«Маргарито, ти де була? Я ж казала, що мені потрібні ліки сьогодні до обіду!» — голос мами дзвенів, коли я переступила поріг квартири. Її очі, як завжди, дивилися кудись повз мене, наче я була не дочкою, а меблями, які просто стоять у кутку.
«Я була в лікарні, мамо», — тихо відповіла я, ставлячи сумку на підлогу. Руки тремтіли від втоми, але я намагалася триматися спокійно.
«У лікарні? І що, не могла зателефонувати? Я тут сама, а ти десь гуляєш!» — вона склала руки, і я відчула, як знайомий клубок у горлі стискається сильніше.
Я не стала пояснювати. Не сказала, що знепритомніла на зупинці, що швидка забрала мене прямо з асфальту, що два дні пролежала під крапельницею. Бо який сенс? Вона б усе одно не почула. Я просто кивнула, як завжди, і пішла до кухні готувати вечерю. Але в голові вже зароджувалася думка, яка не давала спокою: “а що, як я просто зникну? Хто це помітить?”
Мене звати Маргарита, мені тридцять п’ять, і моє життя — це низка чужих потреб. Я живу в Черкасах, у двокімнатній квартирі з мамою, яка вже десять років потребує догляду. У мене є старша сестра, Наталка, яка живе в іншому кінці міста зі своїм чоловіком і двома дітьми — п’ятирічною Софією і трирічним Максимом. І є робота — я адміністраторка в місцевій стоматологічній клініці, де кожен вважає, що я можу закрити будь-яку діру в графіку. Я завжди кажу «так». Завжди. Бо інакше — що я скажу? Що втомилася? Що в мене є свої бажання? Я навіть не знаю, які вони, ці бажання.
Мій день розпочинається о п’ятій ранку. Я встаю, готую мамі сніданок — гречку або омлет, перевіряю, чи вона прийняла ліки, залишаю їй обід у холодильнику. Потім біжу до Наталки, забираю дітей і відводжу їх до дитсадка, бо вона «не встигає» через свою роботу в салоні краси.
О восьмій я вже в клініці, де на мене чекають пацієнти, лікарі й вічний хаос. Якщо хтось із колег, наприклад, Олена, занедужає, я беру її зміну. Якщо комусь треба терміново відлучитися — я залишаюся. Після роботи забираю Софійку й Максима, везу їх до Наталки, дорогою заскакую в аптеку чи супермаркет. Вдома — прибирання, прання, перевірка маминих препаратів, оплата рахунків. І так щодня. Мої вечори — це списки справ на завтра, які я пишу за чашкою холодного чаю.
Ні мама, ні Наталка ніколи не питають, як я. Чи болить у мене спина від того, що я таскаю сумки з продуктами. Чи хочу я хоч раз поспати до восьмої. Їм це не цікаво. І, можливо, це моя провина. Я ніколи не казала «ні». Я не вмію. Мої думки — це їхні потреби. Мої плани — це їхні плани. Я ніби розчинилася в їхніх життях, і мене самої наче немає.
Той день, коли я опинилася в лікарні, почався як завжди. Я відвела дітей до садочка, приїхала на роботу, розібрала стоси документів, заспокоїла пацієнтку, яка хвилювалася через скасований прийом. Усе йшло своїм ходом, але десь усередині я відчувала, як тягне, як голова стає важкою. Я подумала, що це просто втома. Вип’ю кави — і мине. Але коли вийшла з клініки й прямувала до зупинки, світ перед очима потемнів. Останнє, що пам’ятаю, — це холодний асфальт і чиїсь голоси.
Прокинулася я вже в палаті. Пахло антисептиком, а поруч гудів монітор. Медсестра, молода дівчина з коротким каре, записувала щось у блокнот. «Маргарито Олегівно, як почуваєтеся?» — запитала вона, не відриваючи очей від паперів.
«Нормально», — збрехала я. Це була моя стандартна відповідь. Я не вміла інакше.
«Коли востаннє відпочивали?» — її голос був спокійним.
«Завжди», — зізналася я. І це була правда.
Вона кивнула й пішла. Я залишилася лежати, дивлячись у стелю. У палаті було тихо, лише сусідка, пані Галина, гортала журнал. Їй було близько шістдесяти, але виглядала вона міцною, з живими очима й короткою стрижкою, пофарбованою в каштановий колір. Вона раптом відклала журнал і глянула на мене.
«Ти завжди всім допомагаєш, так?» — запитала вона без привітань, наче ми давно знайомі.
Я зніяковіла. «Ну… напевно. А що?»
«Бачу по тобі. Очі тьмяні, руки тремтять. Я колись такою була. Поки не зупинилася», — вона відкинулася на подушку й заплющила очі.
