— Мамцю, зустрічайте! Я вам невістку везу! Знайомся — це моя Мар’яна. Вона дизайнерка, веганка і… ні, мамо, це не татуювання на все обличчя, це художній концепт! Не падайте в обморок, ми просто з дороги голодні!
Елеонора Йосипівна — жінка, чия спина була такою ж рівною, як вежі Резиденції митрополитів, — стояла біля вікна своєї квартири на розі вулиць Головної та Шолом-Алейхема. Вона поправила мереживну серветку на дубовому столі й востаннє критично оглянула вітальню.
Все було ідеально: срібні ложечки начищені до блиску, сервіз «Мадонна» виставлений за рангом, а в духовці томилася качка з яблуками — традиційна зброя масового ураження для будь-якої потенційної невістки.
— Боже, допомоги, — прошепотіла вона, хрестячись на портрет покійного чоловіка. — Тільки б не з Києва, тільки б не з губами, як у качки, і тільки б не в кросівках на бал!
Телефон пискнув повідомленням: «Мамцю, ми на парковці. Зустрічайте! Я вам невістку везу! Знайомся — це моя Мар’яна».
Елеонора Йосипівна зробила глибокий вдих, наче перед пірнанням у холодний Прут, і відчинила двері.
У коридорі почувся гучний сміх її сина Андрія, а потім з’явилася Вона.
Елеонора Йосипівна відчула, як її тиск, що тримався в нормі з часів останнього візиту до кардіолога, зрадницьки поповз угору. Перед нею стояла дівчина, яка, здавалося, щойно втекла з бразильського карнавалу, який по дорозі покусали бджоли. Мар’яна була вдягнена в безформне худі кольору «ядерний неон», штани, що нагадували парашути, а її волосся… воно складалося з дредастих джгутів, переплетених синіми стрічками.
— Вітаю! — вигукнула Мар’яна, замість того щоб схилити голову в шляхетному вітанні. — Ой, а у вас тут такий вайб… ретро! Прикольно!
— Вітаю, — видавила з себе Елеонора Йосипівна, відчуваючи, як її «ретро-серце» пропускає удар. — Проходьте… якщо ваші штани пролізуть у двері.
Обід почався в гнітючій тиші, яку порушувало лише цокання старого годинника та сопіння Андрія, який відчував, що атмосфера в кімнаті наелектризована сильніше, ніж тролейбусні дроти на зупинці.
— Мар’яночко, спробуйте качку, — з тонкою посмішкою запропонувала Елеонора Йосипівна. — Це за рецептом моєї бабусі.
Мар’яна зазирнула в тарілку так, ніби там лежав не кулінарний шедевр, а речовий доказ у кримінальній справі.
— Ой, дякую, але я не вживаю м’ясо, — життєрадісно відповіла вона. — Я веганка вже три роки. Співчуття до тварин — це мій етичний вибір. Андрійчику, ти ж казав мамі?
Андрій почервонів:
— Ма, я… я забув. Ми просто зазвичай їмо фалафель або боули.
— Боули? — перепитала Елеонора Йосипівна, наче це було лайливе слово. — У моєму домі їдять борщ і качку. А «боули» — це, мабуть, для тих, у кого немає зубів?
— Та ні, це просто миска з овочами! — засміялася Мар’яна, не помічаючи сарказму. — А у вас є авокадо? Або хоча б насіння чіа?
— У мене є кріп і домашній сир, — відрізала свекруха. — Але якщо ви дизайнерка, Мар’яно, то, мабуть, розумієтеся на красі. Скажіть, ці… джгути на голові — це теж етичний вибір чи ви просто втратили гребінець у 2018-му?
Андрій ледь не поперхнувся компотом.
— Мамо, це дреди! Це зараз дуже модно.
— У Чернівцях, синку, модно мати чисте волосся, яке можна розчесати, — спокійно відповіла Елеонора Йосипівна. — Мар’яно, вибачте мою прямоту, але в нашому місті кажуть: «Як тебе бачать, так тебе й пишуть». Як вас «напишуть» люди, коли ви вийдете зі мною на вулицю? Подумають, що я взяла на виховання дівчинку з дикого острова.
Після обіду непорозуміння перейшло у фазу «ідеологічного протистояння» у вітальні. Мар’яна, яка виявилася дівчиною не з лякливих, вирішила «просвітити» майбутню свекруху.
— Розумієте, Елеоноро Йосипівно, — почала вона, вмощуючись у кріслі-бержер і підібгавши під себе ноги (що змусило господарку скрикнути всередині). — Одяг — це маніфест. Мій оверсайз — це протест проти об’єктивації жінки. Я не хочу підкреслювати фігуру, щоб подобатися патріархальному суспільству.
— Маніфест, кажете? — Елеонора Йосипівна поправила свої перли. — Дитинко, жінка має підкреслювати свою фігуру, щоб підкреслити свою гідність. А ваш оверсайз виглядає так, ніби ви вкрали одяг у бездомного велетня. Це не протест, це неохайність.
— А ваші сукні з підплічниками — це полон! — не здавалася Мар’яна. — Це футляр! Ви ж як у скафандрі. Де свобода рухів? Де дихання тіла?
— Моє тіло дихає через натуральний шовк, — парирувала свекруха. — А ваше — через оцей синтетичний «неон», від якого в мене починається мігрень. До речі, Мар’яно, я помітила у вас на джинсах дірки. Це теж протест? Чи у вас просто немає грошей на голку з ниткою? Якщо треба, я зашию, у мене є гарні нитки.
