fbpx
Дозвілля
Марічка Падалко вперше розповіла про раптове весілля із Єгором Соболєвим (фото)

Зірка каналу “1+1” дала інтерв’ю сайту ТСН.ua.

Ведуча ТСН, багатодітна і любляча матуся, дружина ще й учасниця “Жіночого концертного батальйону” Марічка Падалко дала відверте інтерв’ю сайту ТСН.ua.

Зірка каналу “1+1” та її чоловік, народний депутат Єгор Соболєв народилися в один день, 26-го лютого, і вже 13-й рік мають спільне свято.

Ми зустрілися із Марічкою за ранковою кавою та розпитали, яких традицій вони із коханим дотримуються цього дня, а також – як їй вдається впоратися з усім у насиченому житті.

– Марічко, зрідка у подружжя є настільки багато спільного: навіть день народження. Розкажи про ваше спільне свято. Взагалі, що ти вкладаєш у поняття “день народження”?

– Для мене воно вже давно свято на двох, і я не відчуваю особливої індивідуальності: це як ще один Новий рік.

Розмова про те, що наш день народження – в один день виникла ще 2004 року, коли ми стояли разом під Верховним судом на Пилипа Орлика і чекали на рішення з приводу фальсифікації виборів. Саме тоді призначили третій тур, що, фактично, було на той момент уже перемогою Помаранчевої революції.

Так сталося, що тоді ми удвох стояли і чекали на це рішення. Однією з тем, яку ми випадково з’ясували, було те, що ми народилися в один день. І це була перша така думка, взагалі нічим ще не підкріплена, без жодних обставин, які б могли на це вказувати. Вона промайнула у мене в голові типу: “А це все не просто так, це – якась доля”.

По-перше, я до цього ставилась, як до приводу познайомитися з Єгором Соболєвим поближче.

По-друге, наразі як я розглядаю свій день народження: він якраз припадає на кінець зими, початок весни, і це завжди гарний привід зробити щось хороше.

Щоразу до дня народження придумую собі якісь челенджі, оскільки після розслабленого новорічного стану хочеться мати якісь плани та виклики.

– Цьогоріч вже щось придумала для себе? Якась певна мета вже готова?

– Так, наприклад, шість тижнів до дня народження не пропускаю жодного тренування, або даю собі зобов’язання прочитати три книжки, або ж  не пропускаю басейн і щодня роблю для себе чи для дітей якусь добру справу.

Мене це мобілізує, особливо я була зібрана в минулий день народження (Зірка святкувала ювілей – прим. ред.). У мене було таке відчуття: от виповниться 40 років і щось таке кардинально зміниться. Я готувалася до цього, як до стрибка з парашута, коли ти не знаєш, чи приземлишся і все буде супер, чи, навпаки, зламаєш обидві ноги.

Приблизно так до цього дня народження я і готувалася, що, в принципі, виявилось абсолютно помилковим.

Я хочу насолоджуватись цим моментом життя. І відчути, що я на це маю право.
Насправді, страшенно насолоджуюсь цим віком, мені дуже подобається перебувати у ньому. У мене дуже тривале материнство: коли діти маленькі і страшенно потребують уваги мами, коли ти перебуваєш 7-8 років поспіль у такому суцільному віддаванні часу, енергії.

А потім, у якийсь момент, розумієш, що ти у певні дні можеш поспати довше, ніж зазвичай, оскільки у молодих мам вихідних не буває. Ти усвідомлюєш, що не лише ти для дітей, а вже й і діти для тебе.

З іншого боку, ти розумієш, що це – вже не такий час, що тобі потрібно встигнути до певного часу вийти заміж, а потім народити.

Наразі немає такого пресингу від того, що я повинна щось встигнути. Найбільше, чого мені хочеться всередині себе досягти, це – навчитися приймати те, що я маю, цьому радіти і не почуватися винною.  Навчитися не соромитися на запитання “Як у тебе справи?” відповідати “Добре”.

– Чому тебе відвідують такі думки?

– Я хочу насолоджуватись цим моментом життя. І відчути, що я на це маю право. Іноді я знаходжу причину, чому не можу вважати, що все у мене добре. Іноді ці приводи об’єктивні, іноді вигадані. Зараз обставини не дають почуватися добре, це почуття провини перед тими, у кого не все гарно, почуття провини перед тими, хто зараз гине на фронті.

