— Маріє, який відпочинок? Субота – це день, коли жінка має навести лад у хаті, а потім наготувати, — диктує свекруха Олена Петрівна. Я відчуваю, що наші роками налагоджені правила вихідного дня, які включали лише доставку їжі, ось-ось розсиплються вщент під цим натиском.
На вихідних свекруха Олена Петрівна диктує свої правила: чому ми змушені готувати, хоча завжди замовляли доставку?Привіт, мої любі читачі! Хочу поділитися з вами історією, яка останнім часом не дає мені спокою. Це про наші вихідні, які чомусь перетворилися на справжній виклик. Здається, що навіть у власній оселі я втратила право на спокій і звичний відпочинок. Мене звати Марія, і я завжди була прихильницею комфорту, особливо після насиченого робочого тижня. Мій чоловік, Антон, повністю поділяє мої погляди.
Ми з Антоном одружені вже п’ять років, і за цей час у нас сформувалися певні звичаї. Один з них – це наші суботні та недільні сніданки та обіди. Ми обоє працюємо до пізнього вечора, тож вихідні – це час, коли можна приділити увагу один одному, а не плиті. Ми завжди замовляли доставку. Піца, суші, страви з улюбленого грузинського чи українського ресторану – наш вибір був необмежений. Це було так зручно, швидко і, що найголовніше, дозволяло нам насолодитися відпочинком. Ми могли разом дивитися фільм, читати, гуляти в парку, а не стояти на кухні, втомлені і роздратовані.
Так тривало роками, і наш дім був нашою фортецею, де панували наші правила. Але кілька місяців тому все змінилося. До нас переїхала свекруха, Олена Петрівна. Її чоловік, мій свекор, поїхав на довгий термін працювати за кордон, і щоб вона не почувалася самотньою, ми запропонували їй пожити у нас. Звісно, ми робили це з найкращими намірами. Ми хотіли, щоб вона була в теплі, турботі та не нудьгувала.
Спочатку все було чудово. Олена Петрівна тиха, спокійна жінка. Вона допомагала потроху, розповідала історії зі свого життя, ми разом пили чай. Але з часом вона почала вносити в наше життя свої, дуже чіткі, корективи. Особливо це стосується вихідних днів.
Кожної п’ятниці ввечері, коли я вже думаю про те, яку піцу ми замовимо завтра, починається…
— Маріє, Антоне, вихідні – це час, коли в домі має панувати лад і пахнути свіжою їжею, а не ресторанними жирами, — каже Олена Петрівна, її голос не терпить заперечень.
Антон, він же мій чоловік, завжди намагається згладити ситуацію. Він дуже любить свою маму, але розуміє, наскільки це незручно для мене.
— Мамо, ми втомлюємося за тиждень, хочемо відпочити. Доставка – це зручно. І не треба нічого бруднити, — намагається він пояснити.
— Відпочити? А чим ми відпочивали раніше? Руками, сину, руками. Наша родина завжди жила так: субота – це день, коли жінка має навести лад у хаті, а потім наготувати, щоб чоловік мав що їсти всю неділю. Наша хата має блищати, а стіл – ломитися від страв. Ти повинен їсти домашнє, а не цю незрозумілу магазинну їжу.
Я відчуваю, як у мене починає смикати око. Це не просто про їжу, це про принципи, які мені нав’язують. Мені, дорослій, самостійній жінці, яка сама заробляє гроші і може вирішувати, що їй робити у СВОЇЙ оселі.
Але ж Олена Петрівна не зупиняється лише на розмовах. Субота починається рано. Дуже рано.
Вона вмикає гучно музику на кухні і починає. О шостій ранку. У суботу.
— Маріє, прокидайся! Сонце високо, а в нас роботи – непочатий край. Спочатку треба помити вікна, а потім вже за продукти братися.
Я встаю. Не через те, що хочу, а через те, що спати під гучну музику і зі звуками пересувних меблів просто неможливо.
— Доброго ранку, Олено Петрівно. Вікна? Ми ж їх мили місяць тому. Вони чисті, — намагаюся я обережно.