— Це дизайн, мамо! — втрутився Андрій. — Ці джинси коштують більше, ніж ваша кришталева люстра!
Елеонора Йосипівна тяжко зітхнула.
— Світ з’їхав з глузду. Платити гроші за порваний одяг — це все одно що платити за порожню тарілку в ресторані. Андрію, де ти її знайшов? На рейв-паті в закинутому заводі?
— Я знайшла його в бібліотеці, — несподівано тихо сказала Мар’яна — Я читала Канта. В оригіналі.
Запала мовчанка. Елеонора Йосипівна прижмурилася.
— Канта? В оригіналі? — вона перейшла на німецьку. — «Handle nur nach derjenigen Maxime…» (Дій тільки за тією максимою…)
— «…durch die du zugleich wollen kannst, dass sie ein allgemeines Gesetz werde», — без запинки закінчила Мар’яна німецькою.
Крига скресла, але не розтанула. Елеонора Йосипівна зрозуміла, що перед нею не просто «диво в дредах», а розумна дівчина, яка просто… дуже дивно виглядає.
— Гаразд, Кант — це добре, — сказала свекруха. — Але Кант жив у Кенігсберзі, а ми в Чернівцях. І сьогодні ввечері ми йдемо в Театр імені Ольги Кобилянської. Там дають «Мадам Баттерфляй». Ви збираєтеся йти туди в цьому… парашуті?
— А що не так? — здивувалася Мар’яна. — Це зручно. Я накину зверху кардиган.
— Ні. Тільки через мій труп, — Елеонора Йосипівна встала. — Андрію, іди провітрися на балкон. А ви, Мар’яно, ходіть зі мною.
Вона привела невістку до своєї величезної шафи, яка пахла лавандою та історією.
— Дивіться. Це сукня з чорного оксамиту. Вона була пошита для мене в 1995-му для балу мерії. Вона класична. Вона поза часом. Надягніть.
— Я не буду це носити, це «нафталін»! — пручалася Мар’яна.
— Просто надягніть. Якщо вам не сподобається — підете в своїх дірявих джинсах, і я слова не скажу. Обіцяю.
Мар’яна недоволено пішла за ширму. Минуло десять хвилин. Коли вона вийшла, Елеонора Йосипівна затамувала подих. Чорний оксамит ідеально обійняв тонку фігуру дівчини. Дреди, зібрані у високий вузол і заколоті старовинною срібною шпилькою, раптом перестали виглядати як «гніздо» і стали схожими на екзотичну корону.
Мар’яна підійшла до дзеркала. Вона мовчала довго.
— Ого… — нарешті видавила вона. — Я… я виглядаю як героїня фільму Джармуша. Тільки… елегантна.
— Ви виглядаєте стильно, — тихо сказала свекруха. — Як жінка, яка поважає театр і себе. Мода — це те, що ми купуємо. Стиль — це те, що ми маємо. А елегантність — це те, як ми поєднуємо свій «маніфест» із повагою до інших.
Коли вони йшли по пішохідній вулиці до театру, перехожі озиралися. Андрій йшов гордий, як павич. Поруч із ним крокувала неймовірна дівчина: у важких армійських черевиках (Мар’яна відстояла взуття!), але в розкішній оксамитовій сукні та з синіми дредами.
Це був мікс поколінь. Це був чернівецький еклектизм.
Елеонора Йосипівна йшла трохи попереду, тримаючи спину. — Дивись, Йосипівно, хто це з тобою? — запитала сусідка пані Броніслава біля входу в театр.
— Це Мар’яна, — гордо відповіла Елеонора. — Моя майбутня невістка. Вона дизайнерка, знає Канта в оригіналі й має власний погляд на світ. А волосся… ну, знаєте, Броніславо, зараз у Берліні це останній писк. Ми ж європейське місто, чи не так?
Мар’яна вдячно стиснула лікоть свекрухи.
Через три дні Мар’яна та Андрій збиралися назад до Києва. Мар’яна була знову у своєму неоновому худі, але в сумці в неї лежала оксамитова сукня.
— Мамо, — сказав Андрій на прощання. — Дякую, що не вигнали нас із качалкою.
— Я готувала качалку для тіста, — посміхнулася Елеонора Йосипівна. Вона підійшла до майбутньої невістки й простягнула їй пакунок. — Тут авокадо. І насіння чіа. Я купила на «Центральному ринку». Петро Петрович сказав, що це дуже корисно для тих, хто читає Канта.
Мар’яна обійняла свекруху.
— А я вам замовила в інтернеті нову книгу про історію моди 21 століття. Там є розділ про «панк-елеганс». Вам сподобається.
— Побачимо, — буркнула Елеонора. — Але наступного разу, будь ласка… Хоча б три дреди розплетіть. Для мого спокійного сну.
Коли машина поїхала, Елеонора Йосипівна повернулася на кухню.
— Дизайнерка… — пробурмотіла вона з усмішкою. — Ну, принаймні вона знає, що таке Кант. А дреди… дреди можна й перефарбувати. З часом.
Чернівці засинали. Над Ратушею сяяли зірки, такі ж незмінні, як любов мами до сина і як здатність двох жінок знайти спільну мову, якщо в однієї в руках — досвід, а в іншої — щирість.
