— Мамо, яке ще Водохреще, нам з Григорієм треба терміново відпочити, а діти побудуть у тебе, — сказала Оля, виставляючи сумки в коридор. Я ще не знала, що цей святковий ранок стане початком мого найбільшого розчарування в доньці.
Я завжди вважала, що після багатьох років праці на заводі та виховання двох дітей я заслуговую на тиху старість. Мені шістдесят два роки, і мої суглоби все частіше нагадують про кожну відпрацьовану зміну. Я мріяла про те, як буду прокидатися в тиші, пити гарячий чай і дивитися на сніг за вікном. Особливо я чекала на Водохреще.
Це свято завжди було для мене особливим, символом очищення та нового початку. Я планувала сходити до храму, набрати води, а потім просто відпочити вдома, читаючи книгу, яку мені подарувала сусідка ще минулого місяця. Але в моєї доньки Олі та її чоловіка Григорія були зовсім інші плани на мій вільний час.
Все почалося за кілька днів до свята. Оля зателефонувала мені ввечері, і я одразу відчула цей специфічний тон у її голосі. Це був тон людини, яка збирається щось попросити, але робить вигляд, що просто цікавиться твоїм здоров’ям. Вона розпитувала про мій тиск, про те, чи не холодно мені в квартирі, а потім плавно перейшла до головного. Виявилося, що їхні друзі запросили їх на заміський відпочинок саме на вихідні, коли випадає свято.
— Мамо, ти ж знаєш, як рідко нам випадає нагода кудись вирватися удвох. Григорій зовсім виснажений на роботі, йому треба змінити обстановку.
— Олю, але ж я планувала цей день провести зовсім інакше. Я хотіла піти на службу, побути в тиші. Ви ж знаєте, що для мене це важливо.
— Ой, ну ти ж можеш сходити вранці, а потім ми занесемо тобі дітей. Тобі ж не важко посидіти з онуками кілька годин.
Я хотіла сказати ні. Слово крутилося на язиці, але я промовчала. Оля завжди вміла тиснути на жалість. Вона почала розповідати, як діти сумують за бабусею, як вони хочуть погратися саме зі мною. Зрештою, я здалася. Це була моя перша помилка. Коли настав ранок свята, замість спокійної молитви я почула різкий дзвінок у двері. На порозі стояли Оля, Григорій і двоє моїх онуків — маленький Максим та семирічна Софійка. У Григорія в руках були величезні сумки з речами, іграшками та їжею, яку, як виявилося, я ще мала приготувати.
— Ми забіжимо на хвилинку, залишимо малечу і поїдемо, бо дорога далека.
— Григорію, ви ж казали, що це тільки на кілька годин.
— Мамо, плани трохи змінилися. Ми повернемося завтра ввечері. Ти ж не проти?
Я заклякла на місці. Завтра ввечері? Це означало, що мої плани на свято зруйновані повністю. Я подивилася на Олю, сподіваючись на якусь підтримку, але вона вже роззувала дітей і давала їм настанови, як поводитися.
— Ведіть себе чемно, слухайте бабусю.
— Але Олю, у мене немає сили на два дні. Ви навіть не спитали мене.
— Мамо, не починай. Ми вже все вирішили, готель заброньовано. Ти ж завжди кажеш, що сім’я — це головне. То допоможи нам.
Вони пішли так само швидко, як і з’явилися. Квартира, яка ще годину тому була оазою спокою, перетворилася на ігровий майданчик. Максим почав розкидати кубики, а Софійка вимагала увімкнути мультфільми на повну гучність. Я сіла на диван і відчула, як у середині наростає образа. Це не була втома від дітей, я їх люблю. Це була образа на те, що моє життя і мої бажання для моєї власної доньки не вартують нічого.
Весь день я провела на ногах. Треба було готувати обід, бо те, що привезли діти, вимагало термічної обробки. Замість того, щоб насолоджуватися освяченою водою, я відмивала кухню від розлитого соку. Коли настав вечір, я була настільки виснажена, що ледь трималася на ногах. Максим ніяк не хотів засинати, він плакав і кликав маму. Я намагалася його заспокоїти, співала пісеньки, але сама ледь не плакала від безсилля.
— Бабусю, а чому ти така сумна? Ти не хочеш з нами гратися?
— Софійко, я просто дуже втомилася. Мені вже не так легко бігати за вами, як раніше.
— А мама казала, що ти дуже рада, що ми приїхали, бо тобі нудно самій.
Ці слова боляче кольнули мене. Отже, вони вважають, що роблять мені послугу, нав’язуючи свою присутність? Вони думають, що моя самотність — це тягар, від якого мене треба рятувати шумом і безладом? Наступного дня ситуація не покращилася. Я сподівалася, що хоча б у неділю зможу трохи відпочити, але діти прокинулися о шостій ранку. Весь день я почувалася тінню самої себе. Коли нарешті ввечері приїхали Оля та Григорій, вони виглядали щасливими та відпочилими.
— Ну як ви тут? Бачиш, мамо, все ж добре. Діти живі, здорові, і ти не сумувала.
— Олю, ми маємо поговорити. Ви знехтували моїм часом. Я просила вас не залишати їх надовго.
— Ой, знову ці претензії. Ми хотіли як краще. Григорію, давай збирати речі, бо мама знову не в дусі.
— Справа не в дусі, а в повазі. Ви просто поставили мене перед фактом.
Григорій лише знизав плечима, забираючи сумки. Вони пішли, навіть не подякувавши нормально за те, що я пожертвувала своїм святом. Я залишилася в розгромленій квартирі. На підлозі лежали залишки печива, іграшки були всюди, а на душі було порожньо. Я зрозуміла, що сама дозволила так із собою поводитися. Я роками погоджувалася на всі їхні прохання, боячись образити чи видатися поганою матір’ю. А тепер я просто зручний безкоштовний ресурс, який можна використовувати за потреби.
Це Водохреще я запам’ятаю надовго. Не через святість дня, а через гіркоту усвідомлення власної непотрібності як особистості. Я для них — функція, а не людина зі своїми потребами. Тепер я сиджу в тиші, яку так прагнула, але вона вже не приносить радості. Я думаю про те, як будувати стосунки далі. Чи варто мені стати жорсткішою? Чи зрозуміють вони, якщо я наступного разу просто не відчиню двері?
Можливо, багато хто з вас опинявся в такій ситуації, коли рідні люди сприймають вашу доброту як належне. Це важко змінити, коли роками вибудовувалася певна модель поведінки. Але я відчуваю, що ця ситуація стала останньою краплею. Мені не стало легше від того, що вони відпочили за мій рахунок. Моя любов до них не зменшилася, але повага до себе почала вимагати захисту. Я не хочу бути жертвою обставин, навіть якщо ці обставини створюють мої найближчі люди.
Чи часто вам доводиться обирати між власним спокоєм і забаганками дорослих дітей? Як ви боретеся з відчуттям того, що вас використовують, прикриваючись сімейними цінностями? Мені дуже важливо почути вашу думку, адже іноді здається, що я одна така у своєму горі. Будь ласка, поставте свою вподобайку цій історії та напишіть у коментарях, що ви думаєте про вчинок Олі та Григорія. Для мене це справді важливо, щоб зрозуміти, як рухатися далі. Чи варто прощати та мовчати, чи прийшов час захищати свої кордони навіть перед рідною донькою? Що б ви зробили на моєму місці в такий святковий день?
