Усе своє життя Марина мріяла про гроші, розуміючи ще з малку, що без них у цьому світі робити нічого. З того самого моменту, коли, потрапивши до дитбудинку, вона ридала на колінах у тітки, яка говорила, що в них немає грошей, щоб піднімати ще одну дитину, що в них і своїх шестеро, їх би прогодувати.
Марина пам’ятала, як обіцяла тітці мало їсти й багато працювати, аби тільки та забрала її. Але тітка лише зітхала й казала, що мамка непутяща, а тепер що? Тепер нічого не вдієш». Так і пішла, зітхаючи й охаючи, і більше не повернулася.
Як казали виховательки між собою, тому що з Марини було нічого взяти. Ось тоді вона вже знала: якби з неї було щось взяти, жила б вона в родині тітки.
Марина старанно вчилася, читала книжки, рахувала приклади, навіть коли не була в школі, і викликала цим насмішки — і від вихователів, і від хлопців. Усі твердили їй одне: «Та не намагайся ти стрибнути вище голови. З дитбудинку хто виходить? Ніхто ніким не стає. І ти не будеш».
Марина стискала зуби, щоб не заплакати, і знову читала, рахувала.
Вона вийшла з дитбудинку і була в очікуванні якогось дива. Їй дадуть житло, вона вступить до університету, і все в неї буде добре. Але житло виявилося не таким, як вона уявляла. По суті, жити в ньому було не можливо. А навчання… Ну так. Обійшовши всі навчальні заклади, Марина зрозуміла: окрім ПТУ на швачку чи щось подібне їй нічого не світе.
Довго думала, потім вирішила: пропустить рік, влаштується на грошову роботу, підзаробить, а потім прийде вступати й усіляко приховуватиме, що вона з дитбудинку.
Та й тут вийшло не так, як планувалося. Усі більш-менш прибуткові роботи вже були зайняті людьми з освітою. Поки Марина метушилася, минув термін вступу до ПТУ. Вона розуміла, що потрапила в замкнуте коло, саме про яке їй казали в дитбудинку.
Проплакавши кілька днів, заспокоїлася. «Ніхто ж не змушує мене йти красти, ставати такою, як від мене очікують. Тому я просто знайду якусь роботу, а далі… далі буде видно».
З великими зусиллями їй вдалося влаштуватися посудомийкою в ресторан. Зарплата, звісно, не дуже, але вона й тому була рада. Грошей не було вже зовсім, а в ресторані можна було хоч поживитися.
— Марино, чого встала посеред проходу? Не пройти, не проїхати!
Дівчина не просто здригнулася, а навіть підстрибнула. Вона вийшла, щоби подихати свіжим повітрям, поки немає основної роботи, і буквально на хвилину завмерла в дверях. А цей адміністратор — тут як тут.
Марина швидко відступила.
— Вибачте, Олексію Миколайовичу, задумалася.
— Задумалася? Чим же це? Хіба у посудомийок є про що думати?
Марина стиснула зуби, лише б не відповісти грубістю.
Олексій Миколайович, молодий, постійно спітнілий чоловік, не взлюбив її відразу. Ось з першої миті, як тільки побачив. І не бачила б вона роботи, як своїх вух, бо він відмовив Марині відразу, причому зробив це із задоволенням, якби не Ніна Єгорівна, яка працювала тут посудомийкою давно і за важливістю, мабуть, стояла на наступній сходинці після господаря.
Вона почула слова Олексія Миколайовича й, незважаючи на свою солідну вагу, тут же опинилася поруч із ним.
— Ти що це тут, Олексію, чую, від кадрів відмовляєш?
Олексій Миколайович тут же спітнів ще більше, але спробував тримати марку.
— Ідіть, Ніно Єгорівно, займайтеся своїми справами.
— Своїми справами, кажеш? Ти не забув, скільки я без вихідних тут впахую? Що тільки завдяки мені господар тобі досі дупу не надер? Ти запам’ятай: якщо зараз дівчину не візьмеш, то я з завтрашнього дня — буду по змінах працювати, а ти мий посуд, коли в мене вихідний.
Олексій витер лице хустинкою, хотів щось сказати, але жінка підняла палець догори, даючи зрозуміти, що ще не договорила.
— І повір, я зараз же зателефоную й усе розкажу Олегу.
Як зрозуміла Марина, Олег і був господарем ресторану, і Ніна Єгорівна йому була дійсно ближчою, ніж адміністратор.
— Гаразд, ви прийняті на випробувальний термін. Але не дай бог хоч одна ложка пропаде! Знаю я вас, вихованців дитячих будинків!
