— Марино, яке “зурочать”? Я його свяченою водою вмивала, коли ти в душі була! А фотографію в групу “Наші сонечка” виставила з закритим обличчям — стікером-соняшником, як у найкращих спецслужбах!

— Марино, яке “зурочать”? Я його свяченою водою вмивала, коли ти в душі була! А фотографію в групу “Наші сонечка” виставила з закритим обличчям — стікером-соняшником, як у найкращих спецслужбах!

Надія Петрівна вважала себе жінкою сучасною. Вона не просто вміла користуватися смартфоном — вона знала, чим відрізняється «Вайбер» від «Телеграма», вміла чистити кеш (хоча й підозрювала, що це якось пов’язано з грошима) і навіть підписалася на сторінку місцевої пекарні, щоб знати, коли викидають гарячі круасани.

Але головне її багатство було не в програмах. Воно лежало в маленькому блакитному конверті, який привезли з пологового будинку три тижні тому. Артемчик. Перший онук. Людина, яка одним своїм «агу» змушувала Надію Петрівну забувати про тиск і ціни на газ.

— Мариночко, сонечко, ну подивися, як він ніжку виставив! Наче футболіст! Дай-но я сфотографую, виставлю у соцмережі, нехай дівчата з хору порадіють, — Надія Петрівна вже наводила камеру на немовля.

— Мамо! — Марина вигукнула це так різко, що Артемчик здригнувся. — Я ж просила. Ніяких фотографій у мережі. Взагалі.

Надія Петрівна опустила телефон. 

— Та чому ж? Усі виставляють. Он у Люсі вже цілий альбом «Мій маленький принц», там онук і в ванній, і в шапці, і з котом…

 — Люся робить помилку, — Марина взяла сина на руки, наче закриваючи його собою від невидимих куль. — У дитини до року аура тонка, як пергамент. Кожен лайк — це енергетичний прокол. А якщо подивиться людина з «важким оком»? А якщо позаздрять? Артемчик потім кричатиме, а ми будемо думати, що то коліки. Це цифрова безпека, мамо. Я не дозволю робити з моєї дитини контент для чужих людей.

Надія Петрівна зітхнула. Марина була хорошою невісткою — чистоплотною, розумною, але її захоплення «енергетичними полями» іноді доходило до абсурду. 

— Сину, — звернулася вона до Ігоря, який саме зайшов на кухню. — Ну ти хоч скажи. Хіба ж гріх — показати дитину світу? Ігор винувато подивився на дружину:

 — Мам, ну ти ж знаєш… Марина зараз на гормонах, вона переживає. Давай почекаємо. Ну, хоча б до хрестин. Або до школи.

Надія Петрівна пішла до своєї кімнати. Їй було прикро. Вона відчувала себе так, ніби їй подарували діамант, але заборонили виносити його на світло. Соціальні мережі для неї були віртуальною лавкою біля під’їзду, де вона звикла отримувати свою порцію визнання. Без цього життя здавалося прісним, як дієтична каша без солі.

Минуло ще два тижні. Надія Петрівна щовечора гортала стрічку Facebook. Там панувала Клавдія Іванівна — її вічна суперниця ще з часів роботи в ощадкасі. Клавдія щогодини постила свого онука. Ось він спить, ось він чхнув, ось він тримає брязкальце. Під кожним фото — по 50 коментарів: «Ой, копія бабуся!», «Здоров’ячка красеню!».

— Ах ти ж стара хвастуха, — шепотіла Надія Петрівна, стискаючи телефон. — Твій же на картоплину схожий, а мій — як ангел з картини Рафаеля! І ніхто про це не знає…

Серце її не витримало. Ідея прийшла серед ночі, коли вона не могла заснути через шелест дощу за вікном. Якщо не можна від свого імені — значить, треба стати кимось іншим.

Вона дістала старий планшет, який Ігор колись віддав їй «на розтерзання». Почала створювати новий акаунт. «Ім’я та прізвище». Надія замислилася. Треба щось ніжне, але анонімне. 

— Квіточка… — пробурмотіла вона. — Ні, занадто просто. Квіточка77. Сім — моє щасливе число, а дві сімки — це вже майже джекпот.

