– Валентина Іванівна, ви не думаєте, що нам варто поговорити про майбутнє? – запитала я, нервово перебираючи виделкою шматочок картоплі на тарілці.
Ми сиділи за маленьким кухонним столом у нашій тісній квартирі: я, мій чоловік Тарас і його мама Валентина Іванівна. Її присутність у нашому домі вже кілька тижнів змушувала мене відчувати себе гостею у власній оселі.
Валентина Іванівна підняла очі від тарілки, де вона акуратно розкладала овочі, і посміхнулася.
– Про що це ти, Маріє? – Її голос був спокійним, але я відчула в ньому нотку настороженості.
– Я про те, що ми скоро станемо сім’єю з чотирьох осіб, – я намагалася говорити м’яко, але мій голос тремтів. – У цій квартирі ледве вистачає місця для нас із Тарасом, а коли з’явиться малюк. Я просто не уявляю, як ми всі тут помістимося.
Тарас, який до цього мовчки їв, різко поклав виделку на стіл. Його обличчя стало серйозним.
– Маріє, ти ж знаєш, що це квартира мами. Вона має право тут бути, – сказав він, і в його тоні відчувалася напруга.
– Я все розумію, Тарасе, але невже ми не можемо знайти якесь рішення? – Мій голос став вищим, ніж я хотіла. – Ми ж не можемо жити так вічно, коли я навіть у власному домі не можу почуватися вільно!
Валентина Іванівна зітхнула, відсунула тарілку і склала руки на столі.
– Маріє, я не хочу бути тягарем. Якщо я заважаю, скажи прямо, і я подумаю, що робити. Але ти ж знаєш, чому я тут. Після 40 років із Григорієм я не можу повернутися до нього.
Я відчула, як у горлі застряг клубок. Я не хотіла образити її, але правда була нестерпною: ми не могли так жити далі. Тарас дивився на мене з докором, і я зрозуміла, що ця розмова може змінити все.
Не так давно ми з Тарасом святкували нашу третю річницю шлюбу. Це був теплий вечір, ми сиділи в затишному кафе в центрі міста, сміялися і згадували, як усе починалося. Тоді я ще не знала, що наше життя скоро зміниться так кардинально.
Ми жили в маленькій однокімнатній квартирі в спальному районі. Квартира була Тарасовою гордістю – він сам робив ремонт, купував меблі, і ми разом створювали наш маленький затишний світ.
Я була при надії, на четвертому місяці, і ми з нетерпінням чекали появи нашого первістка. Усе здавалося ідеальним, доки одного вечора не пролунав стукіт у двері.
– Хто це може бути так пізно? – здивувалася я, поглянувши на годинник. Була майже північ.
Тарас, сонний, пішов відчиняти двері. Я почула його здивований голос:
– Мамо? Що ти тут робиш?
Я вибігла з кімнати і побачила Валентину Іванівну, яка стояла на порозі з двома великими валізами. Її обличчя було втомленим, але рішучим.
– Я залишила Григорія, – сказала вона, не вітаючись. – Можна я поживу у вас?
Я була ошелешена. Тарас запросив маму всередину, і ми всі сіли на кухні. Я заварила чай, хоча руки тремтіли від несподіванки. Валентина Іванівна розповіла, що напередодні у неї стався серйозний конфлікт із чоловіком.
Вона не вдавалася в деталі, але я знала, що її чоловік, Тарасів батько, мав слабкість до міцних напоїв. Після 40 років спільного життя вона вирішила, що більше не може це терпіти.
– Я завтра йду подавати на розлучення, – заявила вона, міцно тримаючи чашку з чаєм. – Мені немає куди йти, крім, як сюди.
Я кивнула, хоча в голові крутилися десятки думок. Наша квартира була крихітною – одна кімната, маленька кухня і ванна. Ми з Тарасом ледь поміщалися вдвох, а тепер ще й Валентина Іванівна? Але я промовчала. Вона виглядала такою втомленою, що я не наважилася щось сказати.
Наступні тижні були непростими. Валентина Іванівна спала на розкладному дивані в нашій єдиній кімнаті. Вона намагалася бути корисною: прибирала, іноді готувала вечерю, але її присутність змінила все.
Ми з Тарасом більше не могли вільно розмовляти, жартувати чи просто бути собою. Кожен наш крок супроводжувався її поглядом чи коментарем.
– Маріє, ти впевнена, що тобі варто стільки працювати? – казала вона, коли я поверталася додому з офісу. – У твоєму стані треба більше відпочивати.
– Дякую, Валентино Іванівно, але я почуваюся добре, – відповідала я, намагаючись зберігати посмішку.
