— Мамо, яке життя? Тобі шістдесят п’ять! — сказала мені Оксана, і я зрозуміла, що моя донька перетворила мій заслужений відпочинок на постійне чергування з онуками. Але цього тижня я намірена все змінити.
Ірині Петрівні нещодавно виповнилося шістдесят п’ять. Вона вже кілька років як на заслуженому відпочинку, і, за логікою її доньки, Оксани, цей відпочинок мав стати цілковитою присвятою онукам. Онуків було троє: найстарший, Максим, що вже ходив до школи, середня, Соломія, та найменший, Дмитро, який тільки-но пішов у садочок.
Оксана і її чоловік, Андрій, працювали обоє, і працювали багато, будуючи своє майбутнє, як вони постійно повторювали. А Ірина Петрівна, мовляв, уже своє побудувала і тепер має час, якого їй нікуди дівати. Це не було сказано прямо, але відчувалося в кожній інтонації доньки, у кожному її проханні, яке зазвичай звучало як безапеляційний наказ.
Життя Ірини Петрівни перетворилося на суцільний графік, складений нею, а продиктований донькою. Середа, п’ятниця, субота — ці дні були повністю відведені дітям. Це означало забрати Соломію із садочка, допомогти Максиму з уроками, а якщо Андрій затримувався, то й відвести його ввечері на спортивну секцію. Часто Ірина Петрівна залишалася з ночівлею, бо «діти ж звикли до бабусі, а нам так легше».
Ірина Петрівна любила своїх онуків — це було беззаперечно. Вони були її світлом і радістю. Але їй страшенно бракувало її власного, особистого простору. Того часу, коли можна просто сісти в тиші, почитати книжку чи, що найголовніше, повернутися до свого давнього захоплення — кераміки.
Ще в молодості вона мріяла про власну маленьку майстерню. Але тоді були інші пріоритети: робота, виховання Оксани, побут. Тепер, коли, здавалося б, руки були вільні, вони були зайняті то пранням, то готуванням, то іграшками, розкиданими по всьому будинку доньки.
Одного разу, на початку весни, Ірина Петрівна, проходячи повз старий Будинок культури, побачила оголошення про набір до гуртка кераміки для дорослих. «Це ж знак», — промайнуло в її голові. Вона записалася, не сказавши про це нікому, навіть Оксані. Заняття проходили щовівторка та щочетверга ввечері.
Це стало її маленькою таємницею та її віддушиною. Два вечори на тиждень вона жила власним життям. Вона відчувала, як глина подається під її пальцями, як народжується щось нове, неповторне. Цей процес приносив їй неабияке задоволення, якого вона вже давно не відчувала. Навіть її постава стала прямішою, а в очах з’явився той самий вогник.
Саме там, у гуртку, вона познайомилася зі Степаном. Він був трохи молодший за неї, чоловік інтелігентний, з гарним почуттям гумору, вдівець. Його пристрастю теж була глина. Вони швидко знайшли спільну мову, обговорюючи техніки випалу, глазурування та історії з життя.
Якось Степан запропонував:
— Ірино Петрівно, а давайте наступної суботи поїдемо за місто?
— За місто?
— Так. Там проходить ярмарок майстрів. Хотів би показати вам одну майстерню. Це надихає.
— Наступної суботи… — прошепотіла вона, одразу перебираючи в голові свій графік. Субота — це день онуків. Залізно.
— Або як вам зручно, — м’яко посміхнувся Степан.
— Ні, я хочу. Я дуже хочу, — рішуче відповіла вона, відчуваючи, як у грудях розливається тепло від цієї маленької спокуси.
Вдома вона набрала номер доньки. Це був четвер, коли Максим мав додаткові заняття з англійської, і Ірина Петрівна традиційно готувала в Оксани вечерю.
— Доню, мені потрібно з тобою поговорити, — почала Ірина Петрівна, намагаючись, щоб її голос звучав упевнено, але не різко.
— Так, мамо. Я слухаю, але швидко. У нас тут завал.
— Я не зможу взяти дітей цієї суботи.
— Як це? — у голосі Оксани миттєво з’явилася сталева нотка.
— Я… Я маю свої плани. Я їду за місто.
На іншому кінці дроту запала тиша. Потім Оксана засміялася, але цей сміх був нервовий і дуже неприємний.
— Мамо, про які плани ти говориш? Ти, мабуть, жартуєш? У нас на суботу намічена поїздка до друзів, ми вже домовлялися! Андрій казав, ти забереш дітей на цілий день, а може, і на ніч.
— Оксано, я не жартую. Це важливо для мене. У мене є свої інтереси.
— Які інтереси? Ти ж знаєш, як нам важко. Ми працюємо, ми заробляємо. А тобі ж все одно нікуди поспішати. Твоя основна робота тепер — це допомога нам, це ж сім’я.
Слова доньки, хоч і були очікувані, прозвучали немов дзвін. «Твоя основна робота тепер — це допомога нам». У цьому була вся суть її ставлення.