На аватарку вона завантажила фото шикарної жоржини зі своєї дачі. У графі «Робота» написала: «Експерт з виживання в умовах онукозалежності».

Першим ділом вона вступила в групу «Матусі та бабусі України». Там було тридцять тисяч учасниць. Надія відчула себе великою рибою, що нарешті потрапила в океан.

Вона зробила перше фото. Артемчик саме спав у своєму ліжечку, витягнувши маленьку ручку. Надія Петрівна згадала слова Марини про «важке око» і «проколи в аурі». — Ну, добре, Мариночко, пограємо в твою безпеку, — прошепотіла вона.

Вона відкрила вбудований редактор фотографій. Це був її перший досвід у дизайні. Вона знайшла розділ «Стікери». Через п’ять хвилин обличчя Артемчика було повністю закрите величезним, усміхненим соняшником. Зверху вона додала напис мерехтливими літерами: «Мій сонячний зайчик». А щоб уже точно ніхто не зурочив, приліпила в куточку віртуальну підкову та зображення свяченої води.

Пост полетів у мережу. «Дівчатка, вітайте в клубі! Перший онук. Обличчя ховаю, бо невістка в мене — сучасна шаманка, боїться пристріту. Але подивіться, які в нас пальчики! Це ж майбутній піаніст!»

Через десять хвилин прийшов перший лайк. Потім другий. Надія Петрівна відчула, як тепло розливається по тілу. Це було воно. Визнання.

За тиждень Квіточка77 стала в групі «своєю в дошку». Виявилося, що Надія Петрівна має талант, про який і не здогадувалася — вона вміла писати так, що люди зачитувалися. Вона не просто виставляла фото (завжди заклеєні кавунами, котиками або хмаринками), вона розповідала історії.

— «Ось ми сьогодні гуляли, і до нас підійшла жіночка, каже: “Ой, який великий малюк”. Дівчата, я одразу тричі сплюнула через ліве плече і в голові прочитала “Отче наш”. Бо очі в тієї жінки були як у прокурора. А ввечері ми спокійно заснули. Працює метод!»

Коментарі під постами Квіточки множилися. 

— «Квіточко, ви така мудра! А що ви порадите від коліків? Бо мій педіатр тільки дорогі краплі виписує…» Надія Петрівна, яка виростила двох дітей у часи дефіциту всього на світі, розцвіла. 

— «Дитинко, які краплі? — писала вона. — Візьміть байкову пелюшку, пропрасуйте гарячою праскою, щоб тепла була, і на животик. І самі пийте фенхель літрами. І головне — спокій. Бо дитина відчуває ваш стрес через молоко!»

Мами в групі почали називати її «наша Інтернет-бабуся». Надія Петрівна щоранку починала з того, що перевіряла сповіщення. Її его роздулося до розмірів аеростата. Вона відчувала себе подвійним агентом: вдень — покірна свекруха, яка мовчки слухає лекції Марини про «безглютеновий прикорм», а вночі — гуру материнства Квіточка77.

Але одного разу трапилося те, чого Надія боялася найбільше. За обідом Марина раптом відклала виделку і розвернула свій телефон до чоловіка. 

— Ігорю, подивися. Пам’ятаєш, я казала про групу матусь? Тут з’явилася якась неймовірна жінка. Квіточка77. Вона таку пораду дала щодо попрілостей — за ніч усе зникло! Але найцікавіше інше…

Надія Петрівна завмерла з ложкою супу біля рота.

 — Що… що там цікавого? — обережно запитала вона.

— У неї на фотографіях, — Марина примружилася, — точно така сама коляска, як у нас. Обмежена серія, “м’ятний атлас”. І стікери вона ставить такі ж дурнуваті, як ти любиш у Вайбері мені надсилати — з блискітками.

Надія Петрівна відчула, як у неї заніміли кінчики пальців. Гра ставала небезпечною. Потрібно було або терміново «міняти легенду», або готуватися до грандіозного викриття.

Надія Петрівна зрозуміла: спокійне життя закінчилося. Марина, яка раніше витрачала всю енергію на стерилізацію пляшечок та вивчення фаз місяця для першої стрижки Артемчика, тепер переключилася на пошук таємничої «Квіточки77». Для Марини, вихованої на серіалах про розслідування та курсах із медіаграмотності, анонімність у групі була викликом.

