Марія все ніяк не могла пережити втрату чоловіка Максима, з яким вони пройшли життя пліч-о-пліч. Високий, сильний і добрий, він був її опорою з юних років. Та раптом Максим тяжко занедужав і за кілька місяців згас.
Вже будучи на порозі вічності він обережно взяв її за руку й прошепотів: “Рідна, через тиждень після того, як мене не стане, прийде білий кіт. Пустиш його, і він принесе тобі спокій. Щастя знову прийде в твій дім.” Марія сприйняла ці слова як марення, але згодом почала про них замислюватися.
Минув тиждень, і вона почула дзвінок у двері. На порозі нікого не було, але знизу, мов із тіні, виглянув білий кіт. Її серце закалатало: чи могло це бути те саме попередження Максима? Марія впустила кота, який одразу ж попрямував до крісла, де любив сидіти чоловік, згорнувся клубком і заснув. Вона стояла поруч, витираючи сльози кухонним рушником.
Той кіт став її несподіваною розрадою, і Марія нарекла його Бублик. Він мав несподівану схожість із Максимом: обожнював кисіль, муркотів поруч, коли їй було сумно, і взагалі поводився так, ніби був якимось посланцем.
Одного разу, коли Марія залишила двері відчиненими, до її дому проник незнайомий чоловік із дивними, загрозливими очима. Як тільки він наблизився до неї, Бублик стрибнув йому на плече, впустивши кігті, від чого чоловік з лементом вибіг із квартири.
Іншим разом кіт розбудив її посеред ночі — рушник, що впав на плиту, почав тліти, й кухня заповнилася димом. Білик нявчав несамовито, доки Марія не помітила пожежу.
Часом Бублик виводив її на прогулянку, наче не дозволяючи зануритися в скорботу. Якось пізно ввечері, гуляючи з котом у парку, Марія побачила хлопчика, що самотньо сидів на лавці, плачучи. Бублик одразу підійшов до нього, замуркотів і потерся об руку. Хлопчик боязко погладив кота, і поступово вони розговорилися. Хлопчик, на ім’я Іванко, розповів, що втік з притулку, бо не міг більше там залишатися після втрати батьків. Він пережив пожежу, з якої його встиг виштовхнути батько, але сам не вцілів.
Марія зрозуміла, що цей хлопчик так само втратив свою сім’ю і потребував підтримки. Вона проводила його назад до притулку й вирішила боротися за право стати для нього мамою.
Вже наступного ранку вона подала документи й пояснила керівництву: в неї є все необхідне — квартира, висока зарплата, можливість забезпечити дитині щасливе дитинство. І хоч їй пропонували інших дітей, вона наполягала: їй потрібен Іванко.
Коли жінці дозволили відвідати його, вона принесла булочки з корицею і трохи хвилювалася, чи впізнає він її. Але Іванко, побачивши її, зрадів і побіг назустріч. Марія тихо запитала, чи хоче він жити з нею. Хлопчик недовірливо перепитав, але згодом розплився в усмішці: “Так! Ви заберете мене додому?”
Через кілька днів Іванко переступив поріг квартири, де їх зустрічав Бублик. Хлопчик підхопив його на руки, щасливо притискаючи до гсебе, а Марія зворушливо дивилася на це нове життя, що наповнило її дім.
Іванко поступово відчув себе в безпеці, почав називати її “тітка Марія” і просив почитати на ніч, що її дуже зворушувало. Вона відчувала, як поступово оживає. Тепер у неї був і син, і кіт — її найдорожчі.
Якось, катаючись на велосипеді у дворі, Іванко впав і, притискаючи поранене коліно, вигукнув: “Мамо!” Марія миттєво кинулася до нього, обняла й прошепотіла: “Тепер усе буде добре, Іванку.”
З вікна за ними уважно спостерігав кіт Бублик, ніби з розумінням і теплом підтримував їх.
