– Мамо, якщо ти ще раз скажеш хоч слово проти нього, я піду з дому і не повернуся! – говорила Софійка, її очі блищали від сліз і гніву. – Ти не розумієш! Я кохаю Артема, і ми одружимося через 35 днів! Це моє життя!
Я стояла в кухні, тримаючи чашку чаю, яка тремтіла в моїх руках. Голова йшла обертом від почутого. “Як же так? Моя донечка, моя розумниця, і цей хлопець без майбутнього?”
– Соню, послухай мене, – прошепотіла я, намагаючись стримати сльози. – Він автослюсар, без вищої освіти, з родиною, де всі покоління крутять гайки в гаражах! Ти – майбутній маркетолог, ти можеш мати світле майбутнє, а не застрягти в майстерні з запахом бензину!
– Досить! – перебила вона, голосно клацнувши дверима шафи. – Ти завжди все вимірюєш дипломами і зарплатами! Артем – добра людина, він мене поважає, смішить, підтримує! А ти хочеш, щоб я чекала якогось принца з офісом у центрі? Я йду до нього, і не заважай!
Вона схопила сумку і вибігла, залишивши мене в тиші, де лунао лише тікання годинника. Я сіла на стілець, відчуваючи, як світ руйнується. Як відговорити її від цього кроку? Чи встигну я за цей місяць?
Все почалося багато років тому, коли я молода і наївна, вирішила будувати життя з чоловіком, якого звали Ігорем.
Ми не реєстрували шлюб офіційно – просто жили разом, як багато пар у нашому маленькому містечку біля річки.
Спочатку все було чудово: романтичні прогулянки, спільні мрії про майбутнє. Але з часом почалися дрібні непорозуміння, які переростали в постійні дискусії.
Ми то мирилися, то знову розходилися. Народилася донечка Софія – Соня, як я її ніжно кликала. Її поява мала б нас об’єднати, але навпаки, наші суперечки почали впливати на дитину. Вона була ще маленькою, але вже хмурилася, коли ми підвищували голос.
Одного вечора, після чергової розмови, я зрозуміла: так далі не можна. “Ігоре, – сказала я йому спокійно, сидячи за кухонним столом, – ми шкодимо Соні. Давай розійдемося по-доброму, без сцен”.
Він погодився, не сперечаючись. “Добре, Олю, – відповів він, пакуючи речі. – Я не хочу, щоб дитина росла в такому. Я поїду в рейси, на вантажні судна, зароблятиму”.
Так він і зробив. Став моряком, плавав по далеких морях, надсилав Соні гроші, плюс подарунки на свята: іграшки, одяг, навіть гаджети, коли вона підросла.
Ми з ним спілкувалися рідко, але завжди ввічливо, по телефону чи в повідомленнях. На відстані все було нормально.
А вдома ми з Сонею стали справжньою командою – я і моя донечка, повноцінна родина.
Соня росла розумною і впертою дівчинкою. У дитинстві вона була примхливою: хотіла саме ту ляльку, саме той колір олівців.
“Мамо, чому не можна?” – питала вона, топаючи ніжкою. У школі стала лідером: організовувала заходи, перемагала в конкурсах. Коли вступила до університету на маркетинг, я пишалася нею.
“Ти будеш успішною, доню, – казала я, обіймаючи її після першого семестру. – Дивись, які перспективи: великі компанії, подорожі, кар’єра”.
Вона кивала, але завжди додавала: “Мамо, головне – щоб щастя було, а не тільки робота”.
Я уявляла її майбутнє ідеальним. Якийсь амбітний хлопець, з освітою, планами на бізнес чи посаду в фірмі. “Він приїде на машині, з квітами, – мріяла я про себе, миючи посуд. – І вони разом побудують щось велике”. Але реальність виявилася іншою.
Коли Соня закінчувала четвертий курс, я помітила зміни. Зазвичай енергійна і рішуча, вона раптом стала м’якшою, задумливою.
Сиділа з телефоном, посміхалася сама до себе. “Що з тобою, Соню?” – питала я обережно за вечерею. Вона відмахувалася:
“Нічого, мамо, просто втома”. Але я бачила – це кохання. Раніше хлопці крутилися навколо неї: однокурсники, знайомі з вечірок.
Вона сміялася з них: “Мамо, вони нудні, тільки й говорять про ігри чи машини”. А тут – цвітіння, постійніповідомлення, дзвінки ввечері.
Вперше я побачила Артема, коли повернулася з роботи раніше. Зачинила двері – а в коридорі вони обіймаються, прощаються.
Він – високий, міцний, з темним волоссям, в простій куртці і джинсах. Звичайний, нічого особливого. Побачив мене – почервонів:
“Добрий вечір, ви мама Софії? Приємно познайомитися”. Швидко попрощався і пішов. Соня стояла, сяючи: “Мамо, це Артем! Він такий особливий!”
Я не стала відразу розпитувати, але ввечері: “Розкажи про нього, доню”. Вона оживилася: “Він працює в автосервісі, ремонтує машини. Але він не простий механік – знає все про двигуни, електроніку! І такий турботливий, мамо. Смішить мене, слухає, не як ті попередні”.
Через пару тижнів вона оголосила: “Мамо, ми з Артемом подали заяву в РАЦС. Весілля через півтора місяця”. Я оторопіла:
“Так швидко? А познайомитися з батьками?” Виявилося, вони запрошують нас у суботу.
Прийшла я до них. Квартира скромна, трикімнатна, з меблями з масмаркету, але затишна: на столі саморобні серветки, на стінах фото в рамках.