— Ігорю, ти тільки поглянь, — Марина знову розгорнула планшет за вечірнім чаєм. — Ця жінка виклала фото з прогулянки. Бачиш цей кущ бузку? Це ж наш парк! Саме той кут біля старої гойдалки, де ми гуляли вчора об одинадцятій.

Надія Петрівна в цей момент інтенсивно розглядала дно своєї чашки, намагаючись не дихати. Вчора вона справді не втрималася. Сонце так гарно падало на коляску, а Артемчик так солодко позіхав, що вона зробила знімок «для історії». Звичайно, обличчя вона заклеїла стікером-котиком у сонячних окулярах, але парк… парк вона не врахувала.

— Марин, ну мало хто гуляє в нашому парку, — ліниво відповів Ігор, не відриваючись від футболу. — У нас там пів району матусь. 

— Справа не в парку, Ігорю! — Марина звузила очі. — Ця «Квіточка» пише про те, що її онук почав тримати голівку рівно в той день, коли це зробив Артем. І в неї на фоні… — Марина збільшила фото на екрані, — …я бачу край сумки. Надії Петрівно, це не ваша сумка? Ота, коричнева, з вишитою квіткою, яку вам Ігор на день народження подарував?

Надія Петрівна відчула, як серце зробило сальто. Сумка! Клята сумка, яку вона випадково залишила на лавці поруч із коляскою. 

— Моя? — Надія видала нервовий смішок. — Та ти що, Мариночко! Таких сумок на базарі — три рублі купка. Зараз же все китайське, однакове. Я он у Люсі таку ж бачила, тільки зелену.

Марина нічого не відповіла, але її мовчання було важчим за будь-які звинувачення. Вона почала методично гортати всі пости Квіточки77, починаючи з найпершого.

Наступного ранку Надія Петрівна зрозуміла, що треба діяти на випередження. Якщо вона просто видалить акаунт, Марина зрозуміє, що була права. Потрібно було перевести стрілки на когось іншого. І ідеальною кандидатурою була Клавдія Іванівна.

Клавдія, стара суперниця Надії, і так щодня дратувала її своїми «успішними успіхами» в соціальних мережах. Надія знала, що Клавдія теж сидить у групі «Матусі Солом’янки», але під своїм ім’ям. План виник миттєво.

Надія дістала телефон і написала в групі від імені Квіточки77: «Дівчатка, розсекречуюся! Бачу, багато хто питає, звідки в мене такі знання. Скажу по секрету — я багато років пропрацювала в ощадкасі, звикла до порядку і точності. А тепер от на пенсії, виховую онука-красеня. До речі, сьогодні бачила одну матусю в парку, так вона дитину зовсім не так тримає! Хотілося підійти і дати пораду від Квіточки!»

Це був «вкид» десятиліття. Клавдія Іванівна справді працювала в ощадкасі разом із Надією. Марина знала про це. Тепер пазл у її голові мав скластися не на користь Клавдії.

Ввечері Марина виглядала переможною. 

— Я так і знала! — вигукнула вона. — Це Клавдія Іванівна! Та, що вічно вам дзвонить і хвалиться тиском. Це вона шпигує за нами в парку, фотографує нашу коляску здалеку і видає за свою! Який жах, який енергетичний вампіризм! Вона ж краде успіхи нашого Артемчика і приписує своєму онукові!

Надія Петрівна всередині святкувала перемогу. 

— Ой, Мариночко, та хіба ж Клава на таке здатна? — лицемірно зітхнула вона. — Хоча… вона завжди була трохи дивна. Вічно в чужі справи носа пхала.

Минуло три дні. Надія Петрівна настільки повірила у власну безкарність, що розслабилася. Популярність Квіточки77 злетіла до небес. Її поради про «лікування нежитю за допомогою соку каланхое» зібрали рекордні п’ятсот репостів. Навіть Марина, попри свою неприязнь до Клавдії-Квіточки, потайки зберегла собі цей рецепт.

