Я стояла біля кухонної плити, розмішуючи борщ, коли Андрій приніс ті папери про розлучення. Мій син, колись такий амбітний і сповнений життя, тепер виглядав як тінь – очі порожні, плечі опущені.
Наталя, його колишня дружина, уже встигла перебратися до Києва, відкрила там свої модні кав’ярні й виховує їхнього сина – мого онука, якого я бачила лише на фото.
Я часто згадую той моменті і ніяк не можу зрозуміти, як і чому все пішло шкереберть. Чому мій прекрасний синочок нині сам-самісінький. а от Наталя живе собі і ні в чому відмови не має.
Мене звати Марія, і моє життя ніколи не було легким. Коли моєму Андрієві було лише десять, мій чоловік покинув цей світ, залишивши мене саму з сином і купою боргів.
Я бралася за будь-яку роботу – вранці в офісі, ввечері в магазині, інколи навіть прибирала в сусідів, щоб заробити зайвих 200 гривень.
Усе, що я мала, я вкладала в Андрія – в його навчання, репетиторів, книжки. Щомісяця я витрачала купу грошей на курси англійської, математики, навіть на уроки музики, бо вірила: мій син має вирватися з цього болота.
“Ти будеш великою людиною, сину, – казала я йому, коли він скаржився на втому від уроків. – Я все для цього зроблю”. І він не підвів.
Закінчив школу із золотою медаллю, вступив до університету, а потім отримав диплом з відзнакою. Я плакала від гордості, коли він показав мені той диплом.
Андрій влаштувався на хорошу роботу – керівником відділу маркетингу в великій компанії. Зарплата – гарна, плюс премії.
Я дивилася на нього і думала: “Ось воно, моє життя не дарма”. Але я знала, що йому потрібна сім’я, міцна опора.
“Сину, тобі потрібна хороша дівчина, – казала я за вечерею. – Така, щоб була тобі підтримкою, щоб дім був домом”. Він сміявся: “Мамо, не поспішай, усе буде”. Але я бачила, як він працює до ночі, і знала: без любові людина в’яне.
Одного дня Андрій прийшов і сказав: “Мамо, я познайомився з дівчиною. Її звати Наталя”. Я зраділа – нарешті! Він привів її до мене додому.
Наталя була гарненька, з іскрою в очах, одягнена просто, але зі смаком. “Маріє, дуже приємно, – сказала вона, простягаючи руку. – Андрій стільки про вас розповідав”.
Я запросила їх до столу, накрила найкращі страви – голубці, вареники, узвар. “Розкажи, Наталю, чим займаєшся?” – запитала я.
Вона відповіла, що має свою кав’ярню, невеличку, але прибуткову. “Це ж треба, така молода, а вже бізнес свій!” – похвалила я.
Вона мені сподобалася: розумна, щира, амбітна. “Ви з Андрієм дуже пасуєте, – сказала я їй. – Обоє такі цілеспрямовані”. Вона посміхнулася: “Дякую, Маріє. Ми з ним дійсно на одній хвилі”.
Невдовзі вони вирішили одружитися. Весілля було розкішним – ресторан, музика, 150 гостей. Я дивилася на них і думала: “Ось воно, щастя мого сина”.
Наталя запросила купу своїх друзів, партнерів, усі тостували за їхню любов. “За Андрія і Наталю! – вигукував хтось із гостей. – Нехай їхнє життя буде як казка!”
Я піднімала келих, але в душі вже думала про онуків. Хотілося, щоб у них швидше з’явилися діти, щоб я могла тримати на руках маленьке диво.
Після весілля вони оселилися разом, і я часто приходила в гості. Спочатку все було добре: Наталя готувала смачні вечері, Андрій розповідав про роботу. Але я помітила, що Наталя часто їздить до Києва – то на якісь курси, то на семінари.
“Це для бізнесу, – пояснювала вона. – Хочу відкрити ще одну кав’ярню, треба вчитися”. Я кивала, але в душі щось тривожило.
