— Олено, я більше не можу, — сказала невістка, стоячи на порозі з валізою в руках, а поруч тремтіла маленька Аня, тримаючи іграшку. — Забери її, будь ласка, поки я не влаштуюся. Сама знаєш, як мені важко.
— Добре, доню, — тихо відповіла Олена, обіймаючи онучку. — Ми впораємося. А ти тримайся, влаштовуйся телефонуй.
Невістка кивнула, а в очах Олени я побачила втому. Вона зітхнула, взяла Аню за руку і повела в будинок. Ця сцена, що розгорнулася минулої весни, була лише однією з багатьох, які показували, як моя сусідка мовчки тягне на собі весь тягар родини.
Але я хочу вам розповісти не історію про важке життя, а історію про майже казку, що сталась у її сім’ї. Ніколи б не повірила, що таке можливо, але виявилось, що й у найтемніші часи, існують люди, які дарують світло і щастя. І не важливо, скільки тобі років.
Я багато років живу на дачі в мальовничому селі біля річки. Моя сусідка Олена — жінка з неймовірною силою духу, але життя її не щадило.
Вона завжди була для нас прикладом: добра, тепла, з умінням вислухати й підтримати. Але за її усмішкою ховалася важка ноша, яку вона несла сама.
Олена втратила першого чоловіка одинадцять років тому. Він залишив її з двома синами, які, на жаль, мали проблеми зі шкідливими звичками. Обидва вже мали сім’ї — дружини, діти, але це не рятувало їх від труднощів.
Сусіди іноді шепотіли за парканом:
— Олена сама винна, не догледіла за хлопцями.
Але вона лише хитала головою:
— Маріє, люди завжди знайдуть, що сказати. А я мушу думати, як витягнути своїх.
Я бачила, як вона бігала між роботою, домом і синами, намагаючись допомогти кожному. Старший син, Тарас, часто втрачав роботу, а молодший, Ігор, мав проблеми з фінансами.
Олена давала їм гроші, коли могла, — то 2000 гривень на продукти, то 3000 на ремонт. Але це було нелегко, бо вона сама жила на скромну пенсію в 4500 гривень.
А потім додалася ще одна турбота. Старша невістка, Наталя, не витримала й пішла від Тараса. Вона привезла шестилітню Аню до Олени й сказала:
— Мамо, я мушу почати все спочатку. Поки не знайду роботу, чи не могли б ви наглянути за Анею.
Олена, не вагаючись, погодилася:
— Залишай, доню. Ми з онучкою будемо разом.
Аня оселилася коло моєї сусідки, і Олена стала для неї і мамою, і бабусею. Вона вставала о шостій, готувала сніданок, відводила дівчинку до садочка, а ввечері вчила її читати. Я якось зайшла до них і побачила, як Олена терпляче пояснює:
— Дивись, Аню, це буква «А».
— Ба, а коли мама приїде? — питала дівчинка.
— Скоро, сонечко, — відповідала Олена, приховуючи тривогу.
Але на цьому випробування не закінчилися. Її мама, якій було 87, захворіла й не могла жити сама. Олена, як єдина донька, забрала її до себе.
— Мамо, лягай у гостьовій кімнаті, — казала вона, поправляючи подушку. — Я про тебе подбаю.
Мама слабко відповідала:
— Оленко, ти й так стільки на себе взяла. Як ти все витримуєш?
— Витримую, бо мушу, — усміхалася Олена, але я бачила, як її очі тьмяніють від утоми.
Вона бігала між городом, де садила картоплю й помідори, щоб прогодувати всіх, і домом, де чекали мама й онучка. Іноді сідала на лавці й зізнавалася мені:
— Маріє, буває, руки опускаються. Грошей бракує, сил не вистачає. Хоч би день спокою.
Я радила:
— Олено, ти не залізна. Дозволь комусь допомогти.
Вона лише сміялася:
— А хто? Усі зайняті своїм.
І ось, коли здавалося, що важче вже не буває, з’явився Василь. Йому було 59, високий, із сивиною на скронях і доброю усмішкою.
Вони з Оленою працювали разом багато років тому, коли вона ще була одружена. Василь тоді захоплювався нею — її розумом, теплом, умінням триматися в будь-якій ситуації. Але він не наважувався підійти, поважаючи її шлюб.
— Олено, я завжди думав про тебе, — зізнався він, коли вони випадково зустрілися в місті на ринку. — Ти не змінилася, усе та ж.