— Маріє, чисті – це коли на них немає жодної порошинки. А це – просто прозорі. Іди, бери ганчірку. А потім, як закінчиш, допоможеш мені м’ясо розробити. Я вирішила зробити голубці, вареники, а ще печеню в горщиках. І все це має бути до обіду, щоб Антон поїв гарячого.
Антон, мій рятівник, теж прокидається.
— Мамо, зупинись. Це ж не ярмарок. Ми не будемо їсти три дні поспіль одне і те ж. І Марія не зобов’язана. Ми можемо замовити все, що ти хочеш. Або ти можеш приготувати щось одне, а ми тобі допоможемо.
— Синку, ти ж не розумієш, що таке справжня домашня кухня. Це має бути з душею. А душа у жінки – це її руки і її кухня. Ти повинен бути під наглядом, щоб нормально їсти. А Марія, якщо не вміє, то навчиться. Бо яка вона господиня, якщо не може нагодувати чоловіка?
Я відчуваю, як моя усмішка зникає.
— Олено Петрівно, я не вважаю себе поганою господинею. Я працюю, заробляю, доглядаю за будинком і за собою. Я вмію готувати, але не люблю витрачати на це весь свій вихідний день, — кажу я максимально спокійно.
— Не любиш? А повинна любити. Це твій обов’язок. А ще у мене є список. Мені треба купити…
І тут вона дістає списаний аркуш, де пунктів на двадцять: сметана, олія, борошно, капуста, м’ясо, три види круп, зелень, цукор, якісь незрозумілі мені спеції.
— Це що, ти теж маєш купити? — запитую я.
— Так, Маріє. Я не знаю, де тут ваш базар, а ти молода, швидка. З’їздиш, купиш. Гроші я тобі дам, але щоб все було свіже. А ми з Антоном поки що почнемо прибирання. Я йому доручу помити підлогу в кухні та коридорі.
Я дивлюся на Антона. Його обличчя виражає абсолютну безвихідь. Він знає, що сперечатися з матір’ю, коли вона в такому настрої, – це просто втрата часу і нервів.
— Добре, мамо. Я зараз поїду. Тільки дай гроші, — каже він.
— Ні, Антоне. Ти миєш підлогу, як я сказала. А Марія їде. Вона знає, що мені потрібне. І не забудь, Маріє, купити той, особливий, сорт м’яса.
І ось я, замість того, щоб у суботу пити каву в ліжку, їду на інший кінець міста, бо там, як мені здається, “правильний” ринок, де “справжнє” м’ясо. Я витрачаю дві години на дорогу і покупки, потім ще двадцять хвилин, щоб підняти важкі сумки на третій поверх.
Коли я повертаюся, в хаті справжній… не хаос, а навпаки, занадто багато порядку. Антон стоїть на колінах і миє підлогу, Олена Петрівна контролює процес, стоячи над ним. У неї на голові хустка, а на обличчі – вираз великої господині.
— О, приїхала! Швидше, Маріє, ми вже зачекалися. Ставай до роботи! Я вже все приготувала до розробки.
— Мамо, дай їй хоч чаю попити, вона з важкими сумками, — заступається Антон.
— Який чай? Спочатку справа, потім задоволення. Вона ж не на відпочинку.
І я, втомлена, приступаю до готування. У мої плани на вихідні входило подивитися новий серіал, прогулятися парком і, можливо, поїхати в торговий центр за новими туфлями. Натомість я стою над каструлями, ріжу овочі, розбираю м’ясо і ліплю вареники. Не тому, що хочу, а тому, що мені диктують.
Олена Петрівна, звичайно, “допомагає”. Це означає, що вона стоїть поруч і дає вказівки.
— Маріє, не так швидко ріж. Цибулю треба дрібненько, бо Антон не любить великих шматків.
— Маріє, вареник має бути гарним, як вушко, а не як мішок. Ти що, ніколи не ліпила?
— Маріє, ти вариш занадто багато. Нам стільки не треба. Половину ти звариш сьогодні, а половину заморозиш. Я все розрахувала.
Я мовчу. Я просто роблю те, що мені кажуть. Бо сперечатися, знову ж таки, немає сенсу. Це її світ, і вона в ньому – головна.