Звісно, усі люди, хто так думає, намагаються це почуття провини якимось чином компенсувати, переважно матеріальною допомогою, волонтерською діяльністю, та все одно воно не допомагає.

Те, що я буду почуватися нещасною, ніяк не допоможе тим, хто зараз дозволяє нам нормально жити. Має бути баланс: щоб не забувати і брати участь у тому, що наразі відбувається в країні, а, з іншого боку, не перебувати в постійній депресії.

– І який саме спосіб задля досягнення гармонії знайшла для себе Марічка Падалко?

– Один зі способів – спорт. Звісно, у жінок, передусім, це – бажання покращити зовнішній вигляд та фігуру. Це була первинна мотивація.

Але потім я зрозуміла, саме спорт мені дозволяє скидати весь негатив, допомагає зробити собі гарний настрій, при чому гарантовано.

Однією з тем, яку ми випадково з’ясували, було те, що ми народилися в один день. І це була перша така думка, взагалі нічим ще не підкріплена, без жодних обставин, які б могли на це вказувати. Вона промайнула у мене в голові типу: «А це все не просто так, це – якась доля»
– Повертаючись до теми дня народження, чи ревнувала своє свято до Єгора? Все ж таки, вам потрібно відзначати його удвох.

– У нас так склалося, що за неоголошеною традицією, ми чергуємось у тому як та із ким святкувати. Рік – мій день народження, рік – його. Нам такий варіант дуже подобається.

– А ви завжди святкуєте разом? Чи буває так: Єгор зі своїми друзями, а ти – зі своїми?

– Цей день ми проводимо разом, іноді буває, що я хочу влаштувати дівич-вечір. По-різному бувало: для нас найбільше свято – поїхати на день удвох та без дітей. Коли я була мамою трьох дуже малих дітей, могла на день вирватися. І я пам’ятаю, що просто спала, для мене найбільше свято – спати.

2011-го року на свій день народження, коли найменшій дитині було півроку, ми просто на день поїхали за місто, в Перемишль, і там у дуже красивій кімнаті, майже королівській, спали.

– А пам’ятаєш ваш із Єгором перший день народження, котрий ви зустріли разом?

– Перший день народження, який ми святкували разом, був одразу після Помаранчевої революції 2005-го року. Причому тоді у нас ще не було жодних стосунків, ми жили у своїх родинах і були як товариство, об’єднане революційним запалом.

– Де саме ви зібралися у цей день, куди ходили?

– Був такий заклад “Гарбуз” на Подолі, за Житнім ринком, такий в українському стилі, дуже патріотичний.

– Хто кого у вашій парі вітає першим? Певно, ти, оскільки раніше прокидаєшся?

– У Єгора надзвичайно багато позитивних якостей, але є недолік який мене засмучує: людина за відсутності необхідності кудись їхати довго спить.

Це – ще одна з причин, чому я почала бігати саме вранці. Оскільки мені як мамі маленьких дітей необхідно все одно про них подбати, наготувати сніданок, чоловік, який спить, ніколи не викликав захвату. Якщо в якийсь вихідний Єгор нікуди не поспішав, він міг постати перед нами посеред дня.

Одруження – абсолютна формальність: ми почувалися чоловіком і дружиною відтоді як почали бути разом.
І я вже була не надто в захваті від цього факту. А ось ранкові пробіжки робили мене абсолютно іншою людиною: коли ти подолала вранці десять кілометрів, ти розумієш, що вже встигла зробити хорошу для себе справу. Зрештою, тобі все одно, чи спить твій, чоловік чи ні. Навпаки, ти маєш час на себе, а коли він прокинеться, то вся така щаслива, заряджена великою кількістю ендорфінів спитаєш: “Любий, що приготувати на сніданок?”

– Як ставиться Єгор до варіанту спільних пробіжок?

– До речі, він сам загорівся ідеєю бігати зі мною, причому сталося це випадково. Подолавши свій перший напівмарафон торік  у Києві, я так цим запишалася, що мені захотілося з’їздити на одеський марафон ще за однією порцією адреналіну. А Єгор подумав, що це – гарна нагода проводити разом більше часу та бігати удвох. Він запропонував поїхати до Одеси: літо, вікенд, марафон, море, два дні – майже як відпустка.

