— Марічко, ти знову виглядаєш, ніби світ на тобі зійшовся, — сказав чоловік, кидаючи ключі на стіл. Його голос був м’яким, але я чула в ньому нотки роздратування. — Що сталося? Знов мама?
Я зітхнула, намагаючись зібрати думки.
— Андрію, я не можу більше так. Твоя мама… Ганна Петрівна… вона ставиться до мене на роботі, ніби я її прислуга. І до всіх інших у ресторані так само. Я думала, що це тимчасово, але вона, здається, хоче, щоб я там залишилася назавжди.
Він насупився, сідаючи навпроти.
— Ти перебільшуєш. Мама просто хоче, щоб усе було ідеально. Її ресторан — це її життя. І вона дала тобі шанс, коли ти залишилася без роботи.
— Шанс? — я відчула, як у середині закипає обурення. — Це не шанс, це пастка! Я не хочу все життя різати цибулю й слухати, як вона дорікає мені за кожну дрібницю. У мене є мрії, Андрію. Я хочу більшого.
Він знизав плечима, ніби мої слова були просто дитячим капризом.
— Марічко, ти ж сама казала, що тобі потрібна стабільність. Ось вона. Ресторан працює, клієнти задоволені. Чого тобі ще треба?
Я відчула, як мої пальці міцніше стиснули чашку. Його слова звучали, ніби він не чув мене зовсім. Але я не могла сказати йому всього, що крутилося в голові. Не тоді, коли я сама ще не до кінця розуміла, що відбувається. Ганна Петрівна, моя свекруха, завжди здавалася мені сильною, впевненою жінкою, яка знає, як керувати своїм бізнесом і життям. Але тепер я бачила іншу сторону — ту, що ховалася за її посмішками й компліментами. Вона не просто хотіла, щоб я працювала в її ресторані. Вона хотіла, щоб я стала частиною її світу, підкорялася її правилам. І це мене лякало.
Мені було тридцять два, коли я втратила роботу в рекламному агентстві в Івано-Франківську. Це був час, якого я не очікувала. П’ять років я будувала кар’єру, мріяла про власний проєкт, про те, як створюватиму рекламні кампанії, що надихатимуть людей. Але скорочення не питають про мрії. Одного дня мені просто вручили заяву про звільнення, і я залишилася з порожнечею в голові та тривогою в серці.
Тоді й з’явилася Ганна Петрівна. Її ресторан був відомий у нашому місті. Невеликий, але затишний заклад із дерев’яними стінами, вишиваними серветками й ароматом свіжоспечених пампушок. Вона завжди казала, що це місце — її гордість, її спадщина. І коли я залишилася без роботи, вона запропонувала:
— Марічко, я знаю, як тобі зараз важко. Але в нас у ресторані є місце. Тобі не треба бути шеф-кухарем, просто допомагатимеш на кухні, з документами, з клієнтами. Ти ж умієш спілкуватися з людьми. Це тимчасово, поки не знайдеш щось своє.
Я погодилася. Не тому, що мріяла працювати в ресторані, а тому, що мені потрібні були гроші. І, якщо чесно, я думала, що це буде легко. Ганна Петрівна завжди була до мене доброю, називала «донею», дарувала на свята вишиті рушники. Я вважала її майже другою мамою. Але реальність виявилася іншою.
Перші дні в ресторані були хаосом. Я намагалася встигати за ритмом кухні, де все кипіло, шипіло й пахло спеціями. Офіціанти гасали між столами, клієнти вимагали швидкості, а Ганна Петрівна стояла над душею, коментуючи кожен мій рух.
— Марічко, цибулю треба різати дрібніше, — казала вона, поправляючи мої дії. — І посміхайся клієнтам, вони мають відчувати, що їх тут люблять.
Я кивала, стискаючи зуби. Але з кожним днем її «поради» ставали все гострішими. Вона могла при всіх сказати офіціантці Олені, що та «повільна, як равлик», чи дорікнути кухарю Василю, що його борщ «не такий, як у моєї мами». Я бачила, як люди навколо неї стискалися, ніби боялися зробити зайвий рух. І найгірше — я почала відчувати те саме.
Одного вечора, коли ресторан уже зачинився, Ганна Петрівна покликала мене до себе в кабінет. Я думала, що вона хоче похвалити за те, як я впоралася з великим замовленням на банкет. Але вона сіла за стіл, склала руки й сказала:
— Марічко, ти ж розумієш, що ти тут на своєму місці. Я бачу, як ти стараєшся. Може, тобі варто залишитися з нами надовго? Ми могли б разом зробити «Карпатську зірку» ще кращою.
Її слова звучали як комплімент, але в них було щось інше. Щось, що змусило моє серце стиснутися. Я не хотіла бути частиною її ресторану назавжди. Я мріяла про власну справу, про творчість, про свободу. Але вона, здається, цього не бачила. Чи не хотіла бачити.
— Ганно Петрівно, я вдячна за можливість, — обережно почала я. — Але я хочу повернутися до своєї професії. Це тимчасово для мене.
Вона посміхнулася, але в її очах промайнула тінь.
— Ну, подумай, доню. Ти ж знаєш, як важко знайти хорошу роботу. А тут усе стабільно.
Я вийшла з її кабінету з відчуттям, ніби мене загнали в кут. Того вечора я довго не могла заснути, розмірковуючи, чи не була вся ця пропозиція частиною її плану. Чи вона справді вірила, що я буду щаслива, працюючи в її ресторані? Чи це був спосіб тримати мене під контролем?
Наступні тижні були випробуванням. Я працювала в ресторані, але щоразу, коли я намагалася поговорити з Андрієм про свої плани, він уникав розмови або повторював, що я маю бути вдячною. Мої мрії про власну рекламну агенцію здавалися йому чимось далеким і нереальним.