До четвертої години дня ми закінчуємо. Кухня блищить, а на столі справжній бенкет. Вареники, голубці, печеня, салат “Олів’є”, який вона наказала зробити, бо “це святкова страва”.
Антон дивиться на мене з жалем.
— Маріє, вибач, будь ласка. Я спробую поговорити з нею. Це несправедливо.
— Не треба, Антоне. Я вже звикла. Просто хочу прийняти душ і лягти, — відповідаю я, витираючи спітніле обличчя.
— А ні, — втручається Олена Петрівна. — Спочатку їсти. Все гаряче, свіже. Сідайте. І треба все спробувати.
Ми сідаємо. Їжа справді смачна. Я не сперечаюся, Олена Петрівна готує добре. Але ціна цього “добре” – мій зіпсований вихідний, мої нерви і відчуття, що я – безправна прислуга у власному домі.
Наступного дня – неділя. Знову ж, неділя – це, за нашими правилами, день для довгих сніданків, прогулянок і спокійного відпочинку. Але не тепер.
О шостій ранку я знову прокидаюся від запаху. Цього разу – запах тіста. Олена Петрівна вирішила спекти пироги.
— Маріє, прокидайся! Я вже замісила тісто. Ти будеш допомагати мені з начинкою. Сьогодні буде солодкий день.
І все повторюється. Знову примусове готування, знову вказівки. Антон знову намагається заступитися, але все марно.
— Мамо, ми ж можемо купити пироги в пекарні. Вони такі ж смачні.
— Купити? Який сенс у купівлі, якщо в тебе є руки, щоб зробити своє? Ти повинен їсти те, що я приготую. Тоді ти будеш здоровим і міцним. А Марії не завадить навчитися пекти.
Я відчуваю, що це не просто готування, це – боротьба за владу в моєму домі. Олена Петрівна намагається встановити свої порядки, довести, що вона тут головна, а я – лише молода господиня, яка має підкорятися.
Якось я не витримала. Коли вона почала вказувати мені, як правильно нарізати фрукти для компоту, я просто відклала ніж.
— Олено Петрівно, я дуже вас люблю і поважаю. Але це наш дім, і ми з Антоном маємо свої звички. Ми замовляли доставку, і це було наше рішення. Якщо вам хочеться готувати, готуйте. Ми будемо раді спробувати. Але не змушуйте мене. Мої вихідні – це час для відпочинку, а не для примусової праці.
Олена Петрівна подивилася на мене з таким… здивуванням.
— Ти мені заперечуєш? Я ж для вас стараюся, для свого сина. Я хочу, щоб ви жили правильно, по-сімейному. А ти мені кажеш, що не хочеш працювати?
— Я не кажу, що не хочу працювати. Я кажу, що хочу сама обирати, коли і що мені робити у власному домі. Я не ваша помічниця, я ваша невістка. І мені потрібен відпочинок.
Настала тиша. Антон стояв поруч, ніби завмер. Я вперше так відкрито сказала, що думаю.
Олена Петрівна, здається, трохи розгубилася. Вона зняла хустку і тихо сказала:
— Добре, Маріє. Як скажеш. Я просто хотіла, щоб ви поїли домашнього.
З того дня стало трохи легше. Олена Петрівна все ще готує, але вже не змушує мене. Вона питає, чи хочу я допомогти. Іноді я погоджуюся, іноді ні. А доставку ми все одно замовляємо. Тепер ми поєднуємо. Вона готує улюблені страви Антона, а ми замовляємо щось екзотичне. Знайшли компроміс.
Але це відчуття примусу, цей тиск, він залишив неприємний осад. Схоже, що навіть у 21 столітті, коли жінка може бути ким завгодно, деякі люди все ще вважають, що її місце – на кухні, і її головний обов’язок – нагодувати чоловіка.
Любі читачі, а як ви знаходите баланс між своїми бажаннями та очікуваннями родичів старшого покоління? Чи стикалися ви з тим, що ваші звичні правила в домі порушувалися, коли до вас переїжджали батьки чи свекри? Як ви вчинили? Чи вдалося вам відстояти свої кордони?