– Тільки бігти потрібно

– Тоді він вирішив, що також хоче бігти. Я реєструвалася на 21 кілометр, а чоловік вмовляв на п’ять чи десять. Тоді була одна непроста обставина: у місті за тиждень стало аномально спекотно і старт з традиційної дев’ятої  ранку перенесли на восьму. Аргумент, що коротші забіги були в пізніший час (о 12-й чи 14-й), дав йому зрозуміти, що краще бігти раніше. Єгор встиг двічі потренуватися: один раз пробіг дев’ять кілометрів, інший – 13. Єгор пройшов попереднє обстеження у кардіолога. Лікар запевнив, що у нього все добре із серцем, після чого Єгор перекладав усю відповідальність на мене, сказав: “Якщо я тут помру, то будеш ти винна”.

– Але ж він сам захотів брати у цьому участь?

– Я дуже хвилювалася за нього, більше ніж за себе. Втім, у Єгора все дуже вдало вийшло, лише трішки від мене відстав, і то, мабуть, єдиний раз. Він перебуває у хорошій фізичній формі, попри те, що не мав частих і регулярних занять спортом останніми роками. Щоранку, навіть коли дуже спізнюється, Єгор не пропускає гімнастику і завжди робить ранкову зарядку, доволі силову, із відтисканнями та підтягуваннями. Тобто для Єгора зробити зарядку вранці – все одно, що почистити зуби. Іноді я навіть злюсь, оскільки я людина пунктуальна і прагну завжди і всюди бути вчасно. Ми можемо з дітьми всі разом бути готовими кудись їхати.

– А Єгор тим часом?

– А Єгор ще не доробив зарядку, і ми всі чекаємо. Мені сподобалося, що він почав регулярно бігати зі мною та навіть обігнав мене на наступному марафоні. Втім, на двох наступних зрозумів, що конкуренція серед чоловіків дуже велика, а він не заради цього бігає. Він каже, що для нього це можливість побути поруч із дружиною дві години протягом забігу.

– Ти більше націлена на результат?

– Так, тому Єгор став найкращим для мене пейсмейкером (людиною, котра задає темп). Факт того, що я згодом перевершила свої попередні досягнення і, зокрема, у Львові, стала другою у своїй віковій категорії, є заслугою Єгора. Він міг бігти швидше, але тоді б я безнадійно відстала, він же “протягнув” мене всю цю дистанцію до фінішу. Думаю, відбулося це завдяки тому, що Єгор був зі мною, і припускаю: восени зможу і до 40 кілометрів бігти.

Вранці коханий вирішив мене ощасливити, сказав: «Марусю, давай одружимося!».
– Тобто, ти цієї осені плануєш бігти 42 кілометри?

– Так, ми вже маємо реєстрації. І Єгор так само бігтиме зі мною 42 кілометри.

– Така цілеспрямованість та рішучість захоплює. Торік Єгор розповідав, що вперше як сюрприз подарував тобі 101 троянду. Який подарунок задумала для нього ти?

– Уже другий рік збираюся зробити сюрприз, який поки неможливо здійснити.

– Ти маєш на увазі приїзд мами Єгора до України?

– Так. Хотіла торік це здійснити, але у них немає можливості до нас приїхати, хоча морально вони вже готові. Тобто розмов про те, що у Києві забороняють говорити російською, вже не чуємо.

– Прогрес очевидний. Повертаючись до теми спільного дня народження: як вас вітають діти? Певно, щось малюють, роблять своїми руками?

– Вони завжди вітають малюнками чи добрими словами. Наразі, мені вже анонсовано вітання від середньої доньки, яка захопилася кулінарією. Маша вже склала список страв, десертів, які приготує до дня народження. Для неї головне, щоб я це все скуштувала.

Я рідко собі дозволяю щось солодке, донька дуже хвилюється, що я не спробую. Втім, я пообіцяла: в день народження, звісно, поласую. Тепер кожні вихідні вона дуже багато випікає, і від цих смаколиків неможливо втриматися.

– Особисто я захоплююся дітьми, які вміють кулінарити.

– Особливо, якщо мама не надто готує. До речі, розумію, що моє небажання бути суперкулінаром походить із того, що я усе життя себе обмежую в їжі та борюся за фігуру.