Трагедія сталася під час чергового денного сну малюка. Надія Петрівна вирішила сфотографувати Артемчика в новому комбінезоні, який вона таємно купила (Марина б не дозволила — «занадто багато синтетики»).

Вона поклала малюка на диван у вітальні. Колір дивана був нейтрально-сірим, таких мільйони. Але Надія не помітила, що на фоні, на журнальному столику, лежав розгорнутий журнал «Сучасне бджільництво», який виписував Ігор. А на журналі лежали… окуляри Марини в характерній червоній оправі.

Пост вийшов під заголовком: «Наш маленький космонавт готовий до підкорення снів! Стікер-ракета для захисту аури!»

Через п’ятнадцять хвилин двері до вітальні відчинилися. Марина не кричала. Вона просто підійшла до дивана, взяла свої окуляри зі столика і показала на екран свого телефону.

— Ощадкаса, кажете? Клавдія Іванівна, кажете? — голос Марини був тихим і небезпечним. — Надіє Петрівно, я не знала, що Клавдія Іванівна приходить до нас додому, бере мої окуляри і читає журнали мого чоловіка, поки я в душі.

Надія Петрівна відчула, як світ навколо неї починає повільно обертатися.

 — Мариночко… я… я все поясню… — Що ви поясните? — Марина нарешті зірвалася на крик. 

— Ви виставляли мою дитину на поталу всьому Інтернету! Ви брехали мені в очі два тижні! Ви підставили свою подругу! Ви ховали Артемчика за кавунами, але не змогли сховати свою жадобу до лайків!

Скандал був епічним. Марина вимагала негайного видалення акаунта. Вона змінила пароль від домашнього Wi-Fi та зажадала, щоб Надія Петрівна «пройшла енергетичне очищення», перш ніж знову підійти до онука.

— Мамо, ну як ти могла? — Ігор розпачливо тер лоба. — Ти ж знаєш, яка вона повернута на цьому всьому. Тепер вона мені мозок виносить, що в дитини «цифрова травма». 

— Ігорю, я просто хотіла поділитися радістю! — плакала Надія Петрівна. — Ви ж мені заборонили дихати! Я як у тюрмі була! А там… там мене люди слухали, вони поважали мій досвід!

Надія Петрівна видалила Квіточку77. Але вона не врахувала одного: сила спільноти — це не жарти.

Минуло три дні. Група «Матусі Солом’янки» буквально вибухнула. Користувачі вимагали Квіточку. Мами писали: «Де наша бабуся? У дитини висип, ніхто не знає, що робити!», «Квіточко, повернися, без твоїх порад про пелюшки ми як без рук!».

Марина, яка продовжувала читати групу, бачила це все. Вона бачила щирий розпач десятків жінок. І раптом вона зрозуміла щось важливе. Те, що вона вважала «пристрітом», для цих жінок було підтримкою. А її свекруха, попри всю свою хитрість, справді допомогла багатьом.

Ввечері Марина зайшла до кімнати Надії Петрівни. 

— Мамо… — почала вона ніяково. — Я тут подумала. Можливо, я була занадто радикальною.

 Надія Петрівна підняла заплакані очі. 

— Але умова залишається: ніяких фото без мого дозволу. І ніяких «Квіточок».

— То я більше не зможу писати? — засмутилася Надія. 

— Будете. Але ми зробимо все офіційно. Я створю вам сторінку «Реальна Бабуся Надя». Я буду вашим менеджером. Будемо знімати корисні відео, як правильно сповивати чи варити компот. Але обличчя Артема — тільки зі спини або в масці. І жодних соняшників! Тільки стильні смайлики.

Надія Петрівна витерла сльози і посміхнулася. — І ми зможемо написати про той рецепт із каланхое? Бо там жіночка з третього під’їзду дуже питала… — Напишемо, мамо. Напишемо.

Сьогодні «Бабуся Надя» — топ-блогер району. Марина стежить за «енергетикою» постів, Ігор купує штативи для камери, а Надія Петрівна нарешті відчуває себе важливою. Бо виявилося, що справжнє «енергетичне поле» — це не заборони, а любов, якою ти ділишся з миром. Навіть якщо цей світ обмежений екраном смартфона.