— Маріє! У мене сусідка зверху знову трубу забила, — підвищивши голос, заявила свекруха. — Ремонт із ОСББ оцінили в п’ять тисяч. А в мене пенсія тільки за тиждень.
Марія відвела погляд від монітора й поправила навушники. Три хвилини тому дзвінок перервав її зосереджену роботу над макетом для нового клієнта.
— Галино Іванівно, я вчора тільки переказувала вам гроші на аптеку, — спокійно відповіла Марія.
— Яку аптеку? А, ті. Так я їх уже купила! А тепер ось це! У цій орендованій квартирі вічно щось ламається. А господиня все на мене звалює, — голос свекрухи тремтів від удаваної безпорадності.
Марія втомлено потерла перенісся. Щотижневі прохання Галини Іванівни про фінансову допомогу стали таким же звичним ритуалом, як ранкова кава. Різниця лише в тому, що кава приносила задоволення, а розмови зі свекрухою — ні.
— Я надішлю гроші, — здалася Марія й натиснула кнопку завершення виклику.
Олег увійшов до кімнати з двома чашками чаю. Помітивши вираз обличчя дружини, він усе зрозумів без слів.
— Знову мама дзвонила? — поцікавився Олег, ставлячи чашку біля клавіатури.
— Так. Тепер якісь проблеми через сусідку зверху. Попросила допомогти. Але я чомусь думаю, що вона все вигадала. Проте сперечатися собі дорожче.
— Але ж ми їй тиждень тому давали гроші, — насупився Олег.
Марія знизала плечима й повернулася до роботи. Вести розмову з чоловіком про його матір вона давно припинила. Олег частенько захищав Галину Іванівну, пояснюючи її постійні прохання про фінансову допомогу самотністю та скрутним становищем.
Від бабусі й діда Марії дістався солідний спадок. Дві квартири в центрі міста, рахунки в банках і родинні прикраси. Одну квартиру вони з Олегом здавали.
У другій — жили самі. Дохід дозволяв Марії займатися улюбленою справою — графічним дизайном, без поспіху на термінові замовлення й дедлайни.
Спадок і став причиною холодних стосунків зі свекрухою. Галина Іванівна вважала несправедливим, що молодій дівчині дісталося стільки добра, тоді як вона, пропрацювавши все життя вчителькою, змушена економити кожну копійку й орендувати квартиру.
Марія жартома сказала:
— Може, запропонувати твоїй мамі переїхати до нас? Друга спальня все одно пустує. Вона зможе діставати мене щодня!
Олег поперхнувся чаєм.
— Ти ж знаєш, як вона ставиться до нашої квартири. «У дідових хоромах жити не буду!» — пожартував він про матір.
Марія закотила очі. Галина Іванівна відмовлялася довго перебувати в квартирі, яка дісталася від бабусі з дідом. Але при цьому не соромилася регулярно просити гроші, отримані зі здачі такої ж квартири.
— Завтра твій двоюрідний брат із заробітків повертається, — згадала Марія. — Готуйся, скоро твоя мама подзвонить щодо подарунка для нього.
Олег легенько обійняв Марію.
— Та годі тобі. Мама просто за рідню переживає. Ти перебільшуєш.
Марія підняла брову й промовчала. Сперечатися було марно — Олег по-своєму любив матір і відмовлявся бачити в її діях корисливий намір.
Телефон задзвонив не завтра, а за три години, коли подружжя вечеряло. Марія виразно глянула на чоловіка й передала йому телефон.
— Олежку! Мій Сашко завтра повертається! — голос Галини Іванівни дзвенів від захвату. — Ти знаєш, як я його люблю! Племінничок мій єдиний! Йому ж тепер життя влаштовувати треба.
Олег увімкнув гучний зв’язок.
— Привіт, мам. Так, я пам’ятаю, що Сашко повертається.
— От саме так, синочку! — продовжувала Галина Іванівна. — Я тут із сестрою говорила. У Марійки ж є вільна квартирка, та, що від бабусі. Може, хай Сашко там поживе? Йому ж із чогось починати треба. А ви й так гарно влаштувалися!
Марія відклала серветку. Руки дрібно затремтіли, але вона взяла себе в руки.
— Галино Іванівно, у тій квартирі живуть люди, — відрізала Марія. — У нас контракт на рік наперед підписаний.
— Ой, Марійко, та хто тих договорів дотримується? — відмахнулася свекруха. — Скажіть, що вам самим треба. Вони з’їдуть, нікуди не дінуться.