Я розумію, що треба уміти готувати якнайбільше страв, але у мене ніколи не було потягу до кухні. Навпаки, краще її взагалі не бачити.

– Щоб не зірватися на шкідливу їжу?

– За своєю природою я прибиральниця. Мені подобається наводити лад, при чому такою, досить важкою артилерією, щоб все відчистити. Дуже люблю запах побутової хімії, хоча зараз вже розумію, що багато засобів є шкідливими, втім мені дуже подобається запах чистоти в будинку.

– У процесі наведення ладу у будинку тобі Єгор допомагає?

– Думаю, що він зробив мене ще більшою “прибиральницею”, ніж я була. Він страшенно педантичний з точки зору дотримання порядку. Може спізнюватись в Раду, але зранку домиє чашку, із якої пив чай. У цьому сенсі я з ним вдосконалилася. А наш Міша пішов у батька, тому виховує дівчат, щоб усе за собою прибирали.

– Ну це логічно. Торік  ви надзвичайно зворушливо танцювали у школі Маші. Таким чином використали подарований Єгору сертифікат на уроки танців.

– Цей сертифікат півроку у нас пролежав, навіть закінчився термін його придатності. Але нам пішли назустріч у танцювальній школі, дозволили його використати, хоча він був протермінований. У нас з’явився конкретний привід — ми хотіли за десять занять підготувати виступ для Маші на її бал у танцювальній школі. Існує традиція: батьки роблять сюрприз, але для цього потрібно певний час відвідувати тренування. Через напружений графік ми не могли собі цього дозволити. Тому обрали такий варіант: раз на тиждень, у вечір п’ятниці ми ходили танцювати. Чоловік навіть припинив відвідувати усі п’ятничні ефіри.

– Цьогоріч уже вигадала для коханого новий челендж? Наприклад, розучувати разом сальсу?

– Ще не обрала подарунок для Єгора. До речі, сертифікат на участь у марафоні та забіг на 42 кілометри я презентувала йому на Новий рік. Тобто, він вже має гарний виклик.

– Маю впевненість, що у такій спортивній родині діти також залучені до фізичної активності. Якими саме видами спорту вони захоплюються?

– Маша танцює і малює, Катя двічі на тиждень має заняття гімнастикою та відвідує басейн. У Міші — три футбольних тренування. Крім того, син за рекомендацією лікаря ходить двічі на тиждень у басейн. Для мене це ще й можливість плавати з ним. Тим самим я підтримую сина, оскільки басейн він сприймає не як захоплення, а як дуже приємне лікування від потенційних хвороб.

Читайте також:ПАРАСЮК З ДІВЧИНОЮ: БЕЗМЕЖНЕ КОХАННЯ (ФОТО)

– Крім того, це є приводом побути разом. Мабуть, не часто у вас виходить це зробити, зважаючи на щільні графіки?

– Так, а діти таку можливість дуже цінують: бути із мамою без своїх конкурентів. Вони дуже люблять, коли я воджу їх на секції, для них це — розвага.

– Які ви маєте родинні традиції? Чим полюбляєте займатися разом у вільний час?

– Скажу так: у нас з Єгором є традиція максимально звільняти вихідні. Я намагаюся на вихідні відмовлятися від якихось планів. Єдиний виняток, який забирає мене від родини, – робота у медіашколі раз на два тижні. До речі, часто беру дітей просто посидіти в сусідній кімнаті, вони сприймають це як розвагу побувати у матері десь на роботі. Загалом, намагаємося у вихідні бути разом.

При чому, стараємось не їздити в якісь торговельні центри, а бути вдома в тиші та спокої за містом. Я просила друзів дарувати нам настільні сімейні ігри, бо в великій родині дуже прикольно у них грати. Чесно кажучи, діти так серйозно сприймають, коли ми граємо в “Ерудит” чи щось типу того: будь-який програш – просто до сліз, зі жбурлянням фішок. З іншого боку, для них це гарна практика вміти і програвати, і вигравати. І ще один факт, котрий допомагає бути разом у вихідні: за містом ми принципово відмовилися від Інтернету.

– Як тобі вдається встигати у всіх сферах життя: робота, родина, концерти із “Жіночим концертним батальйоном”?