“Андрію, вона часто їздить, – казала я синові, коли ми залишалися наодинці. – Ти не сумуєш сам удома?” Він сміявся: “Мамо, усе гаразд. Наталя розвивається, я її підтримую. Скоро поїдемо у відпустку разом”. Але я бачила, як він повертається з роботи в порожню квартиру, і моє серце краялося.
Час минав, а про дітей вони навіть не згадували. “Наталю, може, пора подумати про малюка? – запитала я якось за вечерею. – Ви ж молоді, здорові”.
Вона відповіла спокійно: “Маріє, якщо буде час, то все станеться. Поки ми зосереджені на кар’єрі”. Я не сперечалася, але тривога росла.
Наталя викладала в інтернеті фото з Києва – красива, усміхнена, на тлі модних кафе. А де ж Андрій? Чому вона ніколи не публікує їх разом?
Я почала підозрювати, що в неї там хтось є. “Андрію, ти впевнений, що все гаразд? – питала я. – Вона весь час у тому Києві, а ти сам. Хіба це сім’я?” Він дратувався: “Мамо, припини. Ми любимо одне одного, у нас усе добре”.
Але я не могла зупинитися. Одного вечора, коли я допомагала Наталі мити посуд після вечері, я не витримала. “Наталю, може, досить тих поїздок? – сказала я. – Ти ж сім’я, маєте бути разом. Чи в тебе там хтось є в тому Києві?”
Вона глянула на мене здивовано: “Маріє, я працюю. Ці поїздки – для нашого майбутнього. Андрій це розуміє”. Я наполягала: “Але ж сім’я важливіша за роботу! Ти обирай: або кар’єра, або чоловік”.
Наталя спалахнула: “Не вам вирішувати, як мені жити. Ми з Андрієм самі розберемося. І, будь ласка, не лізьте в нашу сім’ю”. Я пішла додому ображена. Вона мене не поважає, думала я. І точно щось приховує.
Я продовжувала говорити Андрієві, що Наталя занадто багато часу проводить далеко від нього. “Сину, подумай, – казала я. – Вона ж майже не вдома. Хіба так поводиться любляча дружина?”
Спочатку він відмахувався, але я бачила, як у нього з’являються сумніви. Він почав питати Наталю, куди вона їздить, з ким зустрічається.
Вона пояснювала, але він уже не вірив. “Мамо, може, ти права, – сказав він якось. – Мені здається, вона віддаляється”. Я була задоволена своїм синочком, він нарешті почав прозрівати. Він у мене розумний весь у мене.
Через п’ять років усе розвалилося через оту Наталю і її поїздки. Наталя з Андрієм розлучилися, бо вона не дбала про нього, як слід і син то прекрасно вже розумів.
Вона переїхала до Києва, відкрила ще кілька кав’ярень. Народила сина – мого онука, але Андрій бачив його лише на фото.
Я думала, що, розлучившись, він оживе, знайде нарешті нормальну собі дружину, але стало гірше. Його компанія закрилася, він втратив роботу, цілими днями лежить на дивані, дивиться телевізор.
“Сину, може, знайдеш іншу роботу?” – питаю я. Він лише відмахується: “Мамо, залиш мене”. Я всі очі виплакала, бо моя дитина прямо на очах змінилась до невпізнання.
Зате Наталі все добре. Живе на широку ногу, скидає фото як не з Туреччини так із відпочинків на дорогих курортах.
Онука я бачу лиш на фото, бо знатись із нами Наталя не хоче. Ще коли розлучались, вона заявила, що в тому, що шлюб розпався тільки моя вина.
А мені так гірко, що я вам і не передам. Де моя вина? В чому? Я взагалі яким боком до їхньої родини була? То не я все зруйнувала, а вона.
Саме наталя не думала про сім’ю. Саме вона залишала чоловіка самого і їхала світ заочі. То семінар, то тренінг. то корпоративні заняття. Що це узагалі таке? Заміжня жінка.
Ну, але на свекруху все спихнути найлегше. Та й люди рідко вірять у те, що свекруха насамперед про сім’ю дбає і піклується про добробут молодих, підказує.
От тільки сина шкода. За що йому таке?
Головна картинка ілюстративна.
