fbpx
Події
Мати благає, щоб я тікала. Але куди, мамо? Це моя земля. Її боронить мій чоловік. Краще я ляжу у цю землю, ніж піду з неї

Катерина Ерская написала цей пост 3 березня. Сьогодні Катя вийшла на зв’язок.

«Я пишу цей текст вночі на телефоні. Мене звати Катерина. Мені 31 рік. Я народилася та виросла на Одещині, а війну зустріла у Маріуполі. Мені подобається читати та дивитися кіно. Особливо фантастику та постапокаліптичні стрічки. Жодного разу я не уявляла себе їх героїнею. Але зараз шоста вечора. Немає світла, води та зав’язку. Не виходить навіть зателефонувати.

Мати благає, щоб я тікала. Але куди, мамо? Це моя земля. Її боронить мій чоловік. Краще я ляжу у цю землю, ніж піду з неї.

У мене мало бути просте без витребеньок життя. Сценарії, зйомки, спортивна зала та побачення із чоловіком по п’ятницях. Доля не готувала мене до війни. Нікого з нас не готувала.

Але всі мої речі зараз у рюкзаці. Я перу руками та мию голову у відрі. Я знаю, скільки їжі потрібно на 10-20-30 і більше осіб. Я кажу бадьорі слова всім чоловікам з синьою пов’язкою на руці та хочу нагодувати кожного. Тому що сподіваюся, шо десь там якась жінка нагодує мого чоловіка. У якого теж синя пов’язка.

Ви пишете мені у коментарях, що я сильна і мені не страшно. Але я слабка, і мені дуже страшно. Проте є речі сильніші за цей страх.

Я не плакала зі сльозами жодного дня війни. … вам, клята нечисть, а не мої сльози. Але я заплачу в день перемоги. Бачить бог, я заплачу».

Катерина Ерская.

Фото ілюстративне.