Моя історія почалася в маленькій однокімнатній квартирі на околиці Києва. Ми з Сергієм жили разом уже п’ять років, і хоча на початку все здавалося ідеальним, з часом я почала помічати тріщини в наших стосунках.
Сергій був хорошим хлопцем — принаймні так я думала, коли ми тільки починали. Він працював менеджером у логістичній компанії, заробляв непогано, любив пожартувати і завжди мав план, як провести вихідні.
Але з кожним роком я все більше відчувала, що наші мрії розходяться. Він мріяв про риболовлю, нові гаджети і поїздки з друзями, а я. Я хотіла більшого. Я хотіла змінити своє життя.
Мене звати Марта, мені 29, і останні три роки я працювала фрілансером, пишучи тексти для сайтів. Це була не мрія мого життя, а радше спосіб вижити.
Замовлення приходили нерегулярно, платили мало, але я навчилася економити і відкладати. Кожна гривня, яку я заробляла, йшла в окремий конверт, захований у шухляді з постільним.
Ці гроші — 78 000 гривень — були моїм квитком у нове життя. Я мріяла стати програмісткою. Курси, які я вибрала, коштували дуже дорого, але я знала, що це інвестиція в моє майбутнє.
Я уявляла, як працюватиму в IT-компанії, матиму стабільний дохід і, головне, відчуття, що я чогось досягла.
Сергій ніколи не розумів моєї мети. Для нього мої курси були чимось на кшталт хобі, як в’язання чи малювання. Він називав це «твоїми комп’ютерними штучками» і сміявся, коли я розповідала про плани.
— Ти що, думаєш, станеш другим Ілоном Маском? — жартував він, сидячи на дивані з кавою у руці. — Пиши свої текстики, Марто. Навіщо тобі той код?
Я зазвичай відмахувалася, не хотіла сперечатися. Але щоразу його слова залишали в мені осад. Я відчувала, що він не просто не вірить у мене — він не хоче, щоб я стала кимось більшим, ніж його тінь.
Одного вечора я сиділа за ноутбуком, переглядаючи програму курсів. Сторінка світилася в темряві, і я відчувала, як серце гріє передчуття змін.
Кожна назва звучала як обіцянка нового життя. Я вже уявляла, як створюватиму програми, як працюватиму над реальними проєктами. Але мої думки перервав голос Сергія.
— Марто, ти бачила, які човни зараз є? — він гортав щось на телефоні, і його очі горіли ентузіазмом. — Є один, з мотором. 75 000 гривень. Класна штука, пацани на роботі кажуть, що це топ.
Я не відреагувала. Мені не подобалися його захоплення риболовлею — вони завжди закінчувалися порожніми витратами.
Минулого року він купив спінінг за 10 000 гривень, поїхав на риболовлю двічі, а потім закинув його в шафу. Але цього разу його слова мене насторожили.
— І знаєш, — продовжив він, не відриваючись від телефону, — твої заощадження якраз покриють. Завтра поїду, заберу.
Я відчула, як усе всередині похололо. Мої пальці застигли над клавіатурою, а в голові запульсувала одна думка: він говорить про мої гроші. Мої. Не наші. Не його. Мої.
— Що ти сказав? — перепитала я, намагаючись стримати тремтіння в голосі.
Він нарешті підвів очі, і його обличчя розпливлося в самовдоволеній усмішці.
— Ну, твої заощадження. Ті, що ти ховаєш у шухляді. Я ж знаю, що в тебе там є. Хватить на човен, ще й залишиться.
Це був не жарт. Не пропозиція. Це було рішення, яке він уже прийняв за нас обох. Я відчула, як усе моє єство протестує проти цієї нахабності.
Мої гроші, мої мрії, моя праця — усе це він вважав своїм, чимось, що можна просто взяти, бо він так вирішив.
Я встала з-за столу і повернулася до нього. Мій голос був тихим, але кожне слово я вимовляла чітко, наче викарбовувала їх у повітрі.
— Ти не візьмеш мої гроші, Сергію. Вони підуть на мої курси. І крапка.
Він моргнув, явно не очікуючи такого тону. Його розслаблена поза змінилася — він сів рівніше, поклав телефон на диван і подивився на мене з удаваним здивуванням.
— Ти що, серйозно? — він розсміявся, але сміх був нервовим. — Марто, давай без сцен. Ми ж сім’я. Я заробляю основні гроші, плачу за все. А ти зі своїми копійками раптом вирішила, що будеш диктувати умови?
— Копійки? — я відчула, як гнів наростає, але стримала його. — Ти називаєш 78 000 гривень копійками? Це мої заощадження, які я збирала два роки. Це мої безсонні ночі, мої відмови від усього, що я могла б собі дозволити. І ти не маєш права вирішувати, на що їх витратити.
Він встав із дивана, і його обличчя стало червоним.
— Слухай, Марто, — його голос став різким, — я утримую цю сім’ю. Я плачу за квартиру, за комуналку, за твої походи в кафе. А ти мені тут розповідаєш про якісь курси? Ти думаєш, що станеш програмісткою і зароблятимеш мільйони? Та ти й половини тих книжок не дочитаєш!
Він намагався натиснути на найболючіше — по моїй невпевненості. Він знав, що я сумнівалася в собі, що боялася, чи вистачить мені сил і таланту.
Але цього разу його слова не зачепили. Замість цього я відчула, як у мені прокидається щось нове — сила, якої я раніше не знала.