Олег винувато зиркнув на дружину. Обличчя Марії закам’яніло.
— Ви пропонуєте нам вигнати людей на вулицю? — холодно запитала вона. — Це неправильно.
— Ну, тоді машину! — миттю перелаштувалася Галина Іванівна. — Сашкові на роботу їздити треба буде. У вас грошей кури не клюють, а хлопцеві в житті зачепитися треба!
Олег прокашлявся.
— Мам, машина — це занадто дорогий подарунок.
— Та який дорогий! — обурилася свекруха. — Уживану якусь. Усе одно ваші гроші на рахунках просто лежать.
Марія скочила з-за столу.
— Галино Іванівно, ми не купуватимемо Сашкові машину, — відрізала вона. — Якщо хочете зробити подарунок племіннику — зробіть самі.
У слухавці запала зловісна тиша. Олег глянув на дружину, але Марія не відступила.
— Отакої? — прошипіла свекруха. — Та що ти взагалі знаєш про родичів? Тобі все дісталося просто так! Лежало на тарілочці з голубою облямівкою! А ми, між іншим, родина! Сашко в мене на очах ріс. Я його виняньчила, коли сестра занедужала.
Голос Галини Іванівни зірвався на фальцет:
— Ти зовсім не цінуєш родичів! Безсердечна! Геть від людей відмовилась, сидиш на своєму спадку! Думаєш, що краща за всіх? А мій син міг би одружитися з нормальною дівчиною, без вибриків, без заскоків! Яка поважає родину! Ти зобов’язана допомагати!
«Зобов’язана?» Марія вимкнула зв’язок. Телефон глухо стукнув об стіл.
— Я не зобов’язана це терпіти! — Марія скочила й заходила по кімнаті.
Олег розгублено дивився на дружину. Зморшка між бровами видавала його занепокоєння.
— Люба, я не очікував. Ніколи не бачив маму такою, — Олег потер перенісся. — Це на неї не схоже.
— Не схоже? — Марія гірко розсміялася. — Вона вже рік натякає, що я повинна ділитися з усією вашою ріднею! Спочатку гроші на ремонт, потім на лікування, тепер квартиру й машину подавай!
Олег насупився й кивнув. Вперше він не кинувся захищати матір.
— Я поговорю з нею, — пообіцяв він. — Це перебір.
Марія махнула рукою й пішла до ванної. Сон не йшов. Довго ганяла думки, уявляючи нові суперечки з Галиною Іванівною. Заснула лише під ранок.
Дзвінок у двері пролунав о 8:35. Слідом — барабанний стук. Оглушливий, настирливий.
Марія насилу розплющила очі. Олег пішов на роботу годину тому. Спросоння вона подумала на кур’єра. Натягла халат і, позіхаючи, поплелася відчиняти.
На порозі стояла Галина Іванівна. Ідеально укладене сиве волосся, бездоганний макіяж і погляд, що метав блискавки.
— Ось, вирішила особисто поговорити, — процідила свекруха, пройшовши до квартири.
Сон як рукою зняло. Марія склала руки.
— Галино Іванівно, ви не вчасно.
— Звісно-звісно! У тебе завжди знайдеться виправдання! — свекруха безцеремонно пройшла до вітальні. — Мені треба з тобою серйозно поговорити.
Марія подумки порахувала до десяти й зачинила двері.
— Говоріть.
Галина Іванівна оглянула квартиру. У її погляді читалася ледве прихована заздрість.
— Я не знаю, чому тебе вчили батьки, але в нашій родині прийнято допомагати рідним, — почала свекруха тоном учительки. — Ти поводишся безсердечно. У тебе дві квартири, рахунки в банку, а ти шкодуєш грошей на мого єдиного племінника!
Марія примружила очі.
— Ви забуваєтеся, Галино Іванівно. За останній рік я дала вам понад сто тисяч. На ліки, на ремонт, на подарунки якимось тіткам. І це лише дрібниці!
— І що з того? — свекруха підвищила голос. — Я виростила Олега! Він мій син! Ти моя невістка! Це твій обов’язок — допомагати родині!
— Обов’язок? — Марія мало не розсміялась. — А як щодо ваших боргів? Три місяці тому я оплатила вашу прострочку по кредиту. У травні — новий телевізор. У червні — путівку в санаторій!
— Не смій дорікати мені грошима! — мовила Галина Іванівна. — Ти зобов’язана! Якби не Олег, сиділа б зі своїми грошима сама-самісінька!
Марія зблідла від гніву. Пальці вп’ялися в дверний одвірок.