Мама Артема, пані Ганна, – тепла жінка з посмішкою, пригощала пиріжками. “Сідайте, Ольго, ми так раді!”
Батько, пан Микола, – кремезний дядько з гумором, розповідав анекдоти: “А от був випадок на роботі.”
Стіл накрили щедро: салати, м’ясо, компот. Спочатку все мило. Соня з Артемом трималися за руки. Але коли розмова зайшла про роботу…
– Артеме, а чим ти займаєшся? – запитала я ввічливо.
Він посміхнувся: “Я автослюсар, пані Ольго. Вже 8 років. Батько навчив, дід теж був у цій справі. Ми сімейна династія – ремонтуємо все, від старих “Жигулів” до імпортних. Працюємо з фірмами, на СТО, за контрактами. Гордимося!”
Пані Ганна додала: “Так, син у нас майстер! Заробляє добре, залежно від замовлень. А освіта? Навіщо, якщо руки золоті?”
Я відчула, як всередині все стиснулося. Артемові скоро 29, а ніякого диплома, тільки курси. Батько його жартував: “Ми не офісні, ми практичні! Краще машину полагодити, ніж папери перекладати”.
Соня побачила мій вираз і швидко: “Мамо, а розкажи про свою роботу!” Я кивала, але в голові крутилося: сантехнік ні, автослюсар, але те саме – брудна робота, без перспектив.
Ввечері Соня залишилася в них, а я поїхала додому, плачучи в автобусі.
Вранці вона прийшла: “Мамо, я бачила, як ти відреагувала. Не починай!”
– Соню, – почала я м’яко, – він гарний хлопець, але подумай. Ти з вищою освітою, маркетинг – це креатив, кампанії, успіх. А він все життя в гаражі, з інструментами. Його родина – прості люди, говорять з акцентом, жарти примітивні. Ти будеш з ними на свята? А діти? Ти станеш домогосподаркою, забудеш мрії!
– Мамо, ти все перекручуєш! – обурилася вона. – Артем розумний, читає книги, планує свій сервіс відкрити. Заробляє більше, ніж багато офісних! А його батьки – добрі, гостинні. Ти просто сноб!
– Ні, доню, я реалістка. Через рік-два тобі набридне. Він мовчав за столом, бо соромився. З ним ні про що говорити – тільки про шини та масло!
– Досить! Я кохаю його! Він мене розуміє, як ніхто. Пам’ятаєш, як ти з татом розходилися? Я не хочу такого, а з Артемом – стабільно!
Ми сперечалися годинами. “Соню, відклади весілля, познайомтеся краще”, – благала я. “Ні, мамо, рішення прийняте!”
Відтоді напруга. Вона уникає розмов: “Не чіпай тему!” Я намагаюся: “Доню, подумай про майбутнє. Ти можеш мати хлопця з амбіціями – менеджер, IT-спеціаліст”.
Одного вечора я запросила її на чай: “Соню, сідай. Розкажи, як ви познайомилися”.
Вона зітхнула: “На вечірці в друзів. Він прийшов з братом, полагодив чиюсь машину. Ми розговорилися – він такий веселий, розповів історію, як врятував клієнта від поломки в дорозі. Не хвалився, просто сміявся”.
– А плани? – запитала я.
– Він мріє про свій бізнес. Вже заощаджує – має 150 000 гривень. Каже: “Соню, разом ми відкриємо СТО з кафе для клієнтів”. Романтика!
Я похитала головою: “А якщо не вийде? Ризик!”
– Мамо, життя – ризик! Ти завжди грала безпечно, тому й одна.
Це вразило. “Я для тебе старалася!”
– Знаю, але я хочу інакше.
Іншого разу ми гуляли парком. “Соню, уяви: ти на конференції, а він – в гаражі до ночі”.
– Він може змінити графік! – парирувала вона. – Або я допоможу з маркетингом для його сервісу.
– Але його родина. Вони не твоїй рівень.
– Мамо, рівень – не в словах! Пані Ганна пече найкращі пироги, пан Микола лагодить все в домі. Вони щирі!
Я розповідала подругам: “Що робити? Весілля скоро!”
Подруга Іра: “Поговори з Артемом наодинці”.
Спробувала. Зателефонувала: “Артеме, давай зустрінемося?”
В кафе він прийшов: “Пані Ольго, що сталося?”
– Артеме, ти гарний хлопець, але Соня – моя єдина донька. Вона із вищого світу, мала завжди і все. Чи готовий ти до її світу? Подорожі, події? Чи зможеш ти дати їй усе, що вона хоче. Чи дотягнеш ти до нас?
Він задумався: “Я люблю Соню такою, яка є. Не проти її кар’єри. Сам планую рости – курси менеджменту пройду. Заробляю стабільно, плюс премії. Для сім’ї вистачить”.
– А освіта?
– Навіщо папір, якщо справа в руках? Але для Соні – заради неї піду вчитися.
Батько Соні дзвонив: “Олю, що за хлопець? Надсилаю 10 000 євро на весілля”.
– Ігоре, він автослюсар. Поговори із нею. Ти не розумієш, там така сім’я. Ми для доньки кращого хочемо, не такого.
– Головне – щоб любив. Я в морі, не в офісі і також без освіти. Хіба не заробляю.
– Господи, і ти туди ж. Та він із іншого світу. Нам потрібен кращий. Скажи їй.
Ніхто мене не розуміє.Ніхто не бачить що це мезальянс: моя донечка – і хлопець з гаража.
Весілля наближалося, 35 днів лишилося. Я в розпачі: що робити? Чи вдасться відговорити? Як бути?
Головна картинка ілюстративна.