— Ти не утримуєш мене, Сергію, — сказала я спокійно. — Ти платиш за квартиру, в якій живеш і ти. А я заробляю на себе і ще примудряюся відкладати. І знаєш що? Я не дозволю тобі знецінювати мої мрії. Якщо тобі потрібен човен — зароби на нього. Але мої гроші ти не чіпатимеш.
Він стояв, дивлячись на мене, і я бачила, як його обличчя червоніє від злості. Він не звик, що я так говорю. Зазвичай я уникала конфліктів, намагалася згладити кути. Але цього разу я не відступила. Це була моя межа.
— Ти ще пошкодуєш, — кинув він і вийшов із кімнати, грюкнувши дверима.
Я повернулася до ноутбука, але не могла зосередитися. Сторінка з курсами все ще світилася, але радість від неї зникла. Замість неї я відчувала тривогу. Я знала Сергія — він не здавався так просто. І я не помилилася.
Через пів години мій телефон задзвонив. На екрані висвітилося ім’я: «Олена Григорівна». Його мама. Я глибоко зітхнула і відповіла.
— Марточко, привіт, — її голос був солодким, наче мед, але я знала, що за цією солодкістю ховається щось інше. — Як справи? Я щось занепокоїлася, вирішила зателефонувати.
— Добрий вечір, Олено Григорівно, — відповіла я спокійно. — У нас усе добре.
— Та невже? — вона зробила паузу, наче даючи мені шанс зізнатися в чомусь. — А Сергійко щойно дзвонив, такий засмучений. Каже, ви посварилися. Що там у вас, розкажи?
Я стиснула телефон міцніше. Звичайно, він побіг до мами. Це був його улюблений хід — коли аргументи закінчувалися, він кликав на допомогу Олену Григорівну. Вона завжди вміла подати все так, ніби я винна, а Сергій — бідний.
— Ніякої сварки немає, — відповіла я. — Просто Сергій хоче витратити мої заощадження на човен, а я з цим не згодна.
— Ой, Марточко, — вона зітхнула, наче я сказала щось абсурдне. — Ну що ти таке говориш? Які «твої» заощадження? Ви ж сім’я! У сім’ї все спільне. Сергій так старається, працює, вас утримує. А ти йому не хочеш дати трішки радості? Човен — це ж для вас обох. Відпочинете, на природу поїдете.
Я слухала її, і з кожним словом у мені наростала холодна рішучість. Вона говорила так, наче мої мрії нічого не варті, наче я повинна поступитись всім заради Сергієвих забаганок.
— Олено Григорівно, — я перебила її, не даючи закінчити. — Ці гроші я заробила сама. Вони підуть на моє навчання, яке допоможе мені заробляти більше і бути незалежною. Я не вважаю, що човен важливіший за моє майбутнє.
На тому кінці дроту запала тиша. Потім вона заговорила знову, але її голос став різкішим.
— Ти що, Марто, проти сім’ї? Сергій так старається, а ти його не цінуєш. Жінка має підтримувати чоловіка, а не сперечатися через якісь там гроші.
— Я ціную Сергія, — відповіла я. — Але я також ціную себе. І свої мрії. Вибачте, мені треба йти.
Я поклала слухавку, не чекаючи її відповіді. У дверях з’явився Сергій. Він чув усе. Його обличчя було кам’яним, але я бачила, як у його очах блищить злість. Він не очікував, що я так відстоюватиму себе. І це йому було неприємно.
Той вечір став переломним. Я зрозуміла, що не можу більше жити з людиною, яка не поважає моїх цілей. Сергій намагався ще кілька разів повернутися до теми човна, але я була непохитною. Кожна його спроба лише зміцнювала мою рішучість.
Через місяць я записалася на курси. Перші заняття були складними — я боялася, що не впораюся, що Сергій мав рацію, і я не зможу освоїти програмування.
Але щоразу, коли сумніви брали гору, я згадувала той вечір. Його слова, його зневагу, його впевненість, що я ні на що не здатна. І це давало мені сили рухатися далі.
На курсах я познайомилася з новими людьми — такими ж, як я, які хотіли змінити своє життя. Ми разом вчилися, робили проєкти, сміялися над помилками в коді. Одного разу я розповіла своїй новій подрузі Олі про ситуацію з Сергієм.
— Слухай, Марто, — сказала вона, коли ми пили каву після заняття. — Ти зробила правильно, що не віддала ті гроші. Це твоє майбутнє. А він просто боїться, що ти станеш сильнішою за нього.
— Може, й так, — відповіла я, задумавшись. — Але я не хочу жити з людиною, яка боїться мого успіху.
— Точно, — Оля усміхнулася. — Ти крута. І ти це ще всім доведеш.
Її слова гріли мені душу. Я відчувала, що нарешті рухаюся в правильному напрямку.
Пройшло пів року. Я закінчила курси і отримала свій перший проєкт як програмістка. Це був невеликий сайт для місцевої кав’ярні, але для мене це була перемога.
Я заробила свої перші 15 000 гривень як програмістка, і це було краще, ніж усі мої попередні фріланс-проєкти. Звісно, я не сказала чоловіку скільки грошей заробила, але вже одне те, що в мене вийшло виводило Сергія із себе.
Коли ж я за один проект заробила більше ніж він за місяць, він розходився не на жарт. Того дня навіть свекруха приїхала і сказала, що я руйную свою сім’ю.
Але скажіть, чим і де я руйную сім’ю?
Головна картинка ілюстративна.
