ніхто не зробить. Так, ціною власних життів, так, ціною нашого овдовіння, так, ціною відкладеного щасливого майбутнього наших дітей. Ми все відновим після перемоги, ми відновимося самі. Ми знову виростимо і викохаємо націю. Як робили століттями до нас наші мами і бабушки.

Можливо в тому недалекому омріяному майбутньому, і нам, порепаним і вицвівшим гарбузинам захочеться трошки пожити, знайти себе і свої нові сенси.

ЗСУ, ви тільки наблизьте для нас цей день.

Nadine Sidneva

You cannot copy content of this page