— Оксано, я люблю онуків, ти знаєш. Але я не няня. Я — їхня бабуся. Я допомагаю тобі, але це не означає, що я повинна відмовитися від свого життя, — підвищила голос Ірина Петрівна.
— Від якого життя, мамо? Тобі шістдесят п’ять! Яке там життя? Може, ти надумала на старості щось вигадати? Якісь сумнівні компанії? Ти про онуків думаєш? Ти їх кидаєш?
— Я нікого не кидаю! Я просто один день присвячу собі!
Ірина Петрівна відчула, як її щоки заливає гаряча хвиля. Вона вперше за довгий час сперечалася з донькою так відкрито.
— Мені потрібно було знати раніше! — вигукнула Оксана. — Що ж нам тепер робити? Це підстава! Мамо, ти мене розчарувала. Я думала, ти розумієш, що таке справжні сімейні цінності.
Ірина Петрівна повільно опустилася на стілець.
— Справжні сімейні цінності, Оксано, — це не тільки моє беззаперечне служіння вашим потребам. Це й повага до мого часу та моїх бажань. Я поїду. Я давно не відчувала себе такою щасливою.
Вона поклала слухавку, не чекаючи, що відповість донька. У ту мить у неї тремтіли руки, але в душі був спокій. Це був перший крок до її власної свободи.
Наступного дня Оксана не зателефонувала. Ані в п’ятницю. Ірина Петрівна знала, що вона ображена, що вона, ймовірно, вибудовує в голові план, як «проучити» матір. У суботу Ірина Петрівна встала рано. Одягла свій найкращий світлий костюм, зібрала маленьку сумочку і поїхала на зустріч зі Степаном.
День вийшов просто дивовижним. Сонце, свіже повітря, нові враження, керамічні вироби неймовірної краси, а головне — легке, невимушене спілкування зі Степаном. Він не вимагав від неї нічого, лише пропонував радість і можливість бути собою.
— Ти дуже гарна, коли посміхаєшся, Ірино, — сказав Степан, коли вони сиділи в маленькій кав’ярні на узбіччі.
Вона відчувала, що це — її «осінь життя», про яку вона мріяла. Не виснажливий догляд за чужим побутом, а справжнє, наповнене власними барвами життя.
У неділю ввечері, коли Ірина Петрівна нарешті дісталася додому, їй прийшло коротке повідомлення від Оксани:
— Ми повернулися.
Ні «привіт», ні «дякую», ні «як справи». Просто факт.
Ірина Петрівна вирішила взяти паузу. Вона сама не зателефонувала.
Минув тиждень. Порожній, але не самотній. Вона займалася вдома своєю глиною, дивилася фільми, які давно хотіла подивитися, і нарешті виспалася. Зі Степаном вони домовилися зустрітися на чергових заняттях у вівторок.
У понеділок ввечері пролунав дзвінок.
— Мамо, ти, мабуть, дуже зайнята, якщо навіть не телефонуєш! — голос Оксани був холодний, як лід.
— Я не зайнята, Оксано. Я живу своїм життям, — спокійно відповіла Ірина Петрівна.
— Своїм життям? А ми? Тобі байдуже, як почуваються твої онуки? Соломія питала, чому бабуся не приходить.
Ірина Петрівна зітхнула. Цей маніпулятивний прийом вона знала напам’ять.
— Передай Соломії, що бабуся її дуже любить. І прийде. Але не тоді, коли мене використовують як безкоштовний додаток до вашого графіку, а коли зі мною домовляються, поважаючи мої власні плани.
— Нам потрібна твоя допомога в п’ятницю. Андрій їде у відрядження. Я сама не впораюся з трьома.
— Я можу прийти після обіду, коли закінчаться мої справи. А до того, спробуй взяти вихідний або найняти когось. Ти ж будуєш своє майбутнє.
— Добре, мамо. Приходь після обіду, — вона кинула слухавку.
Так, стосунки змінилися. У них з’явилася нова динаміка, в якій Ірина Петрівна нарешті отримала право голосу. Її допомога залишилася, але тепер вона стала не обов’язком, а справжнім бажанням. Вона знала, що на неї ще чекають суперечки та образи, але вона зробила головне — вона відвоювала своє право на власну осінь життя.
Тепер вона була не просто бабусею-помічницею, а жінкою, яка знову знайшла себе у глині та у товаристві Степана. Вона розуміла, що тільки щаслива мама може бути хорошою бабусею.
А що думаєте ви? Чи має право бабуся, після виховання власних дітей, ставити своє особисте життя та інтереси вище за постійні потреби дорослих дітей у допомозі з онуками? Коли настає час, щоб нарешті пожити для себе?
Напишіть свою думку в коментарях. Це дуже важливо, щоб усі ми розуміли, що ми не самотні у своїх життєвих історіях. І не забудьте поставити свою вподобайку, якщо історія знайшла відгук у вашому серці!