– Усі ми маємо таку звичку себе жаліти.  Був період, коли діти підросли та поїхали на три тижні із моїми батьками на відпочинок у Болгарію, а я залишилася лише з найменшою донькою. Думала: я стільки всього встигну за три тижні! І що вийшло? Я зрозуміла, що коли маю багато часу, то встигаю набагато менше. Більш того і на своїх ефірних тижнях мені вдається зробити більше, ніж на неефірних, оскільки на них я планую всі соціальні справи, інтерв’ю, спілкування, тренування. Також намагаюся бути активною: від початку року жодного разу з роботи не приїхала на авто. Уранці мене завжди привозять, а додому ходжу пішки три кілометри. І ще, до речі, хочу сказати про спорт, чим саме він мені допомагає.

«Жіночий концертний батальйон» — це найкраще, що відбувалося зі мною за останні два роки.
Останнім часом вирішила, що один з моїх челенджів – бажання прожити якомога довше. Мої діти наразі починають усвідомлювати поняття “життя” і “смерть”, у них з’являться страх смерті, і вони дуже хвилюються, щоб зі мною нічого не сталося. У мене виникло дуже велике бажання дбати про здоров’я.

– Розкажи про участь у “Жіночому концертному батальйоні”. Наразі ви їздите із концертами?

– Останні наші подорожі були в грудні до Одеси та Миколаєва, при чому це ті міста, де ми раніше не бували. Я зрозуміла, що ми об’їздили майже всі госпіталі крім Дніпровського, оскільки там лікують найважче поранених хлопців. “Жіночий концертний батальйон” — це найкраще, що відбувалося зі мною за останні два роки. Ці обставини не можна назвати хорошими, але я бачила там стільки прекрасних людей: поранених хлопців, волонтерів, які їм допомагають, їхніх  прекрасних дружин. Це – зовсім інший світ, коли ти в нього занурюєшся, то ти зовсім інакше дивишся на обставини, в котрих живеш. Це – такий обмін:  ти віддаєш дуже багато енергії і повертаєшся з різними думками, переживаннями, знову ж таки з цим почуттям провини До речі, усі зустрічі з військовими для мене є одним зі способів цієї провини позбуватися. Приходить розуміння, що військові на тебе не ображені, за те , що ти ведучий ТСН у Києві. Навпаки, вони тобі вдячні, відчувають підтримку.

– Наостанок, ще таке запитання: що ви з Єгором думаєте стосовно весілля? Досі чекаєте круглої дати

– Справа в тому, що у нас було офіційне весілля.

Розповім, як це сталося. Перша дитина в моєму житі була страшенно очікуваною, друга – великим сюрпризом, якому я дуже зраділа, а третя дитина стала шоком. По-перше, я була дуже змучена попередніми пологами, це був розпал фінансової кризи, яка почалася 2008 року, Єгор втратив роботу через цензуру на телебаченні. І тут я вагітна.

Пам’ятаю, що ми дізналися про це пізно ввечері п’ятого січня, а шостого перед Різдвом Єгор вирішив мене підбадьорити. У мене не було, не дай Боже, таких думок про те, щоб позбавитись дитини, але було страшенно багато переживань. Тут, вранці коханий вирішив мене ощасливити, сказав: “Марусю, давай одружимося!”.

Він вважав, що  для жінки це – дуже позитивна подія, яка усуне стрес від вагітності третьою дитиною. Я була вже заміжня та мала розкішне весілля, що стало не найкращим моїм досвідом. Тому мені не хотілося схожого повтору. Ми подали заяви і вирішили одружитися у наш день народження, 26-го лютого.

Запросили наших друзів просто на день народження. Ми нікому не сказали про одруження. Єдиним свідком цього став фотограф.

І ось увечері всі зібрались, і ми повідомили, що у нас є ще один тост. Він називається “Гірко” сказали ми і дістали наш рожевий папірець.

– Тобто, 26-те лютого для вас – потрійне свято?

–  Так, ось уже сім років офіційного одруження буде цьогоріч. Єдина особиста справа, яка у нас ще не зроблена — це вінчання. Нам потрібно до нього дійти. Зрештою, одруження – абсолютна формальність: ми почувалися чоловіком і дружиною відтоді як почали бути разом.

Читайте також:ВАЖЛИВИЙ ТАТО: НАВИЧКИ, ЯКИМ НАВЧИТЬ ТІЛЬКИ БАТЬКО

Джерело.

Related Post