Олена розгубилася:
— Василь, звідки ти? Стільки років не бачилися!
Вони почали спілкуватися. Спочатку як друзі: він привозив продукти, допомагав із дрібним ремонтом на дачі. Василь працював інженером на заводі, заробляв заробляв непогано, мав машину.
Олена розповідала мені:
— Маріє, він такий турботливий. Купує Ані іграшки, мамі — фрукти. Навіть не знаю, як йому дякувати.
Василь же казав:
— Олено, я хочу, щоб тобі було легше. Ти заслуговуєш на щастя.
Він брав Аню до спеціальної школи, бо дівчинка мала труднощі з навчанням. Допомагав синам Олени: дав Тарасу 4000 гривень на нові меблі, Ігорю — 3000 на ремонт машини.
Влітку, під час пікніка на дачі, він зробив їй пропозицію. Ми, сусіди, зібралися на шашлики, сміялися, ділилися історіями. Раптом Василь встав, тримаючи букет ромашок:
— Олено, я довго чекав. Виходь за мене. Я хочу бути з тобою, ділити все — і радість, і турботи.
Олена зніяковіла:
— Василь, мені 65. У мене стільки клопотів — мама, Аня, сини.
— І що? — усміхнувся він. — Я люблю тебе й хочу бути поруч. Усе подолаємо разом.
Сусіди зааплодували, а Олена, подумавши, кивнула:
— Добре, Василь. Давай спробуємо.
Вони одружилися офіційно в РАГСі. Василь наполягав:
— Хочу, щоб усе було по-справжньому. Ти — моє щастя, Олено.
Вони оселилися на дачі Олени. Василь узяв на себе частину турбот: возив Аню до школи, купував продукти, платив за комуналку. На городі вони працювали разом.
— Олено, дивись, які помідори! — радів Василь, тримаючи кошик.
— Завдяки тобі, — сміялася вона. — Ти ж усе поливаєш.
Василь дуже піклувався про неї. Якщо Олена йшла до мене, він ішов слідом.
— Маріє, привіт, — казав він, заходячи. — Просто хочу бути поруч із Оленою.
Вона жартувала:
— Він думає, що я в 65 ще наречена на виданні.
Одного разу ми зібралися на ринок. Василь наполіг:
— Я поїду з вами. Сумки важкі, а я хочу, щоб Олена відпочивала.
— Василь, ми впораємося, — заперечила вона.
— Знаю, але я люблю тебе, — відповів він м’яко. — Хочу допомагати.
Іноді він між іншим казав:
— У мене дружина – красуня. Буду поруч, бо ж заберуть.
Вона сміялася:
— Ой, Василь, які там залицяльники? Ти мій головний кавалер.
Олена зізнавалася мені:
— Маріє, він такий турботливий. Іноді аж занадто, але я бачу, що це від любові.
Якось вони посварилися через дрібницю. Олена хотіла сама поїхати до міста, а Василь заперечив:
— Давай разом, кохана. Я ж дбаю про тебе.
— Василь, я не дівчинка, — обурилася вона. — Дай мені хоч трохи свободи!
Він зітхнув:
— Відвезу і будь вільна. Авто є, нащо тобі той автобус. Ходи собі магазинами, чи куди ти там хочеш, а я Аню на батути поведу.
А нещодавно у Олени ювілей був. Я нині гостюю у своєї доньки, тож зателефонувала привітати.
— Дякую, Маріє, — радісно відповіла вона. — Ти ніколи не вгадаєш який мені подарунок чоловік зробив. та вже куди тобі – ми в санаторій на три тижні їдем. У гори. Мамі найняли доглядальницю, Аня поїде до мами на ці тижні. А ми з Василем — на відпочинок. Я ж ніколи ніде й не була. Які ті гори? Лиш по телефізору й бачила.
— Чудово! — вигукнула я. — Насолоджуйтеся.
Поклавши слухавку я сама собі посміхнулась. Я ж добре бачила і знала, як важко жилосьОлені самій. Скільки турбот лягло на її плечі: сини, онуки, а потім і мама додалась.
Так, її життя не стало іншим. Турботи ті ж самі, але вона змінилась і не впізнати. Коли тебе люблять, коли тебе бережуть і кажуть, що и найкраща, тут і сил додається і впевненості і наснаги долати усе.
От і не вір у долю.
Головна картинка ілстративна.