Щоб Ніна Єгорівна більше нічого не сказала, Олексій швидко сховався за якимись дверима, зробивши при цьому дуже серйозне й зайняте обличчя.
— Не бійся його, він тут просто ставить з себе важливу цацу. Підемо я тобі все покажу й нарешті відпочину від роботи.
Ніна Єгорівна виявилася дуже балакучою й доброю. За п’ять хвилин випитала в Марини все про її життя.
— Сирота… Значить, зараз сиротам дуже важко, якщо нізвідки ніякої підтримки. Нічого, наловчишся.
Марина працювала вже другий тиждень. Ніну Єгорівну більше не бачила, бо вони були у різні зміни. Персонал ставився до неї гарно — не гнобили, але й близько особливо не підпускали. Марині так і краще. Радників у житті і так вистачало.
І все було б нічого, якби не цей Олексій Миколайович. Мабуть, ніяк не міг пробачити, що Марина бачила й чула, як до нього ставиться звичайна посудомийка.
У цей день у Олексія був вихідний, і всі поводилися якось більш дружньо. Навіть на чай покликали, коли в залі було ще пусто. Офіціантка Світлана запитала:
— Ну ти як, справляєшся?
Марина усміхнулася.
— Та що там, мити посуд — багато розуму не треба.
— Не кажи. Була в нас якось одна… Мені здається, вона посуд мила взагалі без води. За принципом «і так зійде». А на нашого Олексія уваги не звертай. Він так і буде до тебе чіплятися, поки не з’явиться цікавіша жертва.
— Постараюся.
— Старайся просто не попадатися йому на очі. Знаєш, він тут сидить у себе…
— Дякую.
З вулиці зайшов якийсь хлопець.
— Там цей… ну, бородатий безхатько прийшов. Є у нас щось?
— Так, зараз.
Світлана встала, поклала щось у паперову тарілочку, але тут у зал ввійшла ціла юрба.
— Ой, мені бігти треба! Марин, винеси. Там безхатько, дядько Вася. Він хороший, безобідний, віршів багато знає, і ми його іноді підгодовуємо.
Марина взяла тарілку.
— Біжи, звісно.
Настрій був чудовим. Уперше з нею спілкувалися як з рівною. Вона вийшла, одразу побачила того безхатька, про якого говорили. Марина з посмішкою простягнула йому тарілку.
— Ось, вам просили передати.
Той розплився в усмішці.
— От спасибі! Добрі, хороші люди тут працюють.
Він швидко закульгав геть, а Марина все ще з посмішкою обернулася. А перед нею стояв Олексій. Крива посмішка, руки складено на грудях. Марина втратила дар мови. І, як виявилося, не дарма.
— А я не зрозумів, чи то ти тут чужі продукти роздаєш? Або, може, я чогось не знаю? Може, ти тут тепер господар?
Марина подивилася на нього й подумала, що здавати Світлану було б некрасиво. Тому просто тихо відповіла:
— Та це ж учорашнє. Все одно викидати. А людина поїсть.
— Людина поїсть, а ти за нього заплатиш. Поки я в тебе відрахую за один обід. Але якщо ще тільки раз побачу, що ти якогось безхатька годуєш ресторанними продуктами, то першої зарплати тобі точно не бачити, як своїх вух. Зрозуміла?
Марина бачила, яке задоволення відчував Олексій, лаючи її як школярку. Вона промовчала. Із таким, як він, сперечатися — собі дорожче.
Приблизно за годину до неї зазирнула Світлана.
— Що, попало тобі від Олексія? Ніхто й не чекав його сьогодні… Нам-то він і слова не каже.
— А чого приїхав? Він же вихідний.
— Ай, слухай, тут якісь чутки різні недобрі. Ми всі в шоці. Кажуть, господар наш зібрався кудись їхати й збирається продавати ресторан.
— І що, його зачинять?
— Навряд. Місце тут хороше, прибуткове. Але ти ж знаєш, нова мітла по-новому мете.
— Нас же всіх можуть звільнити.
— Це ти правильно мислиш. У людей, які таким бізнесом займаються, найчастіше своя команда. Ну, подивимося. Олексій тепер зі штанів випригуватиме, щоб нове начальство його помітило.
— Цікаво, премія в цьому місяці буде? Ще два дні до неї…
Марина ахнула.
— Трясця, а я так і не оформила картку, щоб зарплату отримувати!
Світлана подивилася на неї здивовано.
— О це ти даєш! Ти що, настільки багата, що тобі гроші не потрібні?
Марина розсміялася.