— Знаєте що? Мій спадок — це мої гроші, а не фонд вашої родини!
Галина Іванівна заходилась від обурення. Її щоки миттю вкрилися червоними плямами.
— Як ти смієш? То ось як ти думаєш про нас? Про родину твого чоловіка? — свекруха вперла руки в боки. — Ось вона, сучасна молодь! Жодної поваги до старших!
Марія відійшла до вікна, намагаючись заспокоїтися.
— Галино Іванівно, давайте начистоту. Ви вважаєте мене банкоматом, а не невісткою, — Марія повернулася. — Я жодного разу не почула від вас слова подяки. Тільки вимоги й дорікання.
— Подяки?! — свекруха сплеснула руками. — А ти знаєш, що в нашій родині невістки завжди допомагали свекрухам? Моя свекруха з нами жила, я за нею доглядала до останнього дня! А ти навіть грошей шкодуєш!
— По-перше, зараз інші часи, — парирувала Марія. — Я не ваша служниця. По-друге, я допомагала вам грошима без жодних прохань. Поки не зрозуміла, що ви вважаєте це своїм правом.
— А хіба ні? — Галина Іванівна перейшла в наступ. — Будь-яка нормальна невістка зобов’язана поважати матір чоловіка! Піклуватися про неї! А не вдавати з себе невідомо що!
Марія випрямилася. В очах з’явився сталевий блиск.
— Повагу треба заслужити, Галино Іванівно. Ви постійно знецінюєте мої почуття й роботу. Виставляєте мене з найгіршої сторони. Я отримала спадок, бо мої бабуся й дідусь мене любили.
— Та що ти кажеш! Як ти смієш так про мене говорити?! — розходилась свекруха. — Я все життя дітей навчала! А ти хто? Картинки на комп’ютері малюєш!
— На цьому розмова закінчена, — Марія рішуче попрямувала до дверей і відчинила їх. — Покиньте мій дім. Негайно.
— Ах так?! — Галина Іванівна задерла підборіддя. — Я все розповім Олегові! Побачимо, що він скаже, коли дізнається, як ти поводилася з його матір’ю! Ти ще пошкодуєш!
— Не сумніваюся, що розкажете, — холодно відповіла Марія. — До побачення.
Свекруха, продовжуючи вигукувати щось, вилетіла на сходовий майданчик. Марія зачинила двері й притулилася до них спиною. Руки тремтіли від пережитого напруження.
Цілий день вона провела як на голках, чекаючи вечора й розмови з чоловіком.
Олег повернувся затемна. За його похмурим обличчям Марія одразу зрозуміла: Галина Іванівна встигла поскаржитися. Він мовчки роззувся, пройшов на кухню й налив собі води.
— Мама дзвонила, — промовив Олег, не дивлячись на дружину.
— Я здогадалася, — Марія затамувала подих. — І що вона розповіла?
Олег повільно повернувся. В його очах гасали іскорки.
— Що ти вигнала її з дому, наговорила каз-на чого й відмовилася допомагати, — він зробив паузу. — А ще сказала щось про «фонд» і «її родину».
Марія прикусила губу. Пояснень уникнути не вдасться.
— Олеже, я.
На її подив, Олег широко всміхнувся.
— Знаєш, я ніколи не бачив, щоб хтось так вправно поставив мою матір на місце, — він ступив до дружини й обійняв її. — Вона роками діставала батька, потім мене. Ніхто не міг їй заперечити. А ти змогла.
— Ти не злишся? — Марія недовірливо зазирнула йому в очі.
— Злюся. Але на маму, — Олег зітхнув. — Я поговорив із нею. Серйозно поговорив. Сказав, що якщо вона не припинить тебе діставати, ми взагалі перестанемо з нею спілкуватися.
— І як вона відреагувала?
— Спочатку говорила багато чого, потім плакала, — Олег знизав плечима. — Але, здається, дійшло. Обіцяла подумати над своєю поведінкою. Я сказав, що ми допоможемо з подарунком для Сашка, але скромним. І все.
Марія притулилася до чоловіка й глибоко вдихнула запах його одеколону. Тяжкість, що гнітила душу весь день, почала відступати.
— Знаєш, — Олег поцілував її у скроню, — мабуть, так навіть краще. Розставили крапки над «і». Тепер мама знає, що нахабніти не варто.
Марія всміхнулася. Усе буде добре. Поруч чоловік, який її підтримає. І який відвадить надто настирливу свекруху.
Головна картинка ілюстративна.