— Марічко, ти ж бачиш, як мама старається, — казав він. — Вона розраховує на тебе. І я теж.
Ці слова кололи. Я відчувала, що він не на моєму боці. Що його відданість матері затьмарює наші спільні плани. Одного разу я не витримала.
— Андрію, це не просто про ресторан, — сказала я, стоячи посеред нашої маленької кухні. — Я відчуваю, що втрачаю себе. Я не хочу бути чиєюсь помічницею все життя. Я хочу створювати, творити, бути собою!
Він зітхнув, потираючи скроні.
— Ти робиш із цього щось погане. Мама просто хоче тобі допомогти. І я не розумію, чому ти не можеш цього оцінити.
Я відчула, як між нами росте стіна. Ми стояли в одній кімнаті, але були наче в різних світах. Я знала, що маю знайти вихід, інакше втрачу не лише свою мрію, а й себе.
Мої підозри про наміри Ганни Петрівни підтвердилися одного вечора, коли я випадково почула її розмову з Андрієм. Я прибирала в підсобці, коли їхні голоси долинули з сусідньої кімнати.
— Андрію, ми мусимо зробити так, щоб Марічка залишилася, — казала Ганна Петрівна. — Вона ідеально вписується. З нею ресторан процвітає. Я не хочу втрачати таку помічницю.
— Мамо, я розумію, але вона постійно говорить про свою рекламу, — відповів Андрій. — Я не знаю, як її переконати.
— Ти мусиш, сину. Для її ж блага. Вона ще молода, не розуміє, що стабільність — це головне.
Я отетеріла, слухаючи. Їхні слова були як холодний душ. Вони планували моє майбутнє без мене. Ганна Петрівна не бачила в мені людину з мріями — лише зручну помічницю. А Андрій… він не захищав мене. Він погоджувався.
Того вечора я зібралася з духом і пішла до Ганни Петрівни. Вона сиділа за своїм столом, переглядаючи якісь документи.
— Ганно Петрівно, нам треба поговорити, — сказала я, намагаючись тримати голос рівним.
Вона підняла очі, здивовано посміхнувшись.
— Звісно, Марічко. Що сталося?
— Я чула вашу розмову з Андрієм, — я вирішила не ходити навколо. — Ви хочете, щоб я залишилася в ресторані назавжди. Але я не хочу цього. У мене є свої плани, і я не можу бути частиною вашого бачення.
Її обличчя змінилося. Вона відкинулася на спинку стільця, склавши руки.
— Марічко, я думала, тобі подобається тут. Ми ж як сім’я. Я розраховувала на тебе.
— Я вдячна за вашу підтримку, — відповіла я, відчуваючи, як тремтять руки. — Але я не можу жити за чужими очікуваннями. Мені потрібно йти своїм шляхом.
Вона мовчала, дивлячись на мене так, ніби я зрадила її. Але я знала, що не можу відступити. Ця розмова стала для мене точкою неповернення.
Наступні дні були важкими. Атмосфера в домі була напруженою, а розмови з Андрієм ставали дедалі коротшими. Він намагався бути посередником, але я бачила, що він не готовий повністю підтримати мене. Ганна Петрівна в ресторані поводилася холодно, хоча й не казала нічого прямо. Її мовчання було красномовнішим за слова.
Я почала шукати нову роботу. Надсилала резюме, ходила на співбесіди, але в Івано-Франківську знайти щось у рекламі було непросто. Кожна відмова була як укол, але я не здавалася. Я знала, що мушу вирватися з цього замкненого кола.
Одного вечора Андрій сів зі мною за стіл. Він виглядав втомленим, але його очі були сповнені рішучості.
— Марічко, я розумію, що ти хочеш іншого життя, — сказав він. — Але подумай про нас. Якщо ти підеш із ресторану, мама буде розчарована. І це вплине на нашу сім’ю.
Я дивилася на нього, відчуваючи, як усе всередині стискається.
— Андрію, я не можу жити заради чиїхось очікувань. Навіть заради тебе. Якщо ти не підтримуєш мене, то про яку сім’ю ми говоримо?
Він замовк, і я знала, що мої слова влучили в ціль. Але я не відчувала радості. Лише порожнечу.
Рішення покинути ресторан було найважчим у моєму житті. Я відчувала, що залишаю не лише роботу, а й частину себе — ту, яка так довго намагалася догодити всім навколо. Ганна Петрівна не сказала ні слова, коли я подала заяву про звільнення. Її погляд був холодним, але я не дозволила собі відступити. Я знала, що роблю правильно.
Андрій намагався мене переконати залишитися, але я була невблаганною.
— Я йду, Андрію, — сказала я, стоячи з валізою в руках. Не тому, що я хотіла залишити його, але тому, що мені потрібно було знайти себе.
— І що ти робитимеш? — спитав він, і в його голосі я почула суміш болю й розгубленості.
— Я не знаю, — відповіла я, дивлячись йому в очі. — Але я готова дізнатися.
Я вийшла з ресторану з відчуттям свободи, але й зі страхом перед невідомим. Наші стосунки з Андрієм висіли на волосині, і я не знала, чи зможемо ми пройти це випробування. Ганна Петрівна залишилася в минулому, але її вплив ще довго відлунюватиме в моєму житті. Я ступила на новий шлях, сповнений невизначеності, але й можливостей. Кожен крок здавався важким, але я знала, що він веде мене до себе справжньої.
А що б ви зробили на моєму місці? Чи варто було пожертвувати сімейними зв’язками заради власних мрій, чи, може, я могла знайти інший спосіб?