Тарас, здається, не помічав, як мені важко. Він був радий, що його мама нарешті наважилася залишити того чоловіка, і вважав, що ми маємо підтримати її. Але я відчувала, що втрачаю свій дім.
Кожен вечір, коли я поверталася з роботи, я змушена була слухати її розповіді про минуле – про те, як вона познайомилася з Григорієм, як вони будували своє життя, як він змінився після років шлюбу.
Одного дня я не витримала і сказала Тарасові:
– Я розумію, що твоя мама в біді, але невже ми не можемо знайти інший вихід? Ця квартира замала для нас трьох, а скоро буде ще й дитина!
Тарас зітхнув і відвів погляд.
– Маріє, ти ж знаєш, що ця квартира юридично належить мамі. Вона віддала її нам, щоб ми могли тут жити, але за документами вона її. Якщо вона захоче, то може залишитися тут назавжди.
Я була прикро вражена. Я не думала, що Тарас так легко може зруйнувати наше спільне життя. Він навіть не намагався поговорити з матір’ю і якось пояснити, що вона тут зайва. Це означало, що Валентина Іванівна могла залишитися з нами скільки завгодно, а ми не мали права нічого вимагати.
– Чому ти так легко реагуєш на це? А нічого, що ми тут ремонт робили? – запитала я, відчуваючи, як у мені наростає розчарування.
– Я не думав, що це важливо, – відповів він, знизивши плечима. – Мама завжди казала, що ця квартира для нас. Але тепер, коли вона тут. Я не знаю, як це змінити.
Через кілька тижнів я вийшла в декрет. Тепер я проводила вдома весь день, і це тільки посилило моє відчуття дискомфорту. Валентина Іванівна була вдома постійно.
Вона дивилася свої улюблені телешоу, розповідала історії про своє життя і намагалася давати мені поради щодо майбутнього материнства.
– Знаєш, Маріє, коли я була при надії Тарасом, я їла багато яблук. Кажуть, це добре для малюка, – казала вона, нарізаючи фрукти.
– Дякую, я врахую, – відповідала я, хоча в голові думала: «Я не хочу слухати це щодня!»
Одного вечора я вирішила поговорити з Тарасом наодинці. Ми дочекалися, поки Валентина Іванівна засне, і тихенько пішли на кухню.
– Тарасе, я більше не можу, – сказала я, стримуючи сльози. – Я розумію, що твоя мама потребує підтримки, але я відчуваю, що мій дах їде. Ми не можемо нормально поговорити, я не можу навіть відпочити у власному домі!
Він узяв мою руку і лагідно стиснув її.
– Я знаю, що тобі важко. Але що я можу зробити? Вона моя мама, і я не можу просто вигнати її.
Я відчула, як у мені закипає роздратування, але стрималася. Я знала, що Тарас любить свою маму, але я також знала, що так далі жити неможливо.
Наступного дня я вирішила поговорити з Валентиною Іванівною. Я дочекалася, поки Тарас піде на роботу, і запросила її на чай.
– Валентино Іванівно, я дуже ціную, що ви допомагаєте нам, – почала я обережно. – Але я хвилююся, як ми всі помістимося тут, коли з’явиться дитина. Може, ви могли б подумати про якісь варіанти? Наприклад, знайти окреме житло?
Вона подивилася на мене здивовано.
– Окреме житло? Маріє, ти ж знаєш, що в мене немає грошей. Усе, що я мала, я віддала на цю квартиру для Тараса. А Григорій. Він не дасть мені ні копійки.
– Але, можливо, ви б у родичів попитали? – запропонувала я. – У вас же родина велика, чи не так?
Валентина Іванівна зітхнула.
– Я не хочу бути тягарем, Маріє. Але мені подобається бути з вами. Я хочу допомагати з онуком.
Через кілька днів Тарас прийшов із роботи з хорошими новинами.
– Мені запропонували підвищення! – радісно повідомив він. – Зарплата буде 25000 гривень на місяць. Може, ми зможемо зняти собі окрему квартиру?
Я не могла повірити своїм вухам. Аж підстрибнула на місці від почутого. Ми? Собі? У нас є наш дім у якому ми жили три роки. Я тут господиня, чого ми маємо іти.
А оренда? Уявіть скільки то буде грошей, голова обертом. З якого то дива саме ми мусимо шукати соі житло?
Знаєте, мені просто у голові не вкладається, от така поведінка Тарасової матері. Сорок років жила із чоловіком, він тобі сина виростив, як рідного. Ну що ти на старість воду колотиш?
Мало того , так вона ще й нам скільки прикрощів завдала. ну як можна бути настільки черствою людиною і думати тільки про себе?
Головна кратинка ілюстратвина.