Я не стала розпитувати. Але її слова зачепили щось у мені. Уперше за довгий час я відчула, що хтось мене побачив. Не мою допомогу, не мої дії, а мене. І це було дивно. Незвично. І якось… важко.
За два дні мене виписали. Виснаження, стрес. Лікар порадив відпочити, виписав вітаміни й відпустив додому. Я повернулася до квартири, де пахло борщем. Мама сиділа на кухні, гортаючи телефон.
«Маргарито, ти де була? Я тут сама, а ти зникаєш!» — вона навіть не глянула на мене.
«У лікарні, мамо. Мені було погано», — я намагалася говорити спокійно, але голос тремтів.
«Треба було попередити! Я ж не залізна!» — вона різко встала й пішла до своєї кімнати.
Я стояла посеред кухні, тримаючи в руках пакет із ліками. Усе було як завжди. Але цього разу щось у мені тріснуло. Я пішла до своєї кімнати, зачинила двері й сіла на ліжко. Штори були зачинені, на полиці лежала книга, яку я не відкривала пів року. Усе було таким, як я залишила. Але я відчувала себе чужою у власному домі.
Того ж вечора зателефонувала Наталка. «Маргарито, це дивина! Мені довелося самій забирати дітей із садочка! Ти уявляєш, як це незручно?» — її голос був сповнений образи.
«Я була в лікарні», — тихо сказала я.
«Ой, ну все ж нормально тепер, так? Слухай, у Софійки скоро день народження. Допоможеш із святом? Треба торт замовити, прикраси купити, а я не встигаю», — вона говорила так, наче нічого не сталося. Наче мій світ не тріснув навпіл.
Я не відповіла. Просто поклала слухавку. Уперше в житті.
На роботі все було як завжди. Начальник, Ігор Сергійович, побачив мене й усміхнувся: «О, Маргарито, нарешті! Олена занедужала, підміниш її завтра, гаразд?»
Це не було питанням. Я кивнула, але в голові вже крутилася інша думка. Я не могла так більше. Я не хотіла.
Того вечора я сиділа за кухонним столом, складаючи список покупок для Софійчиного дня народження. Наталка надіслала повідомлення: «Не забудь про свічки, 5 штук!» Я відклала ручку. У середині наростало щось нове. Не втома. Не смуток. Гнів. Я зрозуміла: якщо я не зміню нічого, то зникну. Назавжди.
Наступного дня я пішла до банку. Уперше в житті взяла кредит. Менеджер, молодий хлопець у синьому костюмі, здивовано глянув на мене. «Маргарито Олегівно, а на що кредит?»
«На нове життя», — відповіла я. Він усміхнувся, подумавши, що я жартую. Але я була серйозною.
Я взяла відпустку на роботі — три тижні, вперше за сім років. Потім пішла до туристичного агентства й обрала тур до Одеси. «Усе включено», море, сонце, ніяких турбот. Я не дивилася на фото готелю, не читала відгуки. Мені було байдуже. Головне — вирватися. Подалі від мами, від Наталки, від роботи, від усього.
В Одесі я вперше відчула, що можу дихати. Море було спокійним, повітря пахло сіллю й свободою. Я сиділа на пляжі, тримаючи в руках каву, і дивилася на хвилі. Ніхто нічого від мене не хотів. Уперше я була сама — і це не лякало. Це було як пробудження.
Увечері в готелі я познайомилася з Оксаною.
Ми розговорилися. Вона розповіла, що колись жила так само, як я. Для всіх. Поки одного дня не вирішила змінити все. «Знаєш, — сказала вона, — люди звикають брати. Але ти можеш навчитися давати собі. Це складно, але можливо».
Її слова засіли в голові. Я повернулася до Черкас із відчуттям, що щось у мені змінилося. Але вдома все було як раніше. Мама вимагала уваги, Наталка просила допомогти з дітьми, на роботі чекали нові зміни. Я кивала, як завжди, але всередині кипіло. Я не могла більше бути просто функцією в їхніх життях.
Одного вечора я сиділа на кухні з мамою. Вона пила чай і скаржилася, що я забула купити її улюблений хліб. Я слухала мовчки, а потім сказала: «Мамо, я завтра їду до подруги в Київ. Хочу трохи відпочити».
Вона здивовано глянула на мене. «Відпочити? Ти ж щойно була в Одесі!»
«Це не те. Мені треба подумати. Про себе», — я встала й пішла до своєї кімнати.
Тієї ночі я довго дивилася у вікно. У голові крутилися слова Оксани: «Ти можеш навчитися давати собі». Але як? Як навчитися жити для себе, коли все життя я жила для інших? І чи вистачить мені сил, щоб змінити це назавжди?
А як би ви змінили своє життя, якби зрозуміли, що воно належить не вам?
