fbpx

Мене ти, звичайно ж, не знаєш, але колись, коли ти вчився в десятому класі, ти прийшов до їдальні, там була черга з першокласників. Найпершому ти, навіть, не дивлячись, дав ляща, підняв його за комір і викинув з черги. У мене тоді з рук випала склянка томатного соку і залила всю форму

Сашко тиждень просидів на лікарняному. Його нестерпно нила спина, а телеоператор з пошкодженою спиною — горе-працівник. Важка залізна цегла за цілий день і здорову спину в дугу зігне, а що вже казати про пишкоджену. Та найприкрішим було те, що він повинен був летіти на місяць до Італії знімати красоти Риму, але спина, хай їй грець…

Я був першим, кому Сашко вилив душу. Я навіть сам здивувався цьому. Він завжди серйозний і небагатослівний, та й набагато старший за мене (йому п’ятдесят з копійками), але, мабуть, спільне відрядження зробило свою справу і вночі під стукіт коліс Саша розповів мені ось таку історію.

Місяць тому у нього з’явився вільний день, і він пішов у міський парк вигуляти свого спанієля Чарлі. Настрій у нього був прекрасний, кожен листочок в неоновому світлі виглядав, як витвір мистецтва, шкода Сашко не здогадався взяти з собою фотоапарат.

Була сьома година ранку, людей майже не було, тільки зрідка його обганяли атлети з правильним диханням, кінською швидкістю і музикою у вухах. Ось назустріч пробіг черговий здоровань у спортивному костюмі, вони з Чарлі стали осторонь. І Саша ще подумав, що треба б і йому кинути палити і почати бігати вранці: і йому здоров’я, і для Чарлі щастя.

Раптом той чоловік, що пробіг повз зупинився через десяток метрів, повернувся і сказав:

— Доброго ранку, вибачте…— на вигляд йому було років сорок з хвостиком, засмаглий, сивочолий, але надзвичайно спортивний. Якщо описати його двома словами, то це була просто гора м’язів… Здоровань продовжував: —Вибачте, скажіть, Ви часом не в 155 школі вчилися?

Сашко розгубився і сказав:

— Так в 155-й, а…

Чоловік заусміхався і запитав:

— І в ансамблі на ударних грали ?!

— Так! А Ви ?.. Я Вас знаю?

Спортсмен відповів:

— Навряд чи.

Далі почалося щось неймовірне: Саша отримує короткий поштовх, а потім цей самбіст застосовує прийомчик, від якого Сашкові ноги летять вище його голови, в результаті він з двометрової висоти летить на спину. Лежить і не знає, через що йому так важко дихати. Він починає міркувати, що, крім ключів від квартири і старого телефону, в нього і взяти нічого. В голові гуде, думки плутаються. До чого тут їхня 155-а школа і його барабани?

Боксер нахилився до Саші і говорить:

— Мене ти, звичайно ж, не знаєш, але колись, коли ти вчився в десятому класі, ти прийшов до їдальні, там була черга з першокласників. Найпершому ти, навіть, не дивлячись, дав ляща, підняв його за комір і викинув з черги. У мене тоді з рук випала склянка томатного соку і залила всю форму. Я в такому вигляді не міг піти на контрольну, втік з уроків, отримав від мами за білу сорочку, а на наступний день отримав дві двійки за прогули, через них, до речі, мене тренер не взяв на збори у Київ… Ну добренько, піду я, бо щось ми забалакались, бувайте здорові і вибачте за компанію…

Чоловік погладив його спанієля і побіг далі, а Саша ще довго лежав на землі, дуже шкодуючи, що це не був звичайний злодюжка. Веселий Чарлі стрибав навколо і старанно вилизував його обличчя.

Фото ілюстративне.

You cannot copy content of this page