– Маріє, ну що ви там надумали з подарунком? Софійці п’ять рочків буде! Може, набір для малювання чи ляльку з аксесуарами? – спитала я по телефону невістку, бо день народження онучки за тиждень, а я хотіла щось таке, щоб дитина згадувала з теплом. Марія помовчала, ніби слова підбирала, а потім видала таке, що я ледь не поперхнулася чаєм.
– Та нащо ляльки, Віро Петрівно? Краще гроші в конверті. У Назара зараз робота нестабільна, іпотека тисне, як прес. Ми ж не для забави живемо, рахуємо кожну копійку. Подарунки – то розкіш, а нам би на газ вистачило.
Я поставила чашку на стіл, бо сиділа в своїй кухні з видом на річку, і думала: отака жінка, повна сил, сидить удома з дитиною і на мій рахунок дивиться, ніби то її частка.
– Маріє, ти що, жартуєш? – відповіла я, стараючись не підвищувати голос. – Гроші – то для вас з Назаром, а Софійці треба щось своє, щоб бабусю згадувала. Я ж не банк, але на іграшку знайду. А ти чому сама не шукаєш роботу? Дитина ж не немовля, садок є, фріланс онлайн.
Вона зітхнула в трубку, ніби я щось не те сказала.
– Віро Петрівно, ви ж розумієте, садок – то постійні застуди. Софія то температура, то горло, хто на лікарняне візьме? Назар один тягне все, а я… ну, я ж мати. Ви б на моєму місці як? Ви ж самі казали, що кар’єру робили, бо могли.
Я поклала телефон, бо слова не йшли. То був пік – гострий, як біль у спині після довгого дня. З того дзвінка минув тиждень, а я все думаю: як жити з такою “допомогою”, де подарунок – то тиск?
Мене звати Віра, мені шістдесят три, і я звичайна жінка з Києва, яка все життя на роботі стояла, щоб не чекати милості від долі.
Працюю в аптеці на посаді завідуючої – вже двадцять вісім років, з ранку до вечора рецепти видаю, персонал тримаю в порядку, замовлення роблю.
Зарплата нормальна, 32 тисячі, вистачає на все: на квартиру в спальному районі, на машину, на дрібні радощі.
Розлучена з чоловіком вісім років тому – з Петром, мій син Назар тоді вже одруженим був, двадцять шість йому стукнуло.
Ми з Петром жили як сусіди: я на ногах, робота, дім, а він – телевізор, футбол по вихідних, “відпочинок з пінним”.
Я любила музеї, прогулянки по Андріївському узвозу, поїздки на вихідні в Чернігів чи Переяслав.
“Віро, ти вічно кудись, а сім’я?” – бурмотів він.
Я терпіла, бо син, бо звичка.
Але коли Назар з Марією оселилися окремо, я сказала: “Петре, досить. Життя коротке, хочу для себе”.
Він дзвонив потім – разів шість, квіти слати пробував.
“Віро, повернися, сам не витримаю”.
А я: “Ні, Петре. Ти своїм життям живи, я – своїм”.
Видихнула, як з вагона зійшла.
Тепер подорожую, коли душа просить: то в Моршин на мінералку, то в Грецію на море, то в Польщу на ярмарок.
Минулого року в Крольовець молилася за здоров’я – тихий монастир, свічки, спокій.
Нічого не тримає – ні колишнього, ні старих звичок.
Живу легко, бо заслужила: кар’єра, самотужки все побудувала.
А от мій Назар… Синок мій, тридцять чотири роки, тихий хлопець, але доля його не жаліє.
Закінчив політех на інженера, пішов у IT – тестувальник програм, фріланс робить, проекти бере.
Одружився шість років тому з Марією – мила дівчина, з маленького села під Києвом, бухгалтерка в конторі була, але після Софійки на декретний пішла і сидить досі.
“Мамо, з дитиною вдома спокійніше, – казала вона. – Назар заробляє, я порядок тримаю”.
Софія – наша гордість, п’ять років, русява, з татовими ямочками на щоках, мріє про принцес.
Вони квартиру взяли в кредит – двокімнатну в новобудові, з видом на парк.
“Мамо, то для майбутнього”, – радився Назар.
Але шість років платять – по 12 тисяч щомісяця, плюс світло, вода, їжа.
Робота його то проекти йдуть, то пауза – то добре, то “клієнти зникли”.
Марія вдома: “Хто з Софійкою? Садок – то віруси, нежить, горло”.
Я чула то разів вісім: коли в гості приїжджаю, вечерю готую, з онучкою в ляльки граюся.
Назар виправдовується: “Мамо, Марія має рацію, декрет – то декрет”.
