“Марино, Софіє, я ж не банк!” – вигукнула я, коли дочки вкотре вимагали гроші на чергову розвагу, спустошивши мій гаманець до останніх 100 гривень. Того вечора я зрозуміла, що так далі тривати не може.
Одного вечора мені спала на думку думка, яку я ніколи раніше не озвучувала: можливо, я не була поганою матір’ю, просто надто хорошою, надто готовою до самопожертв. Можливо, саме тому їм знадобилося так багато часу, щоб подорослішати.
П’ятнадцять років минуло, як Валерій, мій чоловік, відійшов у вічність. Тоді, на його похороні, якби хтось запитав мене про майбутнє, я б відповіла, що якось викручуся. Я й гадки не мала, що це “викручуся” означатиме щоденне готування бутербродів для моїх вже дорослих доньок, Марини та Софії, які за всі ці роки так і не навчилися зварити навіть яйця.
Марина та Софія переїхали до мене невдовзі після батькового відходу. Вони запевняли, що це ненадовго. Але “ненадовго” швидко перетворилося на довгі, нескінченні роки. Обидві не мали постійної роботи, жодних планів на майбутнє, зате мали безліч вимог. Вони використовували мене для всього, перетворивши моє життя на суцільну низку обов’язків.
Якось, повертаючись з “АТБ” з важкими пакетами, я відчула, як світ похитнувся. Зупинилася, бо відчула слабкість, і наступне, що пам’ятаю, — яскраве біле світло в лікарняній палаті. Я лежала на вузькому ліжку, з крапельницею в руці.
Молода лікарка, здається, ровесниця моїх доньок, дивилася на мене з тривогою, але її слова були сухими й чіткими: “Вигорання, дефіцит вітамінів. Ваш організм бунтує”. Вона запитала, хто буде піклуватися про мене після виписки, але я не змогла відповісти. Лише знизала плечима.
Я подзвонила Марині. Телефон тримала однією рукою, бо інша була зайнята крапельницею. Вона відповіла після кількох гудків.
“Мамо?” — запитала вона з легким роздратуванням, ніби я перервала її на чомусь надзвичайно важливому.
“Я в лікарні”, — тихо сказала я.
“Добре… То коли ти повернешся? Бо Софія не знає, як увімкнути пральну машину. І в холодильнику зовсім порожньо”.
Їхня нечутливість вражала. Я слухала її голос і відчувала себе абсолютно непотрібною. Потрібні були лише мої руки, які б обслуговували їхні потреби. Поклавши слухавку, я довго дивилася в стелю. Медсестра зайшла, поправила подушку, але я навіть не зреагувала. Мої думки були десь далеко, ніби поза межами мене.
Саме тоді я почала замислюватися: як сталося, що я присвятила все своє життя дітям, а вони навіть не навчилися самостійно жити? Я згадала, як Марина плакала у школі через складну математичну задачу, як Софія боялася залишатися вдома сама. Я завжди була поруч, завжди поспішала на допомогу. Можливо, я занадто сильно хотіла бути для них усім.
Через два дні мене виписали. Документи були в руках, рецепти в сумочці, а в серці оселилося дивне відчуття, незнайоме досі. Я не поїхала додому. Я сіла на автобус і поїхала до Ольги, моєї старшої сестри, яка завжди говорила прямо, не ховаючи правди. Зателефонувала їй з автобусної зупинки.
“Я знала, що ти зрештою приїдеш. Чай вже заварюється”.
Коли я зайшла до її квартири, мене охопив спокій. Ми помовчали деякий час. Потім я поклала рецепти на стіл і просто сказала:
— Я знепритомніла біля під’їзду, повертаючись з магазину.
Ольга підвела погляд. Її обличчя було спокійним, але суворим.
“Бо ти дозволяєш себе запрягати, як коня. Дівчата тебе штовхають, а ти все одно підставляєш їм подушки. Катерино, скільки ти ще будеш це терпіти?”
Я не відповіла. Поклала руки на стіл і подивилася на них. Я завжди казала, що мої руки створені для роботи. Тепер вони були лише джерелом розпачу.
“Вони повинні піти, — сказала Ольга, ніби розгадуючи головоломку. — Тобі потрібно вигнати їх з гнізда, бо вони тебе згублять”.
“Думаєш, це так просто зробити?” — тихо запитала я.
“Що, ти чекаєш, поки вони винесуть тебе вперед ногами? Тоді вони прокинуться?”
Вона мала рацію.
Того вечора, лежачи на дивані в гостьовій кімнаті, я написала коротке повідомлення: “Я не повернуся. Вам потрібно з’їхати”.
Вранці телефон не переставав дзвонити. Спочатку Марина, потім Софія. Вони надіслали з десяток повідомлень: “Що це означає?” “Мамо, ти жартуєш?” “Де ти?” “Повернися негайно”. Я все прочитала і поклала телефон на підвіконня. У мене не було сил перечитувати.
