— Сашко, ти серйозно? Невже ці 30 років для тебе нічого не значили?
— Маринко, та глянь на себе! Чого ти чекала? Ти як була сільською дівкою, так нею й залишилася! А я змінився, світ змінився. А ти одна стоїш на місці.
— І хто вона?
— Яка різниця! Ти що, хочеш, щоб я вас познайомив?
Коли за Сашком зачинилися двері, Марина сіла на край дивана й уткнулася поглядом в одну точку. Як так? Її Сашко, який колись бігав за нею, тепер пішов до якоїсь молодої. Сказав, що йому за статусом потрібна молода й красива дружина. А вона, Марина, уже ні молода, ні красива.
Вона глянула в дзеркало й сумно усміхнулася — і правда, виглядала не найкраще. Сиве волосся, зібране у пучок, підкреслювало високий лоб із двома чіткими зморшками. Погляд втомлений, а куточки губ давно «дивляться» вниз. А ще зовсім недавно вона думала, що тепер вони з Сашком житимуть для себе — син виріс, має своє життя.
Наступного дня Сашко приїхав забрати речі.
— Я поки поживу в готелі, доки ти не знайдеш собі житло.
— На розлучення подаватимеш?
— Подаю. Тільки давай без сцен. Я пропоную так: тобі дача, мені квартира. Або продаємо все й ділимо чесно.
— Ну й чесність у тебе! Порівняв квартиру з дачею. Може, навпаки?
— Я там цегляний будинок поставив, щоб ти відстала. Мені та дача ніколи не була потрібна. Всього 40 км від міста, земля дорога, так що все чесно.
Сашко зібрав речі й пішов.
До вечора Марина ходила квартирою, як примара. Торкалася стін, зазирала в пусті шафи. Здавалося, тут минуло ціле життя. Вночі не спала, думала, як тепер бути.
Нічого іншого, крім як бути дружиною та матір’ю, вона не вміла. А тепер ось вона — одна, стара й нікому не потрібна. Ранком вирішила поїхати на дачу. Літо щойно почалося, і їй хотілося сховатися від усього світу. Спакувала речі в коробки й зателефонувала сину.
— Мам, ну чого ти так переймаєшся? Зараз усі розлучаються — це нормально.
— Тридцять років, Сергію! — стримуючи сльози, відповіла Марина.
— Мам, ну пробач, але ти ж розумієш. Батько — чоловік, а ми ж очима любимо. А ти весь час то біля плити, то з ганчіркою. Без сліз не глянеш.
Ці слова були останньою краплею. Марина заплакала так гірко, що їй самій стало шкода себе.
Син завіз її на дачу, заніс коробки й тихо поїхав. У домі було темно й тихо. Вона заварила собі чай і сиділа на кухні, намагаючись зрозуміти, як сталося, що вона більше нікому не потрібна.
Марина виросла у невеликому селі під Києвом. Жили бідно, але дружно. Після школи мріяла вступити до університету на географічний факультет, але не пройшла конкурс.
Батько наполіг, щоб вона закінчила училище, мовляв, завжди можна буде заробляти руками. Марина вступила на швейну справу й поїхала до міста.
Там, у гуртожитку, вечорами працювала офіціанткою, щоб якось зводити кінці з кінцями. Саме тоді й познайомилася з Сашком. Любов у них була, як у фільмах — з першого погляду й на все життя. Він носив її на руках, здував порошинки.
Одружились, коли вона закінчила училище. Спочатку жили в кімнаті гуртожитку. Сашко закінчував медичний університет, а Марина працювала в ательє. Грошей завжди не вистачало, але вони вірили, що все буде добре.
Коли народився Сергій, Марина почала працювати вдома, шила на замовлення. Весь час крутилася, як білка в колесі: син, будинок, приготування, прасування. Сашко будував кар’єру, а вона — дбала про сім’ю.
Про свої мрії Марина забула. Колись хотіла поїхати на море, відвідати гори, але тепер думала лише про те, як зібрати сина до школи, а чоловіка нагодувати.
Час минав, Сергій виріс, одружився, у Марини з’явилася внучка. Вона допомагала з дитиною, і все знову закрутилося: будинок, сім’я, онучка.
Марина вважала себе щасливою. Втратила батьків, але пережила це завдяки чоловікові та сину. А тепер вони її залишили.
Сусідка Марина, яка жила поруч із дачею, побачила світло у її вікнах і завітала ввечері.
— Ой, Маринко, та чого ти так засумувала? Давай по бокальчику чаю вип’ємо та поговоримо.
Вони сиділи на веранді й довго розмовляли. Через кілька днів сусідка привезла свої матеріали для шиття. Разом вони почали майструвати речі для дому: сумки, клатчі, навіть чохли для телефонів.
Марина зрозуміла, що знову може працювати руками. Вона завжди вміла шити, але тепер це стало не лише роботою, а й розрадою.
— Марин, ти знаєш, що ці твої сумочки можна продавати? Зараз все в інтернеті продають, навіть на ринок іти не треба!
— Та ну, хто їх купить?
Але сусідка наполягла. Її дочка зробила сторінку в соцмережах, і вже через тиждень у Марини з’явилися перші замовлення. Вона шила, сусідка фотографувала, і так вони почали свій невеликий бізнес.
Сергій приїхав через кілька місяців і з подивом побачив, як змінилася його мати.
— Мам, ти справді шиєш? І у вас із тіткою Марією бізнес? Ти прмо до невпізнання змінилась, якщо чесно. Я такою тебе ніколи не бачив. Ти диви, та в тебе ж вогник у очах.
Маринка вийшла на веранду і вдихнула свіжого повітря. На клумбі розквітли її улюблені троянди, пахла лаванда, тягнули до неба свої квіти білі ромашки.
— Це ж треба? – Мовила Маринка сама собі, – Прожити все життя. прокрутитись мов білка у колесі, аби зрозуміти, що щастя ось воно – у тиші і душевному спокої.
Вже за мить вона сіла до свого зошита де швидко замальовувала чергову ідею. Віднедавна вона почала шити пальта. Яскраві, розцяцьковані квітами і дивними тільки їй відомими створіннями. Купували їх гарно, чергу мала на три місяці наперед.
Подвір’м бігала онучка, син ладнав мангал до шашликів, на кухні готувала обід невістка. Маринка ж з легкою усмішкою на обличчі шила чергове замовлення сидячи на веранді.
Хіба ж то не щастя?
Головна картинка ілюстративна.