Але я бачу: він худий став, очі втомлені, коли з ноутбука не відривається.
Напруга з Марією почалася ще на весіллі.
Вона – “Віро Петрівно, ви ж начальниця, розкажіть, як баланс з родиною тримати”.
Я: “Маріє, головне – не зупинятися, шукати варіанти”.
А після Софії – мовчанка.
Я приїжджаю раз на тиждень – з фруктами, з книжками для дитини.
“Віро Петрівно, ви ж у відпустку в Єгипет? – питає вона раз, коли фото в чаті скинула. – А ми тут з платежами… Може, підкинете?”
Я ковтала: “Маріє, я на роботі, але на свята дам”.
Назар дзвонив: “Мамо, не ображайся, туго”.
Я давала – то 500 на ліки, то 1000 на іграшку.
Але з часом – частіше.
“Віро Петрівно, ви безсовісні, – сказала вона якось по смс, коли я відмовила в три тисячі на “доплату”. – Ви по світах гасаєте, а син весь у боргах. Ми ж сім’я”.
Я ледь стрималася: “Маріє, я заробляю, тиждень по 45 годин. А ти? Чому не пробуєш? Онлайн-бухгалтерія, курси – ти ж фахівець”.
Вона: “З дитиною? Ви б як, Віро Петрівно? Ваш Петро хоч не скаржився”.
То кольнуло – згадка про колишнього, ніби я розлучення винна.
Подруга моя, Олена з аптеки, чула по обідній каві.
“Віро, ти маєш рацію, – казала вона, коли ми в парку сиділи. – Моя невістка теж сиділа два роки, а потім на півдня пішла – і все гаразд. Відмазки – то не вихід”.
Я кивала: “Олено, я все життя на ногах, персонал з малечею мала – відпускали, нянь наймали. А Марія – “садок небезпечний”.
Олена посміхалася: “Пропонуй: “Йди, а я з Софійкою побуду”.
Я пробувала: приїжджала, брала онучку на майданчик.
“Віро Петрівно, дякую, але я хвилююся, хай вдома сидить”, – казала Марія.
Я зітхала: “Маріє, я ж бабуся, знаю, як”.
Але той дзвінок про день народження став краплею.
Я набирала з теплом – Софія малює метеликів, співала: “Бабусю, хочу казку в коробці”.
Думала: набір для творчості, чи велосипед маленький.
А Марія – “гроші”.
Після розмови я набрала Назара.
– Сину, що у вас? Марія каже, конверт на день народження. Я ж бабуся, хочу щось корисне подаруватити, а не папір.
Він видихнув у слухавку, ніби від роботи відривався.
– Мамо, туго. Кредит, Софія в садок – ліки що місяць. Марія… ну, вона вдома, бо так зручніше. Підтримай, мамо, ти ж можеш.
– Назаре, можу, але не так. Я працюю, вихідних мало. А Марія? Чому не шукає? Репетиторство, фріланс – бухгалтерка ж.
Він помовк.
– Мамо, не дави. Вона мати, то її справа. Я витягну.
Я відклала телефон, бо в горлі стиснуло.
“Вона мати” – так, але й людина, що може змінитися.
Я в її роки вже відділенням керувала, сина одна піднімала після розлучення – Петро пішов, але я не нила.
Подруги в аптеці радили: “Віро, не давай – хай вчаться”.
Але як не дати? Онучка ж.
Минув тиждень.
Я поїхала до них – з кексами, з маленьким пазлом, щоб не скривдити.
Софія оббігла: “Бабусю, глянь, я як принцеса! Дякую за подарунок!”
Марія глянула: “Віро Петрівно, ми ж про гроші говорили”.
Я всміхнулася: “Маріє, то для дитини. А гроші – хай Назар знайде”.
Назар пожартував: “Мамо, ти як завжди практична”.
Але ввечері, коли Софія спала, Марія сказала: “Ви егоїстка, Віро Петрівно. Гуляєте по курортах, а ми тут…”.
Я встала: “Марію, егоїзм – то чекати готового. Я пропоную: йди на роботу, я з Софійкою посиджу”.
Вона похитала головою: “Ні, ви ж зайнята своєю аптекою”.
То було як укол – мої зусилля відкидають.
Тепер думаю: купити набір для малювання з блискітками, чи велосипед з кошиком на інше свято чи Миколая?
Щоб Софія згадувала бабусю з усмішкою, а не з папірцем.
Дівчата, а ви б як? Подарували б іграшку, чи все ж гроші?
І як з такими невістками ладнати – говорити прямо чи чекати, поки самі поворухнуться?
Розкажіть, бо я вагаюся.