Близько полудня прийшла Марина. Вона навіть не подзвонила; одразу ж забарабанила у двері. Відчинила Ольга. У неї завжди був твердий вираз обличчя, але цього дня вона була особливо холодною.
“Чого ти хочеш?” — сухо запитала вона.
“Я прийшла за своєю матір’ю”, — відповіла Марина і протиснулася всередину.
Я стояла за кухонним столом. Марина дивилася на мене, ніби я була неслухняною дитиною.
“Серйозно? Після стількох років ти просто нас виганяєш?”
“Я тебе не виганяю, — спокійно сказала я. — Я звільняю тебе. І себе також”.
“Ми ж вам потрібні!” Її голос зірвався не від суму, а радше від паніки. “Хто вам допоможе, якщо з вами знову щось трапиться? Хто принесе вам продукти?”
“Я все життя приносила їх собі”, — відповіла я. “І тобі, до речі. Тепер мені це не потрібно”.
“Ми ж зрештою родина”, — нарешті сказала вона, ніби це було гасло, що вирішує все.
“Родина — це не лише обов’язки однієї людини та комфорт іншої. Я також маю право на відпочинок”.
Вона не кричала, не звинувачувала. Можливо, тому, що вперше побачила мене іншою — спокійною, впевненою у своїх словах. Хоча всередині я тремтіла, я цього не показувала. Я міцно трималася, ніби ці слова могли мене врятувати.
Після того, як Марина пішла, я знову сіла на кухні. Ольга налила мені свіжої кави і не сказала ні слова. Їй не потрібно було цього робити. Я теж мовчала, а думки вирували в моїй голові: чи я щойно втратила своїх доньок? Чи бути матір’ю завжди означало відмовитися від себе? Чи я тільки зараз знову починаю бути матір’ю? Такою, яка також враховує себе?
У наступні дні телефон дзвонив рідше. Повідомлення ставали все коротшими. “Ми приготували вечерю”, “Чайник не працює”, “Де рахунки за електроенергію?” Я відповідала скупо, якщо взагалі відповідала. Вони повільно адаптувалися до нової реальності, як і я.
Спочатку почала працювати Марина. Вона знайшла собі підробіток у магазині одягу і скаржилася, що в неї ниють ноги від стояння. Софія ж, навпаки, спробувала готувати. Вона двічі підпалила картоплю та один раз затопила плиту. Коли вони нарешті разом з’їли щось домашнє, вона написала мені: “Я не усвідомлювала, що це буде стільки роботи”.
Ольга іноді сміялася з мене, кажучи, що дивиться на мене так, ніби я одужую після тривалої хвороби. Вона водила мене на прогулянки. У бібліотеці позичала мені книги, які я колись любила. Я почувалася так, ніби живу в чиємусь житті, але це було зовсім не погане відчуття.
— А що, як вони не зможуть впоратися? — запитала я якось.
“Вони навчаться. Вони ж дорослі”.
З часом я помітила, що менше хвилююся. Одного вечора мені спала на думку думка, яку я ніколи раніше не озвучувала: можливо, я не погана мати, просто надто хороша, надто готова до самопожертв. Можливо, саме тому їм знадобилося так багато часу, щоб подорослішати.
Того дня я заснула спокійно. Мені не довелося прокидатися рано, мені не довелося стежити за чиїмись справами. Я відчувала, що щось змінюється. І цього разу я не мала наміру це зупиняти.
Минули місяці. Життя набуло нового ритму. Марина знайшла стабільну роботу в магазині електроніки, а Софія відкрила для себе кулінарні курси, де, за її словами, “горіла” лише духовка, а не їжа. Ми почали зідзвонюватися частіше, але наші розмови були іншими – легшими, без вимог та звинувачень. Вони розповідали про свої успіхи, ділилися планами. Я слухала і відчувала, як моє серце наповнюється чимось теплим, незнайомим.
Якось Марина запропонувала: “Мамо, може, приїдеш до нас у гості? Ми приготували борщ – справжній, за твоїм рецептом!” Я усміхнулася. Це було не просто запрошення, це було визнання. Визнання моєї праці, моєї любові, моєї цінності. Я поїхала. І борщ був справді смачним.
Чи означає це, що все стало ідеально? Звісно, ні. Але тепер ми будуємо наші стосунки на інших засадах – на взаємоповазі, на розумінні, що кожна з нас має право на власне життя. Я повернула собі своє життя, а вони – навчилися жити своїм. Це, мабуть, і є справжня любов – не тримати, а дати можливість злетіти.
А як ви вважаєте, чи варто було мені так різко змінити своє життя? Чи є у вас історії про те, як ви або ваші близькі вчилися жити самостійно? Як ви вважаєте, де проходить межа між батьківською любов’ю та відданістю?