— Та їх у мене й немає взагалі, так що я не переживаю. Нехай переживають ті, у кого грошей багато. Вранці збігаю.
— Та звичайно. А то Олексій тебе запросто без зарплати залишить.
Марина встала раніше й вирушила до відділення банку, щоб відкрити рахунок для отримання зарплати. Вона ніколи ще не бувала у таких закладах і навіть трохи розгубилася, коли увійшла. До неї тут же підійшов молодий чоловік у строгому костюмі.
— Чим можу вам допомогти?
— Так. Хочу відкрити рахунок, щоб зарплату отримувати.
— А ходімо, проведу вас до потрібного віконця.
Її посадили за стіл. Молодий чоловік сів навпроти.
— Можна ваші документи? У вас не було ще рахунків у нас?
— Та ні, що ви. — Марина сором’язливо усміхнулася.
Молодий чоловік промовив:
— Усе колись буває вперше.
Він підвів на неї очі.
— А знаєте, у вас така щира, чудова посмішка… Тільки трохи сумна. Ось я ніколи не бачив, щоб посмішка була такою сумною.
Марина зніяковіла. Їй якось взагалі ніхто ще не робив компліментів, тим більше таких.
— Так, так-так, постривайте-но… Щось я не зрозумів. Так, зараз усе перевірю.
Марина напружилася. Що може бути не так, якщо вона взагалі в банку вперше в житті?
Молодий чоловік довго клацав по клавішах, а потім із цікавістю подивився на неї.
— Як я розумію, ви не в курсі.
Марина перелякано спитала:
— Ви про що?
— А у вас уже є рахунок.
— Це як? Такого просто не може бути! Я всього рік як з дитбудинку, і відкрити його для мене теж ніхто не міг. У мене немає родичів. Ну, принаймні, таких.
Молодий чоловік усміхнувся, встав.
— Ходімо. Для вас дещо залишено в комірці.
Марина сиділа, опустивши листа, й дивилася прямо перед собою. Вона й поняття не мала, що її непутяща мати, як її завжди всі називали, стала такою після того, як її кинув багатий хлопець, якого мама дуже кохала. Кинути її змусив батько того хлопця — дуже впливова й багата на той час людина. Щастя це нікому не принесло: наречений відійшов на той світ після автотранспортної пригоди, а мати Марини від вживання міцних напоїв.
Ця людина, її дідусь, завжди знав, що вона є, і ніяк не міг із цим змиритися. І лише коли невиліковна хвороба прикувала його до ліжка, він зрозумів, скільки життів поламав. Він просив вибачення в Марини, просив вибачення в сина й у мами Марини.
— Вам погано?
Вона повільно підвела очі на молодого чоловіка, з труднощами сфокусувала погляд на його бейджу.
— Ні, Дмитре, усе добре. Дякую вам.
Грошей на рахунку виявилося стільки, що Марина навіть вголос такі цифри ні разу не вимовляла. Вона була розгублена, але, виходить, збулася її мрія. І тепер, прямо тут, прямо в цьому банку, в неї з’явилася ще одна.
— Дмитре, а ви ніколи не хотіли змінити професію й керувати рестораном?
Він розсміявся.
— Ви що, читаєте чужі думки? Та я з дитинства тільки в ресторан і грав, а так вийшло, що працюю в галузі дуже далекій від ресторанної.
Олексій зустрів її на самому початку залу.
— О, подивіться, хто до нас прийшов! Тобі ж казали, що запізнюватися на роботу не можна?
Марина мовчки пройшла до столика й сіла. Офіціанти дивилися на неї здивовано. Як людина за два дні могла так змінитися? І одяг, і навіть манера триматися.
— Марино, ану вставай, коли я з тобою розмовляю!
Вона усміхнулася.
— А знаєте, Олексію Миколайовичу, чому я купила цей ресторан? Тільки з однієї причини: щоб мати задоволення вас звільнити. Ви звільнені. Звільнені прямо зараз.
Олексій ледь не задихнувся, тільки-но набрав повітря в легені, щоб накричати на неї, як у зал увійшов господар.
— Усі тут? Дуже добре. Ви, мабуть, чули, що я їду, а ресторан продав. Тож хочу представити вам нову господиню. Тепер усі питання до неї. Сподіваюся, її влаштує стара гвардія.
Як і думала Марина, з Дмитра вийшов відмінний керуючий. Він не тільки керував рестораном, поки вона вчилася, але й допомагав їй заповнювати прогалини в знаннях. Робити йому це було нескладно, адже кожного вечора вони зустрічалися в їхній спільній квартирі, де збиралися жити довго й щасливо.
